Останнім часом інтерес до Сербії в Україні відчутно зріс. Головна причина — проросійська позиція, яку демонструє Белград, а також все більш агресивна зовнішня риторика з його боку. У експертних колах вже обговорюють, що Сербія може почати нову війну на Балканах, розморозивши конфлікти в Косово та Боснії. Популярне пояснення на загал зводиться до того, що Сербія — це “мініатюрна Росія”, “Московія на Балканах”, котра лише чекає слушної нагоди, щоб розпочати у регіоні нову загарбницьку війну. Ці уявлення переносяться й на президента Сербії Александара Вучича, якого справді важко назвати другом України. Однак, таке прямолінійне сприйняття цієї балканської країни є занадто спрощеним, до того ж — основаним на московському імперському наративі про нероздільність історічної долі Росії та Сербії. Тому на сербів та їхні прагнення варто подивитись уважніше.
Що ж відбувається насправді
Коли поглягнути на факти, картина одразу стає складнішою. По-перше, Сербія проголосувала за виключення Росії з Ради ООН з прав людини (хоча могла б принаймні утриматись від голосування). По-друге, Сербія засудила в ООН напад Росії на Україну. А по-третє, Белград веде переговори з французькою компанією Dassault Aviation щодо закупівлі 12 літаків Rafale. З приводу останнього експерт Белградського Центру зовнішньої політики та колишній військовий аташе при НАТО Мілан Карагача зауважив: це по суті означає, що Сербія відмовляється від російських військових технологій, і що це може бути політичним сигналом про наближення до Євросоюзу. Тут варто пригадати й те, що Сербія ще з 2012 року є кандидатом в члени ЄС та від цього курсу не відмовляється. А 11 квітня Александар Вучич заявив, що попрохав Реджепа Тайїпа Ердогана поставити до Сербії славетні “Байрактари” — ті самі, котрі зараз завдають стільки клопоту російським військам. Усе це дещо підважує образ “молодшого брата Москви”, що склався навколо Белграду.
Читайте також: Інколи знов. Чому Німеччина гальмує європейську допомогу Україні
Втім, стверджувати цілком протилежне також бракує підстав. Нагадаємо, Сербія відмовилась засудити визнання Росією “ЛДНР” — Вучич тоді заявив, що це станеться не раніше, ніж Україна засудить бомбардування Югославії. Також Белград проявляє неабияку впертість, відмовляючись від скасування рейсів до Росії. Коли ж невідомі стали намагатись зірвати рейси, повідомляючи про мінування літаків, звинувачення одразу ж полетіли в бік українських спецслужб. Також у Сербії вже не один раз відбулись мітинги на підтримку РФ. Та й сам Вучич заявляв, що санкції, накладені на Росію, аморальні й безсенсові, і відмовився до них долучитись. Мовляв, Сербії дорого обходиться її позиція, але введення санкцій проти Росії коштувало б їй її принципів.
Принципи та інтереси
Що ж це за принципи, які дозволяють Александару Вучичу провадити одночасно дві політичні лінії, котрі на позір прямо суперечать одна одній? Відповідь на це питання дав сам президент Сербії у своєму зверненні до народу 2 березня. Тоді Вучич заявив: “Якщо ми навіть відставимо убік емоційну та моральну частину, а мораль важлива у політиці, особливо у відносинах між державами. Не зараз нагадуватиму, хто був на нашому боці, коли нас хотіли проголосити геноцидним народом у 2015 році (вето РФ на резолюцію в Радбезі ООН. – Ред.), хто на нашому боці щоразу, коли говоримо про Косово та Метохію… Але що робитимемо в Раді безпеки ООН, коли знову виникне питання Косова та Метохії, як захищатимемо нашу конституцію та територіальну цілісність нашої країни? А як і за якою ціною отримаємо газ, коли скажемо тим, хто нам не вводив санкції останні 20 років і хто нам ніколи не шкодив, що ми зараз з ними так вчинимо, на підставі чого?”.
Слід зважати на те, що головним конкурентом Вучича на президентських виборах 3 квітня 2022 року був Здравко Понош, який позиціонує себе як проєвропейського кандидата. На противагу йому Вучич акумулював навколо себе електорат, для якого Косовська проблема, бомбардування Югославії та недовіра до США є надзвичайно чутливими тригерами. Питання моралі у політиці залишимо для внутрішньої аудиторії Сербії, зосередивши нашу увагу на прагматиці, притаманній Белграду.
Тут Вучич був цілком відвертим: Росія справді послідовно підтримує Сербію на міжнародній арені. Декілька разів в історії, коли Сербія опинялась майже в повній міжнародній ізоляції через війну в Югославії, саме Росія ставала для неї рятівним колом. І продовжує ним бути — як от у 2015 році, коли Радбез ООН збирався визнати різанину у Сребрениці геноцидом, але Росія заблокувала цю резолюцію. І наразі немає причин вважати, що ЄС змусить Белград заплатити за свій теперішній демарш більше, ніж йому коштуватиме втрата підтримки Росії.
Чи хоче Сербія війни
Та попри всі переваги російської підтримки, стрибати у полум’я війни слідом за “старшим братом” ані Вучич, ані Сербія не готові. Відкриття другого фронту проти Заходу в Косово чи Боснії принесло б Москві значну користь, відволікаючи увагу міжнародної спільноти. Але надії Путіна на нову балканську війну заледве мають шанс справдитись. Сербія — країна без виходу до моря, майже з усіх боків оточена державами-членами НАТО. Сербська економіка орієнтована на Європу і озброєння Белград закупає у тих таки країн НАТО. Тому за акт агресії сербам довелося б швидко і дорого заплатити — щонайменше, економічним колапсом країни внаслідок санкцій.
Читайте також: Зміна влади в Пакистані. Що це означає для України та світу
Крім того, серби пам’ятають, що таке війна і як це — жити під авіаударами. Однією з важливих ідеологем усіх повоєнних політиків було збереження миру, і Вучич також не став винятком. Попри те, що у сербів є запит на відновлення історичної справедливості (так, як вони її розуміють) і більшість з них справді підтримує Росію, ставати зброєю (чи радше гарматним м’ясом) в руках Москви вони навряд захочуть. Тому Вучича рятує можливість маневрувати, яку він за собою зберіг, скориставшись досвідом прадідів, які добре опанували мистецтво використання Росії у своїх власних інтересах.
Бог jе високо, а Русиjа далеко
У сербів є приказка: “Бог jе високо, а Русиjа далеко”. Вона відображає ставлення мешканців країни до далекої православної імперії, котра завжди приходить на допомогу, але при цьому багато що готова не помічати і пробачати. Парадокс відносин двох держав завжди лежав у тому, що Сербія поводила себе так, наче вона важливіша для Росії, аніж навпаки. Така ситуація тривала, допоки Сербія врешті решт не втягнула Російську імперію у Першу світову війну, котра ту й згубила. Соціалістична Югославія теж “дружила” з СРСР (за винятком сталінських часів), але ніколи не дозволяла собі потрапити в залежність від СРСР. Подібну історію ми бачимо й зараз. Вучіч для росіян — зрадник, який однією рукою приймає допомогу, а іншою — принагідно показує убік Москви відому фігуру з трьох пальців. У такі періоди прізвисько “братушкі”, яке закріпилося у Росії за сербами, набуває відверто пейоративного відтінку.
Але у найближчому майбутньому Белград навряд чи буде щось змінювати. Сербія продовжуватиме свою “дружбу” з Росією до того моменту, поки це не поставить під загрозу її курс на євроінтеграцію. І тоді вже сербському суспільству доведеться обирати, на який з двох стільців краще сідати. Ну а поки стільці не роз’їхались надто далеко, політика Сербії залишатиметься амбівалентною. Електорат Вучича нині задоволений принциповістю свого лідера, ЄС задоволений стабільністю на Балканах, а Москва отримує з Белграду традиційні сигнали про вірність. У цьому, власне, й полягає головний хист Александара Вучича, який він демонструє у міжнародних стосунках: нікому не подобатись, але всіх влаштовувати.