Ярослав Ісаєвич у дослідженні «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» (2002) пише: «За 1798–1916 рр. вийшло понад шість тисяч назв книг українською мовою». «Аж» шість тисяч чи «лише» шість тисяч — це вже як подивитися, зважаючи на всі несприятливі обставини розвитку нашої культури в зазначений період і нашу бездержавність.
Як відомо, в Києві ХІХ століття на вулицях можна було почути різні мови — російську, українську, польську і їдиш. Починаючи із 1870-х поруч на одній вулиці — Маріїнсько-Благовіщенській (нинішня Саксаганського), — жили родини Косачів, Старицьких, Лисенків і Житецьких. Стверджують, що, за легендою, до початку ХХ століття це були єдині чотири сім’ї в Києві, у яких удома говорили українською. Вони ж самі називали свій район проживання «сполученими штатами».
Як відомо, 30 серпня (12 вересня за новим стилем) 1903 року в Полтаві відкривали пам’ятник Іванові Котляревському. Знакова подія, на яку приїхали майже всі українські інтелектуали й діячі культури як із Заходу України, так і з Наддніпрянщини. Євген Чикаленко, теж один з мешканців Маріїнсько-Благовіщенської вулиці, у «Спогадах (1861–1907)» писав: «На свято відкриття пам’ятника Котляревському приїхало багато делегатів від галицьких установ, і ми з Києва разом виїхали до Полтави в одному поїзді, зайнявши підряд два вагони. Жартуючи казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації, як чехи казали, що якби завалився будинок, в якому збиралися “будителі” чеського національного руху […], то, може, не було б і відродження чеської нації».
Як подумати, новітня українська література — це порівняно невеликий перелік осіб. Чотири сім’ї, два вагони. Зрозуміло, що це символи, а не реальна кількість, проте наші культурні діячі — переважно загрожена категорія. Часто — незахищена, постійно — вразлива, майже завжди — некомфортна, нерідко — смертельна.
Читайте також: Криза гуманітаристики: передумови і наслідки
Думка Євгена Чикаленка про те, як це все легко знищити, — насправді не таке вже й перебільшення. Пам’ятаємо, як в урочищі Сандармох з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року розстріляли 1111 представників різнонаціональної інтелігенції, майже третина з яких були українці: Валер’ян Підмогильний, Юліан Шпол, Микола Зеров, Павло Филипович, Лесь Курбас, Валер’ян Поліщук, Микола Куліш тощо.
Як не війна, так репресії або просто складне матеріальне становище через те, що обрав «культурну» професію, — і перелік українських письменників і письменниць легко перетворюється на мартиролог.
26 червня 2024 року на всеукраїнському форумі «Культура під час війни. Людський капітал» т. в. о. міністра культури та інформаційної політики України Ростислав Карандєєв також зазначив, що 13 % закладів культури в країні припинили свою діяльність, а сфера культури втратила 18 % працівників.
Якщо продовжити цю трагічну статистику, то виходить, що за понад два роки війни ми втратили майже п’яту частину працівників культурної сфери. Тож, якщо нічого не зміниться, ще років вісім-дев’ять воєнного стану — і наша культура повністю зникне. Звісно, це найсумніший і, сподіваюсь, нереалістичний прогноз, але ж і статистика — річ уперта.
У 2023 році Євген Лір та Олена Герасим’юк оприлюднили список українських літераторів і літераторок, які загинули внаслідок російської агресії. Тоді в переліку було 43 імені. Нещодавно Євген Лір повідомив на своїй сторінці у фейсбуку, що нині в списку 95 імен, а в коментарі Читомо вже наведено 114…
Літературознавиця Богдана Романцова в колонці, написаній після загибелі на війні поета Максима Кривцова, каже про це так: «Кожні кількадесят років у нашій історії проростає крізь пожежі й утрати знищена бібліотека. Це не абстрактний красивий концепт, ні. Жодної філософії про лакуни, завислі семи, прірви між значеннями. Просто наших авторів убивають. Показово, що найчастіше вбивають їх росіяни. Поети, які вчора презентували дебютну збірку, сьогодні гинуть — і це знову не гіпербола. Ми живемо за часів буквалізації художніх прийомів: коли я кажу “автор помер”, уже давно не покликаюся на есей Ролана Барта».
Розстрільне покликання, небезпечний фах. Письменники як «канарки в шахті», за влучним порівнянням Курта Воннеґута: раніше шахтарі брали із собою під землю канарок, які першими помирали від витоку газу. Зрозуміло, гинуть представники й інші професій, майже всіх, які тільки є, хоча це професії мирного життя, бо на фронті, звісно, у всіх вони вже інші — військові. Утім, той же Чикаленко чітко пояснює в чому головна загроза цієї чергової масової загибелі української інтелігенції: гине еліта, утрата якої може «надовго припинити відродження української нації». І так уже історично склалося, що нашу націю треба постійно відроджувати. Однак щойно наростає нове покоління інтелектуалів — його скошує насамперед Росія у своїх різних політичних іпостасях, роблячи наше відродження як не «розстріляним» (1920–1930-ті), так «задушеним» (1960–1970-ті). Звичайно, українській культурі не звикати існувати не завдяки чомусь / комусь, а всупереч усьому, проте навіть страшно уявити, що буде, коли нашій літературі нарешті ніхто не заважатиме розвиватися. Страшно уявляти, але хочеться в це вірити. Як і в майбутню неухильну перемогу, у яку роблять свій внесок усі наші письменники та письменниці, хто на передовій, хто в тилу, бо українське слово — теж зброя, й українське слово стояло, вистояло і має вистояти, адже:
Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело.