Велелюдний мітинг опозиції «Кияни проти політичних репресій», що відбувся 25 лютого, став наймасовішим «антирежимним» заходом за останні місяці, принаймні від часу громадських протестів у зв’язку з масовими фальсифікаціями на виборах парламенту в жовтні 2012 року. За різними оцінками, в акції взяли участь від 4 до 10 тис. людей. Це мало би продемонструвати, як широке неприйняття киянами режиму Януковича, так і громадську підтримку й силу опозиції. Якби не одне «але»…
Відразу після події мас-медіа поширили відеосюжет журналістів «5-го каналу», в якому зафіксовано факти оплати учасникам акції. Пізніше чільні опозиціонери в телеефірах відхрестилися від очевидного «підкупу» мітингувальників-імітаторів.
Так, нардеп Микола Катеринчук заявив, що опозиція нікому нічого не платила, при цьому додавши: «Журналістам треба було ретельніше розібратися, що це були за люди». Згодом лідер об’єднаної опозиції «Батьківщина» Арсеній Яценюк так само категорично заперечив причетність його політсили до оприлюдненої проплати неідентифікованим найманцям, припустивши сплановану провокацію з боку регіоналів. Мовляв, «в опозиції грошей немає, але гроші є в Партії регіонів».
Наразі неможливо остаточно довести, чи платила «чорний нал» професійним учасника акції опозиція, чи черговий «театр абсурду» розіграли провокатори Януковича, або ж ідеться про політичну «благодійність» загадкових третіх осіб. Річ далебі в іншому: у причетність опозиції до хоч і незначних, як на перший погляд, проте однозначно політично-корупційних діянь вельми легко повірити. Якби було навпаки, то, вочевидь, у тій макабричній телекартинці можна було би апріорі означити слід саме підступних регіоналів.
Вся річ у репутації, котра, як свідчить попередня політична практика, у опозиційних вождів є далебі небездоганною й аж ніяк не «білою й пухнастою». Від неприродно-теплих стосунків зі своїми політичними візаві до сумнівно-жебрацьких майнових декларацій; від участі у низькопробних регіоналівських гламурних тусовках до годинників на зап’ястях вартістю з однокімнатну квартиру щонайменше; від політичного «колобкізму» і кон’юнктурної зміни партій до втаємничення родинних бізнесових активів; від партійно-комсомольських «бекграундів» до «мутно»-олігархічних схем фінансування виборчих кампаній – цей неоковирний для опозиції ряд можна продовжувати.
Та, власне, відчутної користі від цього наразі непомітно. Позаяк жодних висновків, не кажучи вже про тотально-безжальне самоочищення, антирежимні політборці робити, схоже, не квапляться. І саме тому підпільно-підворітна роздача грошей заробітчанам-мітингувальникам у суспільній свідомості прив’язується до опозиції з такою самою легкістю, як і до партії влади. Котра від початків свого існування не гребує нічим, ні проплаченими за допомогою офшорно-відмитих коштів потягами й автоколонами з Донбасу до столиці, ні ангажуванням за копійки місцевих бабусь-пенсіонерок, ані дзеркальними псевдомітингами й «загранотрядами» з бригадних і бритоголових «гопників», аби імітувати «народну підтримку» на телекартинках у супровідно-олігархічних медіа для «піпла, що хаває все».
Позаяк будьмо відвертими: чи ж не циркулював подібний і, до речі, небезпідставний компромат і раніше на багатьох суспільно-інформаційних платформах і майданчиках? Адже до цього чергового вияву ймовірно опозиційної брудної гри з проплаченими протестувальниками до знакових персон з когорти «борців із режимом Януковича» і раніше було чимало запитань у царині «корупційного індексу».
Чи ж не лунає звідусіль і понині про залучення бізнесменів та персон із неоднозначною репутацією до виборчих списків опозиції, котрі поповнюють парламентсько-представницькі інкубатори для «тушок»? Або про мільйонно-доларові прейскуранти за прохідні місця в опозиційних лавах? Про панські маєтки і латифундії декотрих знакових осіб помаранчевого табору, що сусідять з макабричним «Межигір’ям»? Врешті-решт, чи не йшлося ще нещодавно про прояви політичної корупції, якою безумовно є підкуп медіа і найманців-протестувальників не лише «сатрапами» Януковича, а й «апостолами» опозиції?
«Під час кампанії потрібна готівка. Це і плата за «джинсу», і зарплати в конвертах, і проплачені мітинги. Ні для кого не таємниця, що все це мало місце. І при цьому жоден із названих пунктів не міг бути оплачений офіційно, з партійної каси», – заявив одразу ж після парламентських виборів 2012 року учасник партнерства «Новий громадянин» Олег Рибачук, який раніше очолював Секретаріат президента України (2005–2006). Отже, диму без вогню немає, і навряд чи геть усі непривабні й нецивилізовані чини можна продуктивно й безболісно списувати на підступи регіоналів. У цьому контексті збільшення кількості сумнозвісних «противсіхів» мимоволі вже загрозливо набуває об’єктивно наслідкового характеру, котрий відтепер важко буде пояснити лишень хворобливо-амбітними вибриками Оксани Забужко та жменьки умоглядних «інтелектуалів».
Деякі опозиційні речники (як, приміром, вищезгаданий пан Катеринчук) так само полюбляють нарікати на медіа та їхню подекуди «ворожу заангажованість». Та чи варто? Бо якщо оскаровайдлівський Калібан у дзеркалі бачить потворні риси, то винне, вочевидь, не люстро, а він сам.
Наразі геть невмотивованими й непродуктивними є і нарікання на народ, котрий начебто є «пасивним» і чомусь «не підтримує правильної опозиції». Наочним прикладом є слова лідера «Батьківщини» Арсенія Яценюка з недавнього інтерв’ю: «Я не можу створити хвилю народного незадоволення. Ось нам кажуть: опозиція слабка, вона не може вивести людей на вулиці. Проте це не опозиція слабка, а люди не виходять». Чи ж не нагадує цей пасаж знайомі до болю слова Володимира Винниченка з «Відродження нації», якими він намагався виправдати політичну поразку уряду Української Народної Республіки, а отже, всієї української революції 1917–1920 років: «Ми були готові, а маси – ні».
Історія має загрозливу властивість повторюватися.
Найабсурдніше, що подібні закиди несвідомим масам лунають на тлі дешево-популістських гасел та разючої відсутності системних програм і чітких тактичних алгоритмів дій, пропонованих опозицією не лише лояльним виборцям та послідовним прихильникам. Така недолуга тенденція в діях поборників автократії регіоналів простежується, на жаль, і в цілковитому ігноруванні й небажанні боротися за виборця на «чужій території», себто на Сході та Півдні. Як і в бракові креативу й стратегічного моделювання на найближчому, столичному плацдармі, не кажучи вже про відсутність власної презентації багаторівневої «архітектоніки» столиці, серед поки що лояльно-опозиційних киян.
Звісна річ, найважче боротися за довіру громадян щодня, не згортаючи відразу ж після виборів штаби в столиці та обласних центрах, а особливо в найвіддаленіших селищах, містечках і районах країни. Не лише у «демократичних штатах» Центру й Заходу, а й на «рабовласницьких» Сході та Півдні. Найважче – постійно тримати бойовий і «близький до народу» партійний осередок, який допомагатиме виборцям вирішувати щоденні проблеми у ЖКГ, сільрадах, податкових та інших ланках багатоликого бюрократичного спруту. Найважче – регулярно доносити під час міжвиборчого затишшя своє правдиве слово у кожну поштову скриньку (на противагу колишній прес-«джинсі» від Леоніда Черновецького і нинішнього безкоштовного «Вечірнього Києва» від ПР-намісника Олександра Попова). Найважче – створювати альтернативні податкові, пенсійні, виборчі, трудові, житлові та інші кодекси, заздалегідь усвідомлюючи, що «більшість» їх зарубає. Найважче – системно плекати «синергетику» протестних громадських і профспілкових рухів, дієво підтримуючи донбаських шахтарів із ахметовського ДПЕКу чи портовиків Ізмаїла та Іллічівська, котрі бастують…
Натомість найлегше – згорнути діяльність одразу після виборів, наївно вважаючи, що життя країни обмежується трикутником з трьох будівель на вулицях Банковій і Грушевського. Найлегше – «розпалювати» віртуальну революцію на олігархічних телеканалах у форматах політичних шоу та на персональних сторінках Фейсбуку. Найлегше – не вкладати кошти в підтримку демократичних й незаангажованих медіа. Найлегше – реєструвати в парламенті утопічні законопроекти «з трьох рядків» із лейтмотивом «скасувати» або «оголосити імпічмент». Найлегше, врешті-решт, – купувати за сто гривень підтримку людей на мітингах, імітуючи масовість.
У тричі оскароносній стрічці «Хрещений батько» є характерний епізод. Аль-пачіновський головний герой Майкл Корлеоне веде діалог на Кубі зі своїм партнером, старим мафіозі. Відбувається це акурат напередодні вирішальних подій революційно-комуністичного перевороту на чолі з Фіделем Кастро у 1959 році. Хрещений батько кидає на диво профетичну репліку: мовляв, революціонери неодмінно переможуть режим Фульхенсіо Батисти – вони ж бо воюють за ідею; натомість солдати будь-що програють, адже отримують від диктатора гроші. Так воно і сталося – Кастро переміг.
Проплачені опозицією мітинги – це манівці очевидної поразки. До того ж виплекані в дзеркально-регіональному, карикатурному стилі. Краще сотня ідейно-зцементованих «бійців», аніж тисячі брудно-мотивованих «найманців».