Останні 4 роки Іспанія переживає найгіршу від 1950 року економічну кризу, подолання наслідків якої дорого коштує не лише їй, а й партнерам по ЄС. Минулої середи, 23 січня, регіональний парламент Каталонії ухвалив символічну заяву, в якій ця 7,5-мільйонна провінція на північному сході Іспанії наголошує на своєму праві на суверенітет.
За резолюцію проголосувало 85 депутатів, проти виступив 41 народний обранець. Ухвалений документ хоча й носить лише символічний характер, водночас він розглядається, як перший крок на шляху до референдуму про незалежність Каталонії. Всенародне опитування про відокремлення цього економічно найпотужнішого регіону Іспанії відбудеться 2014 року. Мадрид уже заявив, що за допомогою правових важелів блокуватиме будь-які сепаратистські наміри Каталонії. Іспанський уряд побоюється розколу країни.
За останні десять років найчастіше в недійних повідомленнях йшлося про агресивний, голосний баскський сепаратизм. Але голосний – не значить найдієвіший. Для будь-яких радикальних дій найголовнішим моментом є несподіваність та вдало розрахований момент. Каталонське питання нині є чи не найскладнішою проблемою, яка постала перед чинним іспанським прим’єр-міністром Маріано Рахоєм та його консервативною Народною партією (НП). На відміну від інших протестів, які і раніше відбувалися в Іспанії, каталонський демарш серйозно ставить під питання територіальну цілісність цієї країни, і майбутнє цієї четвертої за розмірами європейської економіки у складі ЄС.
Те, яким чином іспанська політика щодо регіональних автономій розгортається з 1978 року, є одним з найвагоміших факторів, які підживлюють не лише економічну, а й соціо-політичну кризу на Піренеях. Радикальні зміни моделі відносин між Мадридом та регіонами були нелегкими навіть за спокійніших до кризових часів. Ситуація довкола Каталонії – це своєрідний тест для сучасних політиків, чи вистачить їм хисту домовитися зі своїми опонентами, і виробити прийнятну для обох сторін модель. Здобуття Каталонією незалежності створить прецедент для цілої Європи, де наступними у списку на здобуття суверенітету стоять Шотландія, Фландрія та Країна басків. Суверенна Каталонія всупереч волі іспанського уряду – це було б чимось зовсім новим для демократичної країни в європейській повоєнній історії. Питанням також лишається, чи ця хвиля сепаратизму лишить камінь на камені від політики євроінтеграції.
Шин Фейн по-каталонськи
Нині каталонці незадоволені двома речами. Перед усім їх дратує той факт, що уряд чинного консервативного прим’єр-міністра Іспанії Маріано Рахоя відмовляється визнати Іспанію багатонаціональною та багатомовною країною. Другою причиною невдоволення є фінансовий фактор. Барселона не воліє платити чи не найбільше податків з-поміж інших 16 іспанських регіонів, до держскарбниці в Мадриді, не маючи жодних гарантій, що ці кошти повернуться до тих, хто їх заробив.
Регіональний президент Каталонії Артур Мас перед голосуванням заяви щодо суверенітету наголосив, що цей хоч і символічний крок стане історичним. «Цілком можливо, що такий крок не вирішить наших проблем за 24 години, проте він поведе нашу державу до її долі», наголосив він. На всю Європу вперше вголос зазвучало, що Каталонія «сама по собі». Це майже те саме, що означає на геліку ірландське гасло «шин фейн». До того ж ще наприкінці минулої осені дві найбільші каталонські націоналістичні партії, які активно працюють над здобуттям регіоном суверенітету, Каталонської націоналістична партія Артура Маса та радикальніша «Республіканська ліва партія Каталонії» Оріоля Юнкераса домовилися між собою провести референдум про незалежність від Іспанії у 2014 році.
Каталонська соціалістична партія та проіспанська правоцентристська Народна партія виступили проти ухвалення заяви про суверенітет Каталонії, зокрема лідерка каталонської Народної партії Алісія Санчес покритикувала своїх колег з націоналістичного табору так: «Більшість каталонців не хочуть незалежності та відокремлення. Те, що ви робите сьогодні, є застосуванням сили та непокорою урядові Іспанії».
Офіційний Мадрид в особі прим’єра Маріано Рахоя категорично висловився, що анулює результати майбутнього референдуму в Конституційному суді Іспанії.
На фоні ситуації глибокої економічної кризи в Іспанії, яка за останній час аж ніяк не зрушується в сторону хоча б мінімального поліпшення, рівень безробіття, зафіксований офіційною статистикою, складає 25 %. Ентузіазм щодо незалежності Каталонії, на думку експертів, є чи не найвищим піком висловлення загального невдоволення тим, що Іспанія послідовно скочується з позицій європейського скоробагатька до позицій претендентки на вступ до табору бідних країн.
Багатьох каталонців непокоїть, що проголошене Артуром Масом гасло щодо того, що Каталонія «справиться сама», тоді як всі говорять про скорочення, ризики та політику жорсткої економії, є лише уявно захопливим політичним проектом. Вагомим питанням лишається, чи зможуть таки поміж собою порозумітися Іспанія, Каталонія, керівництво ЄС та міжнародна громада. Суверенітет мало здобути. Його ще треба закріпити та легітимізувати в очах світового співтовариства. Без цього нова країна не матиме статусу повноправної держави. Та чи цього хочуть очільники Каталонії?
Каталонці і справді не воліють виходити зі складу Іспанії, якщо такий крок потягне за собою їхнє автоматичне виключення з лав ЄС. Така симпатія до Євросоюзу пояснюється тим, що в період між 2007 і 2010 роками Каталонія отримала від нього близько 7 мільярдів євро. До 2020 року ЄС інвестує у каталонське сільське господарство ще 3 мільярди євро. Без таких субсидій не лише місцевий аграрний сектор опиниться в колапсі, а й будь-яке виробництво регіону, особливо якщо опція безмитної торгівлі з ЄС стане закритою для каталонських промисловців та бізнесменів. За чинним законодавством, у випадку відокремлення від Іспанії Каталонія лишається поза межами Євросоюзу. Теоретично Каталонія може спробувати вступити до лав єдиної Європи, проте немає гарантії, що Іспанія не накладе вето і не заблокує такий вступ.
Геополітичне розлучення
Картає Європи востаннє вагомо змінювалась більше 20 років тому, у 1989-1991 роках, за зовсім відмінних від сучасних проблем та умов. Але якщо ЄС хоче зберегти хоча б хистку рівновагу всередині себе, йому доведеться поважно ставитися до питання про можливу появу нових держав всередині своєю структури. Питання про незалежну Каталонію є питанням про два можливих сценарії розвитку подій та реакцій Брюсселю, Барселони та Мадриду.
Для останнього, аби не втратити одну з найбільш економічно розвинутих іспанських регіонів, треба зважитися на крок визнання Іспанії федерацією, до чого керівники країни аж ніяк не готові. Не готовий він також визнати незалежність Каталонії. Колишній іспанський прим’єр-міністр Хосе Марія Азнар прокоментував самостійницькі гасла та мітинги в Барселоні, висловивши думку, що «нікому не вдасться зруйнувати Іспанію. Ті, хто спробують, здійснять акт невірності та велику помилку». Чинний міністр юстиції цієї країни Альберто Руїз-Галардон прямо назвав референдум щодо незалежності Каталонії кримінальним злочином, вчиненим нинішнім президентом Каталонії Артуром Масом. Питання можливого територіального зменшення країни об’єднало іспанських консерваторів та соціалістів, проте нічого кращого, ніж принцип «старини не рушити, новизни не заводити», вони поки що для врегулювання внутрішньої ситуації в країні не вигадали.
Ставлення до питання сепаратизму у Західній Європі до останнього часу спиралося на загальноприйняте уявлення про те, що демократичний лад та економічне процвітання пом’якшують націоналістичні напругу і прагнення. Сепаратизм у Західній Європі набув двох форм , зокрема, як у випадку Бельгії, Іспанії та Великобританії, заперечують нинішню форму державного устрою, та, в другому випадку, заперечують ЄС як таку. Нині відбувається майже за Марксом – серйозні економічні негаразди, з яких ЄС не може виборсатися від 2008 року, тягнуть за собою й політичний неспокій, зокрема підживлюють радикальні та сепаратистські настрої.
За останні півроку в Шотландії та бельгійській Фландрії націоналістичні рухи отримали чи не найбільшу підтримку за останні 20 років. Каталонія на цьому фоні просунулася ще далі – минулого листопада на регіональних виборах, коли дві націоналістичні партії виграли дві третини місць у локальному парламенті, і минулого тижня ухвалили заяву про відокремлення від Іспанії. Поки що йдеться про символічний крок, проте немає гарантії, що заява не перетвориться в реальні дії, і на мапі Європи з’явиться ще одна незалежна держава. Європейський Вільний Альянс, із штаб-квартирою у Брюсселі об’єднує представників близько 40 націоналістичних та автономістських партій з усіх куточків Європи. Італійська північ з Південним Тіролем та Міланом, яка перебуває у добрій економічній кондиції, більше не хоче годувати слабкий південь Італії. Та й шотландці не хочуть ділитися доходами від видобутку нафти. І таких прикладів є ще досить багато.
Посилення сепаратистського тиску на чинний геополітичний порядок в ЄС є прямим віддзеркаленням все більшого суспільного незадоволення відсутністю ефективного вирішення економічних проблем та тими заходами економії, які дратують багатьох. Опитування громадської думки наприкінці минулого року показало, що близько 56% британців воліли б вийти зі складу Євросоюзу, а серед німців тієї ж думки притримуються 49%.
Так чи інакше питання про зміну геополітичного простору сучасної Європи прямо залежатиме від результатів внутрішніх дебатів щодо подальшої долі ЄС та НАТО. Колапс або рішення про переформатування європейського геополітичного простору провадять для багатьох латентних націоналістичних рухів шанс для активніших дій. Постання нових держав, як свідчить історія, частіше за все є дуже болючим і кривавим явищем. Випадок Чехословаччини, яка дуже мирно і спокійно вирішила питання про постання двох нових держав, радше є винятком, ніж правилом. До того ж досі у пам’яті багатьох європейців, зокрема політиків та дипломатів, стоїть жахлива картина Югославської війни, та цілого клубка територіальних претензій, що до нині точаться на Балканах під звуки погромів і автоматних черг. Колишня Соціалістична Федеративна Республіка Югославія свого часу розвалилась на окремі частини саме внаслідок референдумів про незалежність, після чого на Балканах спалахнула війна. Востаннє 2008 року від Сербії відокремилась провінція Косово, чий міжнародний статус досі не врегульовано і не визнано остаточно.