Саме цього дня всі жахіття світової війни відчула на собі держава, яка безпосередньо стояла біля витоків цієї війни, саме цього дня зчепилися у старшому герці дві тоталітарні соціалістичні держави, щоби вирішити, яка з них пануватиме у світі. На щастя, панувати не довелося жодній, і тоталітаризм як такий засвідчив свою меншу воєнну, політичну, економічну та світоглядну ефективність у порівнянні з демократичними формами правління. Але водночас ця війна народила й потужну новітню міфологію, яка стверджувала прямо протилежне. Міфологія ця виявилася значно живучішою і за один, і за інший тоталітаризм, і саме вона спричиняє згадане загострення політичних недуг України – дещо меншого масштабу, ніж щороку на 9 травня, але все одно вельми помітне.
Читайте також: Забуті битви 1941-го
Бо ж перша в історії соціалістично-соціалістична війна (як її влучно назвав знаний дослідник цього періоду Віктор Суворов) офіційно досі зветься у нас «Великою Вітчизняною». Ця сталінська назва (повний її варіант – «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу») звучить з телевізорів та радіоприймачів, її ми читаємо у газетах й Інтернет-виданнях, її чуємо з вуст політиків майже всіх ідеологічних напрямів, включно із дуже патріотичними. Щоправда, поодинокі історики, публіцисти та громадянські активісти намагаються якось протидіяти перманентній реінкарнації сталінських міфологем – але це зробити дуже й дуже важко. Адже вітчизняні сталінолюби (хоча більша частина їх, мабуть, і не знає про свою зараженість вірусами тоталітаризму, сприймаючи сталінську догматику як щось апріорне, дане від народження) мають потужну агітаційно-пропагандистську підтримку від російських ЗМІ (от тут уже про стихійність не ідеться: все чітко сплановано й організовано «кремлівськими чекістами»).
Читайте також: Червень 1941-го. Агресія на випередження
А суть ідеологічно-міфологічного дійства, яке відбувається щороку 22 червня, – в черговий раз відживити сакральне казання про «мирний СРСР» і «віроломних фашистів», про «невинні жертви миролюбного народу» і «героїчний подвиг Червоної армії», про «силу радянського ладу» і «звірячу сутність нацизму». Цього дня історична дійсність для більшості українців (не в останню чергу завдяки владі, політикам та мас-медіа) постає у чорно-білих тонах, на рівні родоплемінного поділу: «Ми-вони», причому «ми» апріорі правильні й хороші (включно із Сталіним, Берією та охоронцями таборів ҐУЛАҐу), а «вони» – гидкі й погані (включно із численними противниками нацизму в офіцерських і генеральських мундирах, які пізніше були страчені Гітлером…). І що цікаво: в інші дні (крім того ж таки 9 травня) ті ж українці (крім полум’яних адептів КПУ та фанатиків «Русского мира») здатні куди тверезіше дивитися на річ і бачити їх реальну вартість; здатні не любити Сталіна, пам’ятати про Голодомор, про нищення української культури, про безглуздість побудови велетенського військово-промислового комплексу, який висмоктував усі ресурси з економіки, зрештою, про Чорнобиль. А тут – наче відрізає історичну пам’ять і здатність критично мислити. Хоча, власне, так і має бути за домінування міфологічних настанов.
Отож і постає елементарне запитання: а чи не є ця амбівалентність мислення не тільки «верхів» вітчизняного політикуму, а й широких мас однією з головних причин, які гальмують творення нормальної європейської нації та держави на наших теренах? Бо ж подібна амбівалентність (простіше кажучи – очевидна світоглядно-політична шизофренія, коли в одній особі, в одному народі сполучаються та співіснують два мало сумісних, якщо не повністю несумісних «Я») ще ніколи й нікого не приводила до добра…
Читайте також: Як створювався міф про Велику Вітчизняну
Яким же може бути вихід із цієї ситуації? Звісно, не такий, що його пропонують деякі «просунуті» інтелектуали: мовляв, нехай поняття «Друга світова війна» вживається у наукових працях та державних документах, а «Велика Вітчизняна» хай залишається для емоційного вжитку, для публіцистики. А відтак, мовляв, кожна із двох цих назв опиниться на своєму місці й не перебиратиме на себе не властивих їй функцій, вони припинять заважати одна одній і цілком мирно уживатимуться й доповнюватимуть одна одну. Це означатиме, що шизофренія лише посилиться і її лікування стане безнадійним (адже допоки існує конфлікт між двома «Я», модерно-раціональним та тоталітарно-міфологічним, шанси на одужання залишаються, коли ж виникає химеричне поєднання того й іншого, то… не хочеться далі продовжувати). І не такий, як пропонують інші розумники – мовляв, треба все залишити як є, час сам вилікує. Це було би справедливо, якби не цілеспрямоване відживлення сталінських міфів. Отож єдине, що залишається і що справді буде ефективним, – це доведення і словом, і ділом того, що не покійний СРСР і не білокам’яна Москва були і є Батьківщиною наших співгромадян, що їхньою Вітчизною була, є і буде саме Україна. Просто? Чи надто складно? Але ж так чи інакше, якщо і політики, і журналісти, і просто «люди з вулиці» дивитимуть на світ і на себе під оглядом україноцентризму, то термін «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу» залишиться жити тільки у вузькоспеціальних історичних розвідках, а українці, нарешті, позбудуться своєї світоглядної амбівалентності.