24 лютого 2022 року, шоста година ранку. Телефонний дзвінок підняв мене з ліжка. Війна. Вже пройшов місяць – а все як один день і одна нервова ніч. Я погано спав з 23 на 24 лютого. Новини були не найкращими: спалення документів у посольствах, закриття адміністративної межі з Кримом, виїзд усіх офіційних шпигунів з будинку на Повітрофлотському проспекті, а також з будівель у Харкові, Одесі та Львові. Що далі?
Моє покликання — вчити. Вчити історії — не надто популярному фаху, що захопив мене ще у середній школі. Захопив і не відпускає щодня. Це захоплення – вже і стиль, і сенс мого життя. Лише катастрофа може змінити те, чим я живу та займаюся. Від самого початку цієї війни я пишу. Пишу короткі тексти, де є історія, і де є історії. За допомоги цих текстів я намагаюся показати, що ми інші, що у нас своє минуле. Чи це щось змінить і чи цього достаньо сьогодні, я не знаю. Як історик я знаю одне – час на висновки ще не настав, і не настане за мого життя. Як громадянин, що живе сьогодні у країні, яка воює – цього, можливо, замало. Тоді залишається працювати. А моя робота – це викладання.
Три тижні, протягом яких була перерва у навчанні, мали би налаштувати на це: ось твій фронт, ось твоя ділянка цього фронту, і ти маєш її боронити. В теорії все просто і зрозуміло. Історія у цій війні виявилася зброєю, котру застосували проти нас негідники та злочинці. Тому треба наполегливо і щоденно вчити студентів. Гарні настанови, повне розуміння свого завдання, налаштованість на чіткій результат і зустріч. Зустріч з реальністю навчання у часи війни.
Останні роки ми постійно повторювали собі, що у нас восьмий рік триває війна. Так, від трагічних подій лютого 2014 року, коли на Майдані Незалежності та прилеглих вулицях полягли Герої Небесної Сотні, а у серпні був Іловайськ, ми всі жили в умовах війни. Загострення осені 2018 року і впровадження воєнного стану у низці прикордонних областей мало би чогось нас навчити станом на нервову зиму 2022 року. Але ні. Та частина війни була далеко від нас. Вона була десь там, де стріляли, де гинули наші воїни на лінії розмежування у Донецькій та Луганській областях. Ранок 24 лютого приніс війну у кожну частину України. Чи тепер було до навчання? А якщо і було, то якого?
Уся моя обізнаність про навчання у часи війни походила зі спогадів моєї мами. Вона, що народилася наприкінці 1932 року, у Другу світову війну ходила до школи у своєму рідному селі. Її спогади про те навчання були короткими. Один-два вчителі для всіх. Те, що на дошці – це головне. Слово вчителя – закон. І немає нічого: ні підручників, ні достатньої кількості зошитів, ні чорнила, що його робили з хімічного олівця або бузини. А потім, коли від осені 1944 року вже фронт відійшов від її села, і до школи надіслали нових вчителів, вчитися було ой як важко. Потрібно було усе від нуля засвоювати спочатку. І коли усього й надалі бракувало. Одна книжка на весь клас змушувала той таки клас збиратися у одній хаті чи за одним великим столом на подвір’ї і вчитися разом. Слухаючи ці спогади, я не уявляв собі, що опинюся у подібній ситуації. Війна і навчання. І хоча я по інший бік навчального процесу, і хоча зараз не перша половина 1940-х, війна змінює усе. До неї неможливо приготуватися.
Здається, ми за останні два роки навчилися працювати онлайн. Пандемія COVID-19 кардинально змінила світ освіти. На початку лютого 2022 року я втретє розпочав свої щорічні курси для бакалаврів та магістрів. Здавалося, що усе, цього разу це буде востаннє, як і те, що досвід попередніх двох сезонів дозволить зменшити кількість помилок при такому форматі роботи і покращити результат. Як я помилився з очікуваннями! Розпочавши другий семестр, я зіткнувся з втомою студентів від такого навчання. Ті, що на п’ятому курсі, вже третій рік вчилися дистанційно і ніде правди діти — я почав забувати, як вони виглядають, хоч і знав їх давно. Не у всіх працювала камера у комп’ютері, не завжди якість інтернету дозволяла під’єднуватися на пари. Причин було багато.
Але ще важче було з першим курсом. Вони перед цим два роки у школі вчилися то онлайн, то очно, то знову онлайн. І якщо мої колеги у першому семестрі з ними працювали в аудиторії, то мені довелося знайомитися з ними дистанційно. Вони бачили і, мабуть, чули мене, а от я бачив лише аватарки та імена, по-батькові та прізвища. Інколи чув їхні голоси. Єдине семінарське заняття, що у мене відбулося з цими новими студентами, припало на 21 лютого. Було важко. І їм, і мені. Відчувалася певна емоційна відстороненість від усього. Ні тобі облич, ні тобі реакції на те, що вони відповідають. Навіть моя реакція на їхні відповіді не завжди мала сенс. Не тому, що я розучився реагувати. З цим начебто все нормально. Усе впиралося у якісь зв’язку. Коли мій коментар до відповіді залишався без реакції конкретного студента, бо я її не бачив на його аватарці. Часом мене банально не було чутно через якість інтернету. Диявольські деталі.
Відновлення навчання 17 березня сталося несподівано. Планувалося, що це станеться кількома днями пізніше, але сталося, як сталося. Я не був у захваті від цього, адже ніхто не може сьогодні гарантувати безпеку життя. Можна говорити все, що здається правильним у цьому конкретному часі і у цих обставинах, що склалися, можна приймати правильні та логічні постанови чи розпорядження, але вони не гарантують безпеки. Для мене особисто виявилося надзвичайно важким розпочинати заняття. Кожне з них я починаю запитанням “Чи Вам безпечно зараз навчатися?” Якщо ні, то будь ласка, від’єднуйтеся і йдіть у безпечне місце. Перед першим заняттям з магістрами я написав усім їм короткого листа, у якому зазначив: “Якщо у Вас немає можливості під'єднуватися – це не проблема. Якщо Ви морально не можете зараз навчатися – це не проблема. Якщо Вам потрібно просто поспілкуватися – будь ласка, я до Ваших послуг. Ніяких наслідків у вигляді незаліку у Вас не буде. Я сьогодні готовий поставити у відомостях Вам 91” Останнє – це еквівалент оцінки “відмінно”.
І коли почалося заняття, мені було надзвичайно важко говорити. Навіть тоді, коли я двічі або й тричі перепитав присутніх “Чи Вам безпечно, і чи Ви можете з огляду на психічно-емоційний стан займатися?” Ствердна відповідь студентів мене не сильно переконала і розслабила. До кінця другої пари, я так і не знайшов для себе нотки спокою. Гірше було далі, коли у понеділок 21 березня я відновив роботу з першим курсом. Мої питання про безпеку були аналогічними. Але по відповідях студентів я відчував, що вони теж хвилюються, їм важко сформулювати свої думки у відповідях. Вже не кажучи, що їх було менше 20% від загальної кількості. І це ще додало сумнів, а більше болю. Наступні заняття тільки посилили це відчуття, адже кількість студентів зменшилася настільки, що у минулу п’ятницю у мене був лише один студент онлайн. Так, ми говорили, і це збоку начебто виглядало добре, але от мої відчуття були недобрими. Як і тоді, коли я проводив заняття для аспірантки, що перебуває у Житомирі, і де постійно є загроза обстрілів. Я бачив страх і розгубленість в очах аспіранта, що виїхав з Києва в нікуди, адже його рідне місто Херсон під окупацією і там його батьки. Чи в таких умовах ми можемо говорити про щось історичне? Про їхні наукові проєкти, про дисертації, про тексти статей чи питання семінарських занять? Це дуже складно але, насамперед, боляче.
Я не знаю чи те, що я кажу присутнім на заняттях сприймається бодай на кілька відсотків. Я невпевнений, що те, як я це роблю, виглядає добре. Радше ні, бо коли болить, то біль не дозволяє тобі працювати на повну. Вчитися в умовах війни важко. Вчити в умовах війни важко і боляче. Цей біль страшний і ти не знаєш його наслідків.