«Вибачаємо і просимо вибачення» – такими простими словами через 20 років після війни польські єпископи звернулися до німецьких владик. Саме вони поставили крапку у війні народів-сусідів. Ця щирість і стала фундаментом нової Європи, іншої, не тієї, про яку так мріяли біснуваті фюрери й проголошені нині «ефективними менеджерами» тогочасні вожді. Здатність відповідати добром на зло, відчувати чужий біль як свій, нести вантаж бід іншого й означає бути людиною. Зрештою, саме це й створило європейців, а не об’єднання вугілля і сталі. Бо якби поляки не примирилися з німцями, а ті з французами, Старий світ був би й дотепер розділений кілометрами колючого дроту.
Активна дискусія в соцмережах і телеефірах засвідчує, що й українці готові поговорити на тему покаяння. Приводом стали роковини Бабиного Яру. В ці дні з новою інтенсивністю зазвучала теза про те, що українці (в низці випадків Україна як держава) мають вибачитися перед єврейським народом за співучасть у винищенні євреїв під час Голокосту та колабораціонізм частини місцевого населення в роки нацистської окупації. Останній випуск шоу Шустера частково був присвячений цьому, і більшість глядачів-респондентів підтримали ідею.
Певна річ, тема потонула в юдофобських та українофобських коментарях. Не встряючи в дискусію з платними тролями та ксенофобами всіх кольорів, сформулюю кілька питань.
По-перше, за що вибачатися? За трагедію Голокосту, за два мільйони розстріляних, задушених, забитих? Питання: а чи був «український» вимір Голокосту? Держави українці тоді не мали. Не мали регулярного війська, правоохоронної системи, суду тощо. Усе, що було, скажімо, допоміжна поліція – це органи окупаційної влади, у яких служили всі, хто хотів і кому «пощастило»: українці, поляки, росіяни, кримські татари. Відповідати всією нацією за трагедію і злочин колабораціонізму – абсурд.
Не варто забувати, хто розв’язав світову війну, – про це ніколи не зайве нагадати. Вина за катастрофу – на нацизмі та комунізмі, на Великонімеччині та СРСР. І переводити стрілки на жертв війни несправедливо. Обов’язково треба написати нову, нерадянську й непропагандистську історію Другої світової.
Розсекречено й видано корпуси документів з усіх дражливих для національної історії миттєвостей. Але ще не видано й не обговорено, наприклад, наукову історію ОУН та біографію Степана Бандери. Чи ви бачили десь академічну працю про червневі події літа 1941-го, коли у в’язницях від Луцька і Львова до Умані та Києва було знищено десятки тисяч людей? Щойно вийшла робота, що доводить відсутність українського сліду в розстрілах польської професури, які теж десятиліттями «вішали» на українців. Отже, треба краще знати правду про те, що було. Це не риторика. Це те, без чого не може бути ніякого осмислення.
По-друге, хто мав би вибачатися? Держава в особі президента, Верховної Ради, уряду? В інших країнах Західної та Східної Європи було саме так. Очільники Польщі та Латвії Кваснєвський і Віке-Фрейберга, канцлер Німеччини та інші представники своїх народів робили це, схиляючи голови перед пам’яттю жертв Другої світової. Чи в цьому сенсі прозвучить слово, приміром, глави держави Віктора Януковича? Вочевидь, ні. Суспільство і світ йому не повірять. Політичний режим, який спецпідрозділами розганяє невинні студентські протести і розпродаж футболок, за ґратами якого сидять політичні в’язні, не має морального права вибачати чужі гріхи. Бо своїх у нього більше, ніж треба. Не маючи авторитету, нічого й пробувати сказати слова, які очистять душу і закриють чорні сторінки минувшини.
То, може, порятунком стануть змістовна дискусія та консолідоване голосування в парламенті? Теж мимо. Ідеалістів, яким не все одно, що сталося 70 років тому на терені України, там немає. І голосувати за формулу примирення, дивлячись на вигадливу траєкторією рук Чечетова, якось принизливо. Найкраще було б, якби це зробила людина, довіра до якої є в більшості активних членів нації. Але боюся, що немає в нас Гавелів, Стусів і Мандел.
По-третє, перед ким вибачатися? Перед євреями – нашими, українськими – «мертвими, живими й ненародженими» чи громадянами Ізраїлю? Трагедія євреїв Галичини, так само як і поляків Волині, і кримських татар, греків, вірменів, – це наш внутрішній громадянський біль. Формою непрямого визнання відповідальності за зло, яке творилося на українській землі, могли б стати музеї, освітні та телепрограми. Цього майже немає. Немає в Києві й меморіалу Бабиного Яру – його тільки днями заклали неподалік місця розстрілів у вересні 1941-го.
Натомість і наполягання націонал-радикалів вимагати від Ізраїлю, якого в 1930-х роках не існувало, вибачитися за євреїв-енкаведистів – маячня. Чого тоді не вимагати від поляків і білорусів покаяння за Дзержинского, від грузинів – за Сталіна та Берію і так далі? Хіба ті вбивці мали національність?
Злочинцями були комуністи і нацисти 1930–1940-х, а не євреї, українці, німці чи росіяни. Кожна з цих націй втратила мільйони, отже, про яку їхню покуту може йтися?