Ці проукраїнськи зорієнтовані донбасівці висловлюються скептично щодо перспектив свого регіону в складі України, адже, на їхнє переконання, більша частина населення Донбасу досі чекає путінського «раю», сприймаючи єдину Україну хіба що у складі Росії. На думку автора цих рядків, єдине, що в нашій державі безнадійне, то це влада. Бо, як справедливо зазначив у телевізійному інтерв’ю комбат батальйону «Крим» Іса Акаєв, біда України в тому, що нею керують навіть не комерсанти, а торгаші. Торгаші не здатні мислити стратегічно, на перспективу. Їхній основний інстинкт, образно кажучи, – схопити шматок сала і негайно з’їсти його під ковдрою, навіть якщо потім нестерпно нудитиме. То навіть не психологія, а фізіологія дрібного хижака.
Справді, Україна є державою зі складною регіональною композицією. Але таких у Європі та світі більшість, а от монолітних, як, приміром, Японія, де 99,5% населення становлять етнічні японці, меншість. Тому не варто розраховувати, що всі регіони країни складатимуться з патріотів у вишиванках, тим більше якщо РФ постійно підживлює відцентрові настрої аж до збройного вторгнення російської армії на Донбас. Галицькі ліберали, як-от Андрухович, Винничук, Грицак, раптом (!) побачили, що Україна – то не лише Галичина, жахнулися, що решта країни така не галицька, і захотіли втекти від регіонів, які налякали їх своєю національно-культурною необлаштованістю. Чому в певної частини української інтелігенції, що зіткнулася з проблемами, виникають думки не про боротьбу, а про втечу – це окреме питання. На жаль, такі самі думки продукують і деякі проукраїнські інтелектуали східних областей…
Однак причини безвідрадного становища на Донбасі та в Криму нерідко треба шукати не там, а в Києві. Адже за 23 роки незалежності в центрі не було жодної патріотичної влади дії, а не слова, що могла б запропонувати альтернативу проблемним регіонам і з необхідною жорсткістю її реалізувати. Зусиллям неоімперської Москви офіційний Київ увесь цей час роки на Донбасі навіть не спробував протистояти, віддавши той край на поталу проросійським олігархічним силам, які, перетворивши його на свій могутній плацдарм, зрештою взяли й Київ, лише дивом не виконавши планів Кремля щодо цілої України.
Однак українська влада також мала шанс, який, вживаючи улюблене слівце Віктора Ющенка, можна назвати унікальним. У 2005 році реалізація гасла Помаранчевої революції «Бандитам тюрми» для Донбасу означала усунення кримінально-злодійської мафіозної еліти, ліквідацію режиму бандократії. Саме це могло відродити його як повноцінний український регіон. Донбас шанує силу і не сприймає тих, хто «жене порожняк», навіть якщо той «порожняк» дуже демократичний і патріотичний. Тому наочний приклад такої сили, направленої проти місцевих блатних «феодалів», влада яких перетворювала Конституцію України на фікцію в межах цього краю, міг справити глибоке і неосяжне враження на його мешканців, переконавши в тому, що Київ – це справді якийсь осередок поступу, закону й справедливості, здатний як умовити, так і примусити. А виявилося, що Київ Ющенка – то лише резиденція іншого, не донбаського клану, який відрізняється від автохтонного не якісно, а кількісно, лише тим, що то є чужі паразити, а не свої.
У цьому аспекті ющенківщина з усіма її катастрофічними для України перспективами відроджується в Києві сьогодні в нескінченній псевдодемократичній демагогії, надмірі риторики про реформи, яких немає, і кричущому дефіциті практичних кроків. Ще один в українській історії період імітації?
Читайте також: Витоки донецького сепаратизму
Між тим швидкий і рішучий (цілком можливий у червні – липні 2014 року) розгром сепаратистів та терористів на Донбасі замість нинішньої епопеї АТО з невиразними шансами на успіх зробив би для українізації цього регіону набагато більше, ніж «спеціальні закони», «розширення прав регіону», «особливий статус Донбасу» та інші псевдоюридичні й політичні спекуляції.
Чимало говорять про масовану русифікацію Донбасу за допомогою російських ЗМІ. Чи могла протистояти цьому київська влада, яка нічого не робила для захисту решти України від тієї інформаційної навали? То чи є сенс казати, що переконування жителів Донбасу не дасть результатів, якщо ніхто не пробував по-справжньому це робити? 23 роки Кремль інформаційно тероризував Україну, і лише під час реальної війни нарешті відключили деякі найбільш патологічно-войовничі російські телеканали в Україні. Однак радіти зарано. Як стверджують, за роботу телепередавального центру, що транслює кремлівську пропаганду на Донбасі, платить… Київ. Нікуди не поділися десятки видань в Україні на кшталт «Труд в Украине», «Известия в Украине», «Комсомольская правда в Украине, «Московский комсомолец в Украине» тощо.
То чого чекати від влади, яка все це толерує і цьому потурає? А її спроби щось таки зробити, наприклад створивши Міністерство інформаційної політики (війна вимагає!), викликали несамовите ревіння і верещання «демократичних журналістів», які хочуть, щоб не було жодних обмежень свободи слова під час воєнних дій, щоб ніхто не заважав Кремлю за допомогою своїх ЗМІ руйнувати Україну зсередини. Між тим у воєнний час найдемократичніші країни світу запроваджували певні обмеження в інформаційній сфері. Так, у Лондоні не видавалася газета Volkische Beobachter, коли Британія воювала проти нацистської Німеччини. Поки що ніхто серйозно і послідовно не намагався захистити Донбас від кремлівського зомбування. Та що там казати про Донбас, коли щодня в Києві безплатно біля кожної станції метро роздають пропагандистський матеріал – газету «Вести», джерела фінансування якої ніхто не може пояснити… Звісно, є регіони, що через сукупність політичних та культурно-історичних обставин є найбільш уразливими до антиукраїнської пропаганди, і це насамперед стосується Донбасу та Криму…
Нині політична рекультивація Донбасу має полягати в зачистці цієї території від гнилої місцевої номенклатури. Усі, хто співпрацював з антидержавними елементами, всі зрадники в середовищі міліціонерів, суддів, прокурорів, співробітників СБУ, голів адміністрацій та їхніх апаратів мають бути звільнені з роботи без права поновлення і притягнені до різних форм відповідальності, адже вони зрадили присягу державного службовця. Необхідна чистка місцевих рад за такою самою схемою, як і решти владних структур. На всі керівні посади потрібно призначити тих, хто довів свою лояльність до Української держави у цей важкий час.
Читайте також: Як російські війська 23 серпня заходили на Донбас
На Донбасі завжди була доволі активна і конструктивна проукраїнська меншість, яку офіційний Київ ігнорував. Він не чув саме проукраїнського Донбасу, уважно вислуховуючи забаганки антиукраїнського, всіляко йому догоджаючи мільярдними дотаціями, тотальною здачею влади і повноважень у регіоні, байдужістю до місцевої ідеологічно-ціннісної політики.
Саме зі згоди Києва Донбас перетворився на таку собі державу в державі, мало контрольовану центром, з абсолютною владою олігархічного клану над життями і головами місцевих посполитих.
Поза сумнівом, київська кланово-олігархічна верхівка аж ніяк не прагнула створення стратегічної осі Київ – Донбас із тамтешніми прогресивно-проукраїнськими антиолігархічними силами. Не прагне й тепер, вважаючи за краще загравати (за звичкою!) з натхненниками і фінансистами донбаського сепаратизму, ретельно охороняти їхній бізнес і статки, не створюючи їм жодного клопоту. Таку політику сили, що консолідуються навколо Порошенка – Яценюка, ведуть не лише на Донбасі, а й у решті регіонів (існують побоювання, що з таким самим результатом). Найяскравішим є приклад харківського міського голови Геннадія Кернеса, позиція якого щодо України була і залишається очевидною. Однак жодних спроб усунути цю загрозливу для Харкова і держави ситуацію не помічено.
Читайте також: В окупації: як живе Луганськ під бойовиками
Сьогоднішня політика офіційного Києва на Донбасі – відмова від революційних змін (що були потрібні ще вчора), консервація при владі ахметовсько-єфремовських кадрів, уникання кроків, спрямованих на покарання зрадників. Треба зазначити, що загальний курс Порошенка – Яценюка – це реформаторська риторика без практичних перетворень, що вже призвело до повзучої реставрації системи Кучми – Януковича у вигляді, зокрема, судової «контрреволюції», коли представники минулої влади, близькі до «Сім’ї», виграють судові процеси проти нинішньої. Дотепники кажуть, що незабаром якийсь суд може ухвалити рішення про «незаконність» позбавлення Януковича влади і відновлення його на посаді президента. Без рішучих змін у центрі, зрозуміло, на краще нічого не зміниться й на Донбасі, бо для перемоги там в ідеологічному протистоянні не буде жодних аргументів.
А Донбас і Крим, їхня людність абсолютно не безнадійні, на відміну від офіційних осіб на Печерських пагорбах у Києві…