Якщо Україна до 2015 року не використає частоти, передбачені для запровадження цифрового телебачення в нашій державі, їх придбають сусіди. І, як наслідок, поблизу кордонів із Польщею, Румунією, Росією і навіть Білоруссю українці не зможуть дивитися вітчизняне ТБ.
Перехід на цифрове мовлення — складний процес, який навіть у найрозвиненіших країнах Європи тривав 3—5 років. Запровадження цифрового телебачення до 2015 року і припинення аналогової трансляції передбачено міжнародним Планом цифрового наземного телерадіомовлення, затвердженим у Женеві минулого року, яким, зокрема, визначено частоти для України. Втім, ці складнощі — ніщо порівняно з проблемами, які виникнуть, якщо Україна все таки не встигне це зробити. Глядачі з прикордонних районів не матимуть змоги дивитися українські канали — натомість їхні телевізори прийматимуть виключно програми Польщі, Румунії, Росії або Білорусі. А це вже питання не лише інформаційної політики, але й національної безпеки.
Рік тому, оцінюючи можливі темпи реалізації цього проекту в Україні, фахівці прогнозували, що вже в 2007—2008 роках цифрове ефірне мовлення діятиме на 50—60% території. Однак майже нічого із запланованого не реалізовано.
На перший погляд здається, що 7 років, протягом яких Україна має запровадити ЦТ згідно з планом «Женева-2006», — це досить тривалий період, щоб не перейматися цим вже зараз. Насправді ж ситуація критична: чекати більше не можна з кількох причин. По-перше, фактичним кінцевим терміном переходу українського телебачення на «цифру», наразі є не 2015, а 2012 рік. Адже однією з умов проведення в Україні чемпіонату “Євро-2012” є забезпечення його трансляції в цифровому форматі високої чіткості. По-друге, з такою кількістю няньок, причетних до прийняття рішень щодо стратегії і тактики впровадження цифрового телебачення в Україні, «цифрова дитина» може залишитися не те що без ока, а взагалі сліпою. І нарешті, по-третє, зволікання неминуче спричинить авральне впровадження ЦТ і, коли «горітимуть строки», прийматимуться поспішні й не найкращі з погляду технологічної та фінансової ефективності рішення.
Цифра з плюсом і цифра з мінусом
Перехід до цифрового телебачення дає змогу ефективно вирішити низку наявних проблем. ЦТ ефективно забезпечить всю територію України якісним телевізійним сигналом — не лише в містах, але й у селах. На одній ефірній частоті можна буде транслювати до 6 цифрових каналів. Це суттєво збільшить кількість телевізійних каналів в ефірі: від 4—6 (абсолютний мінімум для однієї частоти) до близько 100 (теоретичний максимум 9 виділених для України частот). Завдяки цьому зникне нинішня диспропорція в розподілі частотного ресурсу, якого наразі не вистачає для всіх телерадіокомпаній, що воліють мати загальнонаціональне покриття. Нарешті, цифрові технології мають певні переваги перед аналоговими: від якісної трансляції на мобільний приймач — не лише автомобільний телевізор, але й телевізор в мобільному телефоні — до запровадження телебачення високої чіткості (HDTV).
Однак складнощів та проблем, пов’язаних із запровадженням ЦТ, не менше. Найбільш фундаментальна — необхідність вкласти значні кошти на створення інфраструктури. За різними оцінками це від 300 млн до 3 млрд грн. Щоб громадянин міг подивитися закодовану в «цифрі» програму, необхідний окремий пристрій, який перетворює цифровий сигнал на аналоговий — так званий сет-топ бокс. На відміну від копійчаної вартості «звичайної» антени, коштує він недешево — від 40 дол. найпростіші моделі до 200 і вище «просунуті».
Після остаточного переходу на ЦТ бабця-пенсіонерка у віддаленому селі взагалі не зможе дивитися телевізор, якщо в неї не буде сет-топ боксу. Відповідно, держава має забезпечити цими пристроями населення з невисоким рівнем доходів.[334]
Ще одне проблемне питання пов’язане з ризиком перерозподілу ринку телевізійної реклами. Як відомо, сьогодні з Києва ведуть мовлення 16 аналогових каналів. Зі збільшенням каналів до 100 телекомпанії побоюються втратити свою частину рекламного «пирога». Що ж до кабельних операторів, то аналогове мовлення для них — не конкурент, а от поява в ефірі кількох десятків каналів у якісному цифровому форматі, та ще й запроваджуваних за підтримки держави, може суттєво вплинути на їхню абонентську аудиторію.
Боротьба без єдності
Наразі фахівці називають як мінімум два питання, розбіжність щодо яких є кардинальною. Перше — це вибір стандарту стиснення цифрового сигналу. Як відомо, оцифроване відео є надто «громіздким», і тому цифровий сигнал стискають, вилучаючи незначущі для сприйняття складники. На початку 2000-х для цього застосовувався стандарт MPEG2, який використовується в цифровому телебаченні Німеччини, Великої Британії та Франції. Однак у 2004 році з’явився новий стандарт — MPEG4, ефективніший на 30—60%. Багато країн, які запроваджують ЦТ, зараз використовують саме його. В Україні ж думки розділилися. Головний телевізійний «ідеолог» держави — Нацрада з питань телебачення та радіомовлення — надає перевагу MPEG2 як відпрацьованішій технології, для якої потрібне дешевше обладнання, і відводить MPEG4 роль «комерційної» ніші. Натомість головний «технік» — Концерн радіомовлення, радіозв’язку та телебачення (РРТ) — вважає, що небхідно одразу запроваджувати MPEG4.
За уважного розгляду створюється враження, що підґрунтя цієї дискусії не технологічне, а суто комерційне. Йдеться про інтереси компаній, які продаватимуть сет-топ бокси. Ринок просто колосальний — 19 млн домогосподарств. Кошти на їхнє придбання повністю або частково дасть держава. Зрозуміло, що від того, «чия» продукція відповідатиме держзамовленню, залежить те, хто отримає від цього прибутки.
Друге питання — це кількість опор для передавачів цифрового сигналу, які необхідно збудувати для повного покриття території України. Концерн РРТ вважає, що їх потрібно збудувати близько 400. Натомість у Нацраді цю кількість вважають завищеною — вистачить 65 нових веж. У цьому випадку теж виразно помітне фінансове підґрунтя: суть суперечки у тому, скільки державних грошей має піти на будівництво передавальної інфраструктури ЦТ.
Варто зауважити, що в лобіюванні інтересів різних сторін під час запровадження цифрового телебачення немає нічого крамольного чи протизаконного. Це природний і неминучий процес, і його не уникнули європейські країни, які вже запровадили «цифру». У них теж були конфлікти інтересів — не менш гострі, ніж в Україні. Однак у нашому випадку для нормального виходу з ситуації потрібно досягти кількох принципових моментів. По-перше, не можна дозволити одній із зацікавлених сторін «перетягти ковдру» на свій бік, залишаючи інший напрямок «голим». По-друге, обираючи те чи інше технічне рішення, слід віддавати перевагу не «найдешевшим» чи «найсучаснішим» варіантам, а оптимальним за критерієм «ціна — функціональність». Це стосується і сет-топ боксів, і передавальної інфраструктури. І нарешті, вкрай необхідно визначити єдиний державний центр прийняття рішень щодо ЦТ, який перебував би «над сутичкою» і керувався б інтересами не лобістів, а держави загалом. Лише за цих умов в України буде шанс подивитися в цифровому форматі і фінал Єврокубку 2012 року, і новорічний «вогник» в 2015-му.[333][332]
ЗОНИ МОВЛЕННЯ
Зона синзронного цифрового мовлення (з проекту державного Програми впровадження цифрового мовлення)
Обладнання зони цифрового мовлення
– 1 цифровий передавач потужністю 1-2 кВт;
– 4-8 мікроретрансляторів потужністю 0,01 кВт у центрі зони;
– 4 ретранслятори потужністю 200 Вт (висота – 40 – 50 м) з наповненими антенами по краях зони;
– цифрові радіорелейні лінії на 34 Мбіт/с для подачі цифрового потоку на ретранслятори по краях зони.
ОХОПЛЕННЯ
6,5 млн грн на вишку
Зона синхронного цифрового мовлення. Проект державної Програми впровадження цифрового телебачення передбачає створення 81 зони, які покриють усю територію України. Діаметр однієї зони — 75—90 км, вартість побудови оцінюється в 6,5 млн грн.
ДОСВІД СУСІДІВ
Кабелем по цифрі
У Німеччині, яка в листопаді має повністю припинити трансляцію аналогового телесигналу, покриття ефірного цифрового телебачення наразі становить понад 80% домогосподарств. Однак дивляться цифрове телебачення лише 10% усіх глядачів. Більшість надає перевагу кабельному (понад 50%) і супутниковому (40%) ТБ.
Німецькі провайдери кабельного телебачення активно боролися з конкуруючою технологією ефірного ЦТ і змогли відстояти свою частку ринку. Асоціація кабельного ТБ Німеччини ANGA свого часу звернулася до Єврокомісії з вимогою визнати незаконною державну підтримку цифрового ефірного телебачення. Позитивної відповіді вона не отримала, але домоглася, того, що з пакету ефірного цифрового телебачення вийшли всі німецькі комерційні канали — залишилися тільки державні. Внаслідок цього кількість цифрових програм зменшилася з 16 до 6—8, і, відповідно, зменшилася привабливість ефірного ЦТ.