Крім того, працівники ДАІ затримали у Києві біля метро «Арсенальна» автобус із активістами руху «Вперед», які їхали на заплановану під стінами Верховної Ради акцію протесту. «Коли вони побачили, що всередині автобусу прапори й апаратура, вони забрали документи у водія», – говорять учасники акції. Серед «кримінальних» прапорів були і державні…
А ще цього дня син депутата Сімферопольської міськради мільйонера Йосифа Файнгольда Віталій, який у 2008 році на Bentley, що рухався зі швидкістю 200 км/год, на смерть збив дівчину-мотоциклістку, звільнений від покарання за амністією. Щоправда, радість «мажора» неповна: його батько, який був затриманий 17 листопада за звинуваченням у шахрайстві, наразі перебуває під вартою. Якщо, звісно, у справу не втрутиться судова влада, яка звільнила сина. А до Юлії Тимошенко Феміда не була такою поблажливою. В Апеляційному суді Києва події розгорталися традиційно: спершу депутатів від БЮТ не пускали до зали засідань, потім суддя Олена Сітайло відмовила стороні захисту у своєму відводі (згідно з українським законодавством, саме той суддя, якого відводить захист, і вирішує це питання) – і так далі.
Того ж таки першого грудня президент України Віктор Янукович перебував із візитом в Ізраїлі, де вислуховував приємні речі від свого місцевого колеги Шимона Переса, відвідував пам’ятки Святої Землі і вирішував різні проблеми влади, як подейкують, передусім фінансово-економічні.
І, нарешті, першого грудня стало відомо, що підрозділ «Рівненська АЕС» держпідприємства «НАЕК «Енергоатом» придбав позашляховик Toyota Land Cruiser 200 вартістю 800 тисяч гривень. Цей семимісний позашляховик має, крім іншого, підігрів дзеркал заднього виду, клімат-контроль, підігрів сидінь, шкіряний салон, бортовий комп’ютер з кольоровим жк-дисплеєм, кольорову камеру заднього виду, DVD-програвач тощо. Не випадково того самого дня в новому звіті міжнародної антикорупційної організації Transparency International Україна за індексом сприйняття корупції поставлена на 152 місці у світі – це найгірший результат серед європейських країн.
Що ще сталося першого грудня? Ледь не забув: виповнилося 20 років від референдуму на підтвердження Акту про державну незалежність України…
Не дивно, що у колах гуманітарної інтелігенції останнім часом поширилася думка, що «проект Україна» себе вичерпав, що він перебуває на межі закриття, що слід думати про ті речі, які виникатимуть після остаточного фінішу цього проекту. Впадає в око, що такі настрої притаманні не тільки, умовно кажучи, «космополітичній» (себто російськомовній із таким-сяким знанням англійської) інтелігенції, а й начебто питомо україномовним інтелектуалам, котрі активно долучалися у попередні роки до наукової, культурницької і політичної діяльності. «Комедія закінчена, амінь!» – гірко пожартував один із цих інтелектуалів, процитувавши давнього вірша Миколи Вінграновського.
Воно й справді: хіба не широкомасштабною трагікомедією виглядає перше грудня 2011 року в Україні, хіба «відзначення» двадцятиліття референдуму судами над лідерами опозиції і над голодуючими ліквідаторами-чорнобильцями, заборонами на невизначений термін акцій протесту цих ліквідаторів у столиці і низці інших міст, черговими корупційними діяннями чиновників і втечею (називатимемо речі своїми іменами) президента України за кордон від народу, який регулярно освистує свого «керманича» і на всі заставки знущається з нього в Інтернеті, – хіба це не ознаки глибокої кризи української державності? Хіба перманентне погіршення стану державних фінансів і зростання ймовірності дефолту не засвідчують те саме? А водночас – хіба наявні потужні опозиційні сили з реальною програмою змін на краще, власне, з програмою порятунку України, з розгалуженими регіональними організаціями, з потужною підтримкою громадськості?
Не дивно, що сьогодні європейські ЗМІ обговорюють вірогідність «здачі» правлячими колами Києва спершу української газотранспортної системи, а потім й усієї держави Кремлю – в обмін на дешевий газ для промисловості, яка належить олігархам, і на підтримку в боротьбі влади про народу. Адже така оборудка виглядає цілком логічною, якщо зважити на реальні, а не декларовані цінності чинної «партії влади»: гроші, гроші і ще раз гроші – та можливість необмеженої влади над своїми підданими.
Дивним за цих обставин, на перший погляд, виглядає інше: 82,6% громадян, опитаних вельми авторитетним серед фахівців Київським міжнародним інститутом соціології, сьогодні підтримують державну незалежність України.
Можливо, ці люди підтримують незалежність тому, що їм, на відміну від інтелектуалів, подобається жити в нинішній Українській державі з усіма її проблемами? Та ні, всі соціологічні дослідження однозначно фіксують як постійне падіння рейтингів усіх владних інституцій, так і зростання рівня тривожності у суспільстві: тягар нерозв’язаних проблем стає все більш важким і психологічно, й економічно для переважної більшості українців. І рівень задоволеності життям в українців, за даними соціологів, один із найнижчих у Європі. То що ж насправді діється з «проектом Україна»?
Відповідь на це запитання, очевидно, мусить звучати приблизно так: Україна – це не проект, як вважають просунуті інтелектуали. Україна – онтологічна реальність, це буття. А проект – це певна ідеальна конструкція, призначена для втілення в життя. Усередині проекту жити не можна, якщо ви не хворі на певні речі, які ведуть до змішування дійсності з ідеальністю: можна жити тільки всередині реальної конструкції.
Може, в тому й полягає один із чільних ґанджів українських реформаторів, деякі з яких час від часу здобувалися на певні владі посади: некритичне застосування модних економічних і політичних теорій, коли приватизація по-українському на практиці ставала напівкримінальною прихватизацією, а багатопартійність перетворювалася на всевладдя «політичних холдингів»?
Та справа не тільки і не стільки в тому. Головне – що процеси добігають свого логічного завершення: з одного боку, «партія влади» (ширша за Партію регіонів), для якої незалежність є передусім непідвладністю народові, яким вона керує і запорукою безконтрольного і безкарного розпорядження державними майном та коштами; з іншого боку – абсолютна більшість українського суспільства, для якої неприйнятні ані злиття у братніх обіймах із Росією в одній державі (за це, згідно із даними КМІСу, тільки 16%), ані подальше життя під омофором цієї влади. То, можливо, все те, що ми спостерігали першого грудня 2011 року – симптоми не «закриття» міфічного «проекту Україна», а наближення краху цілком конкретного грабіжницького проекту «конкретних пацанів»?