Максим Віхров Головний редактор «Тижня»

Чи справді окупований Донбас — це втрачене вугільне Ельдорадо?

Економіка
15 Серпня 2022, 12:35

З 2014 року Росія захопила українські родовища корисних копалин загальною вартістю $12,4 трильйони. Такі дані днями оприлюднило видання The Washington Post з посиланням на підрахунки аналітичної компанії SecDev. Зокрема, йдеться про втрату 63% покладів вугілля, 11% родовищ нафти, 20% – природного газу, 42% – металів тощо. Цей матеріал викликав неабиякий резонанс, адже допоки окуповані території не звільнено, про згадані ресурси слід говорити, як про збитки, завдані російською агресією. Але при формуванні наших уявлень про економічний потенціал окупованих територій варто зважати не лише на наявність родовищ як таких, але й на можливості їхньої розробки. І на покладах вугілля, які зосереджені переважно на Донбасі, варто зупинитись докладніше.

На початку 1960-х цей регіон посідав перше місце в  СРСР за вуглевидобутком і цілком виправдовував свою репутацію «Всесоюзної кочегарки». Але невдовзі в лідери видобутку вугілля вийшов Кузбас: там вугілля видобували у величезних обсягах, та ще й відкритим способом – його не треба було піднімати на поверхню з глибини, що приблизно вдвічі здешевлювало собівартість. А от Донбас геологія підвела: за сотню років інтенсивного вуглевидобутку, який розпочався у 1860-х, добувати «чорне золото» стало дуже складно, небезпечно й дорого. Вугільні пласти залягали дедалі глибше, і все глибшими ставали шахти: найглибшою на той час у  світі стала шахта ім. академіка Скочинського, закладена у 1962-му на території Донецька. Вугілля добувалося на глибині до 1,5 км і через це шахта «славилася» спонтанними викидами метану та іншими смертельними «сюрпризами»: з моменту введення в  експлуатацію у 1975-му на ній сталося 9 аварій, котрі забрали життя 129 осіб.

Механізація шахт не була панацеєю: високі вугільні пласти вичерпувалися, а незначна ширина «бідних» пластів не дозволяла вповні застосовувати техніку – їх доводилося рубати лежачи, вручну. Тобто на технологічному рівні ХІХ століття. Вже в  середині 1970-х понад 40% вугілля на Донбасі добували з пластів висотою до 1,2 метра, які ніде у світі не

розроблялися через збитковість. Після смерті впливового міністра вугільної промисловості УРСР Олександра Засядька (до речі, засновника клану «донецьких») фінансові вливання на Донбас почали скорочувати. Якщо 1957 року уряд виділив на вугільну галузь Донбасу 570 млн рублів, то 1965 року – у півтора рази менше, лише 383 млн. Із середини 1970-х потужних шахт на Донбасі вже не закладали, а розпочаті будівництва тяглися десятиліттями  – ту ж таки шахту ім. Скочинського будували аж 13 років. По суті, радянське керівництво кинуло свою «всесоюзну кочегарку» напризволяще: станом на  середину 1980-х три чверті місцевих шахт гостро потребували реконструкції.

 

Читайте також: Радянська генеалогія донецьких

 

Новий міністр вугільної промисловості СРСР Борис Братченко доручив розробити план реструктуризації  вугільної промисловості Донбасу й навіть почав закривати нерентабельні шахти. Але реструктуризацію зірвала маразматичність вищого радянського керівництва та активність донецького вугільного лобі. Зачувши про плани міністра, 1-й секретар Донецького обкому Володимир Дєгтярьов гайнув у Москву і пробився на прийом до самого Леоніда Брєжнєва. Як згадував потім Перший секретар міськкому партії Олексій Кубишкін, питання реструктуризації вугільної галузі вирішилося за кілька хвилин. «Увійшли ми. “А, шахтар!” – простягнув Брєжнєв руку Дєгтярьову. Бачились вони раніше. А Володимир Іванович йому: “Леоніде Іллічу, ми повинні вам доповісти неприємну річ. Шахтарів хочуть позбавити роботи і викинути на вулицю”. “Хто? Як!?” – звився Брєжнєв. Ми коротко розповіли суть справи. Він вмить підняв голову Ради міністрів СРСР Олексія Косигіна, дав йому втик по телефону. Потім при нас обматюкав у слухавку Братченка…». Після цього охочих займатися реструктуризацією в радянському керівництві не знайшлося.

До речі, Дєгтярьов «захистив» Донбас не лише від реструктуризації, а й від атомної електростанції, яку планували збудувати між Маріуполем і Новоазовськом або на узбережжі Курахівського водосховища. Це була не примха, а необхідність, бо вугілля не могло вічно забезпечувати енергетичні потреби промисловості. Але Дєгтярьов тоді став дибки. «Тільки через мій труп!» – так, за легендою, він відповів у Москву, за що отримав догану. «Нічого, зате атомної вонючки в нас не буде!» За це після Чорнобильської катастрофи Дєгтярьова заведено записувати мало не в  захисники природи. Щоправда, все якраз навпаки. Аварії на АЕС – рідкість, зате терикони, котрих лише на території Донецька близько сотні (!), постійно отруюють довкілля радіацією, хімічними елементами та пилом. Поряд із териконом розташований і стадіон «Шахтар», перебудований за Дєгтярьова: завдяки йому 40 тисяч глядачів могли насолодитися не лише футболом, а й міазмами цієї гори-смердючки.

 

Читайте також: Шахтарі. Подорожні Незалежності

 

Кризові явища наростали і в інших галузях промисловості Донбасу: металургії та хімічній промисловості. Фактично саме у свій «золотий вік» Донбас пішов курсом на катастрофу. Шахтарський регіон втрачав основу свого існування, та перебудовою регіональної економіки ніхто займатися не став, відсунувши розв’язання проблеми в невизначено далеке майбутнє. У наступні роки деградація галузі лише поглиблювалася. У 1989-му, 2,5 млн працівників, зайнятих у вуглепромі СРСР видобули 800 мільйонів тонн вугілля, а в цей час 140 тисяч американських гірників дали на-гора понад 1 мільярд (!) тонн. І  це при тому, що, наприклад, якість донбаського вугілля була неспівмірно нижчою – у США таке низькоякісне вугілля просто не видобувають.

Після колапсу СРСР за реструктуризацію вугільної галузі України також серйозно не взялися. До початку 2000-х в Україні навіть діяли дві урядові «вугільні» програми протилежного змісту. Перша, прийнята в часи Леоніда Кравчука, передбачала будівництво нових шахт

і розбудову відповідної інфраструктури, натомість друга, вже кучмівська, була спрямована на ліквідацію нерентабельних підприємств. З цілісної концепції «вугільної» реформи в Києві бралися разів п’ять, а поки у високих кабінетах шаруділи папірцями, управління галуззю

фактично йшло в ручному режимі. Справа була не лише у дефіциті фінансування. З одного боку, керівництво незалежної України успадкувало від радянських попередників небажання братись за розв’язання серйозних і системних проблем, з другого — воно піддавалося на шантаж тих таки «донецьких», які усвідомили свої вигоди затягування кризи.

 

Читайте також: Страх і ненависть у Юзівці

 

А з третього, існував корупційний чинник. Згідно з  висновками Рахункової палати, станом на 2002 рік невідомо куди поділися близько 10% усіх коштів, виділених на реструктуризацію: 154 млн грн були «використані незаконно» і ще 157 – «неефективно» (що криється за цими протокольними формулюваннями, неважко здогадатись) . Скандальна ситуація виникла навколо грошей міжнародних структур, що в 1996-му почали надавати Україні цільову допомогу. Як виявилося, 150 млн доларів від Світового банку, призначені на фінансування заходів із закриття шахт, були «використані не за призначенням» у повному обсязі (!). У Рахунковій палаті хапалися за голову, а Світовий банк тоді просто зупинив виплати.

З траєкторії занепаду вугільна промисловість Донбасу так ніколи і не зійшла. Хіба що у районах, котрі 2014 року залишились в окупації, занепад дуже прискорився. У якому стані знаходяться шахти, які попередні вісім років перебували на території ОРДіЛО, зараз можна лише здогадуватись. Адже шахта навіть радянського зразка — ц е не просто дірка у землі, а досить складний технолого-геологічний організм, який потребує постійної підтримки життєдіяльності. Скільки вугільних підприємств буде зруйновано під час другого етапу російського вторгнення, теж не відомо. Тому у дискусіях про українське вугілля треба враховувати не лише обсяг наявних корисних копалин, але щонайменше ще два чинники. По-перше, це принципова рентабельність розробки покладів вугілля, а по-друге — стан конкретного підприємства з урахуванням потенційної вартості його відновлення. І з такої перспективи розповіді про втрачене «вугільне Ельдорадо» виглядають дещо перебільшеними.

100