Юрій Береза, народний депутат, «Народний фронт»:
На мою думку, точку неповернення ми пройшли під час подій в Іловайську та Дебальцевому. У ментальному та моральному сенсі вже однозначно не буде повернення після таких подій. Ті, кого ми колись вважали братами, почали нас розстрілювати просто впритул, перед цим давши слово про якісь «коридори». А от розлучення в історично-філософському сенсі триває досі. Для більшості суспільства, на жаль, воно ще не настало, як настало для мене, для тих, хто пройшов цю війну. Якраз завдання Верховної Ради й депутатів у тому, щоб процес став на рейки прискорення. Це досить важливо. Основне в нашому розлученні — це священики та вчителі. Я абсолютно переконаний: якщо ми вбережемо наших дітей від міфів про «щасливе комуністичне минуле», то розлучення завершиться якнайшвидше.
У війнах перемагають не зброя та не армія — перемагають вчителі та священики. Чи можливі в майбутньому прагматичні відносини між Україною та Росією? До цього питання можна повернутися тільки після зміни політичного режиму в Росії. У мене досить багато родичів проживає в РФ. Нещодавно вони приїздили до України через смерть нашого спільного родича. Я зустрів їх на вокзалі й відвіз на кладовище. Хоча ми й однієї крові, але ментально вже різні. Адже вони прожили 40 років на території тієї імперії. На початку їхнього перебування тут вони були абсолютно вороже налаштовані, хоча ми виросли в одному селі. А закінчилося все тим, що зараз вони намагаються переїхати до України. Маючи вже повністю російське коріння, для них два тижні в Україні стали ментальним, культурним, моральним та емоційним шоком. У Росії вони постійно перебувають під інформаційним тиском.
Мустафа Джемілєв, народний депутат, БПП:
Та політика, яку Росія зараз веде у світі та щодо України, не залишає нам іншого виходу, як якомога далі йти від неї. І Росія сама найбільше впливає на цей рух. Адже тамтешня верхівка влади називає Україну останніми словами й не хоче нормальних відносин із нашою країною. Є лише один принцип, так само як за радянських часів: розділення на «молодшого» та «старшого» братів. Іншого виміру політики Росії зараз немає. Тому, думаю, що далі ми віддалятимемося від цієї країни, то краще буде для нас. Це може змінитися, якщо Росія все ж таки стане цивілізованою, демократичною державою. Однак зараз внутрішніх сил для цього там недостатньо. Хоча й у Німеччині свого часу 99% населення підтримували Гітлера, а зараз вона повністю змінилася й стала однією з найдемократичніших держав світу.
Читайте також: Совок – це щеплення від реформ
Андрій Вадатурський, народний депутат, БПП:
Я вважаю, що точку неповернення ще не пройдено. Можна просто подивитися на обсяги торгівлі, і це вже про багато скаже. Йдеться про те, що досі не роз’єднано, передусім енергетичні системи: струм, вода, наприклад. Там так усе зав’язано, що я навіть не знаю, як це розчистити та пройти. Обсяги торгівлі значно зменшилися, це правда. Значно зросли обсяги торгівлі з Європою. Політично ми також не позбулися залежності. Маємо проблеми через фінансування політичних партій, чиниться вплив через Крим та Донбас. Тому можна сказати, що політично ми стали навіть залежнішими, ніж раніше. Або ж ця залежність просто вийшла на поверхню. Я вважаю, що нам слід іти на якомога більше розірвання відносин з Росією. У мене просто є особистий досвід, коли у 2008 році повністю розірвав бізнес-відносини. Тому що, з одного боку (Росія. — Ред.) — великий та цікавий ринок, але при цьому вони всі грають за своїми правилами, які постійно змінюють. Тому потрібно просто один раз відрізати, перемучитися та торгувати зі світом, де поважають закони й правила. Від цього суспільство тільки виграє.
Ігор Луценко, народний депутат, «Батьківщина»:
Ми подолаємо точку неповернення, коли в легальній політиці не буде відвертих проросійських політичних сил і коли в інформаційному просторі також не буде відверто проросійських рупорів пропаганди.
Найбільше цьому розірванню сприятиме загострення політичної боротьби всередині країни. Ми пройшли чергове загострення через Майдан і там віддалилися, через війну теж віддалилися. Сподіваюся, що якісь події на зовнішньому й на внутрішньому фронтах дадуть наступний поштовх. Власне, загострення боротьби внутрішньої або зовнішньої цьому сприятиме. От бачите, 9 травня було невеличке загострення, котре вилилося в отакі-от речі, як у Дніпрі, і ми трошечки далі просунулися в цих питаннях. Не думаю, що частина українців через усі ці події перейде на бік Росії. Навпаки, Росії вигідніше заморитися будь-якими отакими способами, приспати увагу українців — і тоді їй усе вдасться.
Якщо говорити про культуру, то вона і є політикою в цьому випадку, тут це абсолютно невіддільна річ, а економіка сконцентрована своїм вираженням у політиці. Тобто якщо в політиці почне домінувати здоровий глузд щодо Росії, тоді підтягнуться необхідні економічні заходи, тим паче що це речі, які давно вже чекають на свій час: законопроекти, концепції. Але от доки ми не визначимося в політиці, доки це не почне звучати на рівні реалізованих рішень, економіка і далі функціонуватиме під впливом Росії, починаючи від енергетики й закінчуючи фінансами.
Щоб максимально швидко розірвати цей зв’язок, потрібно вирішити питання щодо окупованих територій. Зараз у парламенті лежать і чекають законопроекти, які подавав я та мої колеги, про обмеження економічної співпраці з агресором, від обов’язкового маркування товарів (зараз це фактично добровільна справа) до кроків, які обмежують діяльність об’єкта санкцій. Це стосується енергетики, торгівлі товарами та послугами.
Денис Силантьєв, народний депутат, Радикальна партія Ляшка:
Я думаю, що точку неповернення ще не пройдено. Є такий радянський фільм про Пєтра I. Там один німець казав: ми можемо до Росії ставитися по-різному, ненавидіти або боятися, але повинні з нею торгувати, щоб використовувати її ресурси та можливості на благо нашої країни. Тому поганий мир кращий за хорошу війну. Хоч би як ми хотіли від’єднатися від Росії, але ми територіально поруч із нею і не можемо бути постійно в стані війни з цією державою.
Мусимо відстоювати свою ідентичність та незалежність, але це слід робити так, щоб нам було вигідно: використовувати її (Росії. — Ред.) ресурси, її ринок на благо нашого ринку. От що слід робити, то це ставити не свої амбіції на чільне місце, а інтереси країни та людей. Не йти на якісь незрозумілі принципи, які руйнують країну як економічно, так і політично. Політика — це мистецтво компромісу, слід завжди шукати виходи з тяжкого становища. Ми не зможемо перемогти Росію військовим методом, адже її міць і наша міць незіставні. Війна на Сході в будь-якому разі завершиться переговорами, а не капітуляцією однієї зі сторін. Ми повинні розвивати своє військо, збільшувати обороноздатність. Неправильно думати, що можна «прорідити» людей на Сході, аби навести там лад. Людей слід прихиляти до себе, створюючи блага, і тоді вони відчують, що в цій країні хочеться жити. Адже про них піклуються, є стабільність, спокій та рівновага.
Сергій Тарута, народний депутат, позафракційний:
Ні, точку неповернення Україна не пройшла. Досвід Південної Кореї та Ізраїлю показує, що неважливо, наскільки твій сусід агресивний і сильний у воєнному та економічному сенсі. Головне — робити реальні зміни в країні та об’єднувати і суспільство, і правильних, продержавницьки налаштованих політиків. Тоді можна швидко змінити країну.
Читайте також: «Наукові» смітники
Юрій Павленко, народний депутат, Опозиційний блок:
Не зовсім розумію, що таке точка неповернення з погляду залежності. Так уже історично склалося, що Росія — вічний сусід України, ми маємо з нею найбільший кордон, а тому в нас завжди зберігатиметься залежність від того, що там відбувається. Так само і Росія залежатиме від того, що відбувається в Україні. Є певна спільність історії, зрозумілість мов. Українці точно розуміють російську, а росіяни, звісно, менше. Тому залежності в українців теж трохи більше від Росії, ніж у росіян від українців. Але це і є наша перевага. Точка неповернення і наш статус залежать передусім від нас самих. Я дивився деякі дослідження рік тому, відповідно до яких Росія як ключовий чинник впливу на життя українців зник.
При цьому збільшилася кількість людей, які бачили перспективи інтеграції з Європейським Союзом. Ті 30% людей, для яких Росія була головним шляхом інтеграції, просто змінили позицію на ту, що шлях України лежить туди, де їй вигідно. Разом із тим за останній рік непрофесійність української влади, дискусія про безвізовий режим дискредитували євроінтеграцію. Серйозних аргументів, що ми можемо жити без Росії, влада не надала. Навпаки, вона навіть дискредитувала позицію українських громадян щодо того, що український шлях туди, де Україні вигідно. Тому я не казав би про точку неповернення. Росія як сусід завжди становитиме або небезпеку для України, або це буде інструмент розвитку. Але те, чим саме стане Росія, багато в чому залежить від самої України й від того, наскільки вона буде сильною, єдиною, наскільки влада буде професійною. Так, не можна відкидати і постійне намагання Росії приєднати до себе Україну. Так, це в них у крові закладено. І це слід розуміти. Це ризик на найближче століття точно.
.jpg)
Юрій Якименко, заступник генерального директора з аналітичної роботи — директор політико-правових програм Центру Разумкова:
Виходячи з того, що ми у стані збройного конфлікту, який приніс величезні жертви, територіальні та економічні втрати Україні, думаю, ставлення громадян до Росії суттєво змінилося. І це підтверджують дані наших соціологічних досліджень. 80% громадян сумарно визначають відносини між Україною та Росією як погані або ворожі. Це вже показник. Інший показник — більшість громадян не бачать перспектив покращення таких відносин не те що в коротко-, а й у середньостроковій перспективі, навіть у перспективі 50 років. Серед громадян побутує думка, що найближчим часом відносини залишаться без змін або погіршаться — це понад 70% населення. А якщо є оптимізм, то лише на перспективу 5–10 років. Але наразі можна сказати, що перспектив для відновлення колишнього ставлення українських громадян до Росії немає.
Читайте також: Раса Чепайтене: «Ми живемо 27-й рік за незалежності, але питання радянського спадку тільки загострюються»
Ще є міфи — надзвичайна річ, яка важко долається. Скажімо, якщо говорити про міф «один народ», то понад 60% українців вважає, що українці та росіяни — різні народи. Але водночас чверть населення каже, що це один народ.
Щодо «братніх народів» тут у нас більш як половина громадян вважає, що українці та росіяни — братні народи. Хоча порівняно з 2016 роком ця цифра зменшилася: було 62%. Але питання в тому, що люди в це поняття вкладають? Якщо тут мова про спільну історичну спадщину, походження від одного слов’янського кореня, то це одне, якщо про сам характер відносин, братерський, то це інше пояснення. Тут не можна сказати, яка частка аргументації в тих 50%.
Але зрозуміло, що українці значною мірою усвідомили свою окремішність унаслідок подій останніх років — це факт. Хоча б тому, що понад 60% поділяє думку, що Україна має відмінну від інших держав історію, яка не прив’язується до іншої країни. Це показник того, що українці усвідомлюють себе іншим народом, іншою нацією. Зміни почалися з 2014-го. І ми їх фіксуємо зараз, в останні роки.
Віталій Шабунін, голова правління ГО «Центр протидії корупції»:
Є хороший приклад Молдови, яка отримала безвізовий режим із ЄС і виконувала всі його вимоги. Однак потім, через те що не було подолано корупцію, до влади прийшов абсолютно проросійський президент — єдиний, хто був поруч із Путіним на останньому військовому параді в Москві. Тому, думаю, до моменту знищення корупції або хоча б її мінімізації важко казати про неможливість повернення назад. Тому що корупція знищує армію, правоохоронну систему, фактично політику. Поки не знищений цей інструмент, ми маємо шанс повернутися. Хоча насправді ми й зробили багато кроків уперед: і безвіз, і енергетична незалежність, і зміна тарифної політики. Це нам дорого коштувало, але свобода коштує дорого.
Ігор Мазур-Тополя, член проводу УНА — УНСО, офіцер ЗСУ:
УНА — УНСО з початку 1990-х років завжди казали, що Росія — наш ворог. Те, про що свого часу казав Хвильовий: «Геть від Москви!». Не може бути незалежної Української держави в баченні в хлопців із Москви. Вони постійно живуть тим, що має бути «вєлікая Росія». А «вєлікая Росія» не може бути, якщо поруч є незалежна Україна, тому що їхня масштабність передбачає, що вони мають Україну з’їсти першою.
Нині в нас триває війна за незалежність. На ділянці кордону в тисячі кілометрів маємо постійну загрозу нападу і втрати держави. Але на відміну від подій сторічної давності сьогодні в нас досить хороші шанси перемогти, маємо певну підтримку у світі. І дуже погано, що в цей час на території України є така річ, як Московський патріархат. І дуже погано, що на 26-му році незалежності такі сильні позиції російської мови. Якби ми справді були єдиним народом, у Росії не було б жодних шансів. Але, на жаль, на сьогодні в них ще є шанс перемогти. Чимало наших громадян вважає, що російський народ не є ворогом, що це якийсь один злий Путін і ситуація може змінитися, ми зможемо бути з Росією єдиним цілим. От у цьому біда.
Читайте також: Декомунізація України або як скинути параван смерті
Військовим кажуть: «Хлопці, ви маєте захищати територію, маєте воювати і помирати». Тільки-от за вашою спиною керуватимуть торгаші: Тарути, Ахметови, Пінчуки, Порошенки. Такі дуже розумні, тому що вони добре вміють заробляти гроші. І вони йшли до влади. І зараз ітимуть, щоб збільшувати свій бізнес, перейти з розряду мільйонерів у розряд мультимільярдерів. На жаль, вони прийшли і стали президентами України не для того, щоб увійти в історію як видатні історичні діячі. Якщо Терещенко свого часу мав цукрові заводи, а вкладав гроші в церкви, то комусь хочеться увіткнути в кожному містечку магазинчик ROSHEN. Для мене як для людини, яка понад рік воювала в складі розвідувального батальйону ЗСУ за Маріуполь, було дуже боляче, коли на початку бойових дій президент вивів свою фабрику з міста. Він викинув на вулицю кілька тисяч людей, вивів усі активи, обладнання і таким чином показав, що втікає. Дав зрозуміти маріупольцям і хлопцям на фронті, що вже здав це місто, що він за нього не бореться. І не його заслуга, що місто лишилось українським. А тих патріотів, які були в мене в підрозділі, в інших підрозділах.
Поки в нас така еліта, яку пов’язують корупція і мільярди, буде загроза українській державності. Тому що ці хлопці деколи ставляться до України як до великої кондитерської фабрики, у якій є 27 цехів. І закрити або віддати два-три цехи для них нормальний бізнес. На жаль, наш президент не де Ґолль. На жаль, він не гетьман Скоропадський. Є кілька сотень сімей, які вирішують долю нашої держави, але більшість — це не патріоти України, вони тримаються за Україну, бо в них тут є активи, які вони ще не вивели. І за першої ж загрози виведуть їх і самі звідси виведуться.
Мирослав Гай, волонтер, керівник благодійної організації «Фонд «Мир і Ко»:
Перебування під впливом Росії позначилося на тому, що відбувається в Україні тепер. Є вплив РФ на Україну як державу, на культуру. Але те, що ми з вами говоримо українською, каже про те, що ми змогли зберегти національні ознаки й маємо певну ідентифікацію себе як українців. Міф про «ми один народ з народами РФ» — це відверта пропагандистська брехня.
Як на мене, не треба говорити про точку неповернення. У нас відбувається процес побудови національної держави. Кордони проходять не по лінії розмежування чи стовпчиках прикордонників. Є ментально-культурний кордон. І з агресією Росії в Криму та на Донбасі він став особливо помітним. Якщо ви приїжджаєте до Німеччини і їдете звідти до Франції, то не побачите прикордонних пунктів, але чітко зрозумієте, що ви в іншій країні, хоча пройдете 300 м. Тому що справжні кордони пролягають на культурному та ментальному рівні. Україна обрала правильний шлях і йде до цивілізації. Це особливо помітно, якщо порівнювати події, які відбуваються в РФ, з українськими в соціальному, культурному, політичному житті. Диктатура, що вибудувалася в РФ, повертає все до сталінських часів у найгірших проявах. Хіба що немає масових розстрілів. Хоча коли поглянути на Чечню, то, певно, можна сказати, що і розстріли, і катування є.
А в Україні триває боротьба за національну державу. Це процес, який свого часу відбувався в європейських країнах, у країнах, які були колоніями імперій. Фактично ми переживаємо розпад останньої великої імперії — Російської імперії, яка недорозпалася в 1917-му. І Україна стала саме тим камінчиком, через який ця імперія перечепилася і падає, ми бачимо цей процес.
Я вітаю події, які відбуваються в Україні, зокрема й заборону російського інтелектуального продукту. Неправильно казати про заборону соцмереж. Є заборона небезпечного російського продукту з країни, де панує диктатура, де влада походить зі спецслужб і працює методами спецслужб, Треба пам’ятати, що «ВКонтакте», який створив Павєл Дуров, перейшов під контроль ФСБ, і про це відверто писали російські ЗМІ. І сам Дуров був змушений покинути країну й передати своє дитя в руки ФСБ. Достатньо ввімкнути пошуковик Google — і ви це прочитаєте.
А загалом треба пам’ятати: ми у стані війни й ціна програшу — існування української нації як такої. Поки що, слава Богу, ми вдало пручаємося і виборюємо незалежність, яка дістається нам кров’ю, потом і великими втратами.
Роман Бурко, співзасновник міжнародної волонтерської спільноти InformNapalm:
Історія України — це постійна війна із Московією, але все може змінитися… Щоразу нас затягують в орбіту Москви та відкидають від європейського майбутнього. Наше завдання — розірвати те «кільце сансари» та остаточно здобути незалежність і соборну державу. Але для цього треба ще довго працювати…
Завжди є безліч варіативних моделей, і згідно з теорією хаосу «навіть змах крила метелика може спричинити тайфун на іншому кінці світу». Тому наше завдання не сподіватися на обставини і крок за кроком робити країну потужнішою, а її народ — щасливішим та вільним.
Читайте також: Красиве та корисне
Шон Таунсенд, спікер Українського кіберальянсу:
Я думаю, що після революції і трьох років війни Україна більше ніколи не буде частиною «русского мира», точно так само як із зони впливу росіян уже вийшли країни Балтії та Східна Європа. Найкраще це помітно по наших противниках. Спостерігаючи за рядовими (і не дуже) сепаратистами, можна зауважити, що практично ніхто з них уже не вірить у те, що Україна коли-небудь повернеться в «сім’ю братніх народів», чи в те, що Росії вдасться організувати ще хоча б одну фейкову республіку чи хоча б розширити кордони ОРДіЛО. Основну загрозу для нашої країни я зараз вбачаю не в Росії, хоча в РФ збереглися як політичні, так і економічні важелі впливу й війна не закінчена (її ще треба виграти!, від своїх планів РФ відмовлятися не збирається), а в тому, що реванш може відбутися під українським прапором. Коли під виглядом боротьби за свободу та незалежність, декомунізацію пролізають совєтські за своєю суттю методи. Коли за комуністичну символіку (ст. 436-1 Кримінального кодексу) термін на три роки більший, ніж за 70-ю дисидентською статтею («антирадянська агітація і пропаганда»), а за «публічні заклики до зміни ладу», за пост у соціальній мережі можна сісти до в’язниці, що є абсолютно типовою російською практикою. Щоб остаточно відійти від спільного з Росією минулого, важливо зрозуміти, що «свобода» — це не напис на прапорі, а цінність, за яку було заплачено високу ціну і від якої не можна відмовлятися навіть задля боротьби з ворогом. Не можна перемогти дракона драконівськими методами.
Богдан Батрух, директор B&H FILM DISTRIBUTION:
Я думаю, що ця точка неповернення в залежності від Росії вже пройдена. І вона пройдена в трьох дуже важливих категоріях. Перша: відбулася війна після Революції гідності. Війна довела до того, що Україна зійшла з газової труби, яка була джерелом міждержавної корупції для всіх попередніх еліт та урядів України. Фінансування політичних партій та президентів відбувалося через ту угоду. Отже, це газовий момент неповернення, бо Україна вже два роки не бере газ у Росії, немає міждержавної корупції. Друга справа — розірвання всіх зв’язків із ВПК (військово-промисловий комплекс). Це була велика індустрія, яка числила мільярди доларів між Україною та Росією і робила все, щоб українська військова індустрія разом із військом була підпорядкована Росії. До 50% усіх виробів в Україні мали російські запчастини. Тепер ті зв’язки розірвані й військова індустрія відновлюється на економічній українській базі. Це дуже важлива точка неповернення. Третя важлива точка неповернення — падіння торгових зв’язків. Обороти з 17 млрд зменшилися до 3 млрд. Україна втратила колосальний ринок збуту своїх продуктів і повинна тепер шукати нові джерела та місця продажу у світі. І велика частина тих речей уже не повернеться. А отже, економіка України відвернулася від Росії в бік інших частин світу.