Про це вкотре нагадує книжка Марселя Енафа «Ціна істини» (2002). З історії філософії ми пам’ятаємо, що софісти були першими вчителями, які почали брати плату за надання освітніх послуг. Тоді як Сократа згадують серед тих, у кого гроші асоціювалися з ризиками розбещення. Це будь-яка фізична діяльність передбачає оплату праці, а з філософським заняттям не все так просто. Ні-ні, Сократ зовсім не заперечував статків і не цурався розкішних частувань. Але в питанні про істину завжди йдеться про ціну діяння духу. Спекулювати чи приторговувати нею не годиться нікому. Виявляється, в античні часи було встановлено два способи ставлення до знання: передавати його як таємницю й подавати у формі публічного навчання. Іншими словами, існує відкриття та встановлення істини. Тобто знання є ознакою вищого духу та знаряддям майстерності. Уся складність постає, якщо почати змішувати ці два рівні.
Читайте також: Зворотний бік приколів
Звідси й нарікання Платона, який закидає софістам, що ті й близько не знають те, чого навчають, а лише вимагають платню за порожні слова, себто профанують. Якщо ідеї належать до божественної сфери, продавати їх негоже, а слід оберігати. Платонове зображення софістів як незнайків-спекулянтів і мисливців на заможну юнь видається вкрай осудливим, адже вони зводять філософування до технічної функції. Та свою місію софісти бачили в справі навчання аргументації. Стосунки «вчитель — учень» вони не вважали чимось сакраментальним, а лише хотіли передавати свої вміння. Тут аніскільки не йшлося про занурення в царини глибокої мудрості. Так поєднувалися знання, капітал і влада. Ось тому Енаф і хоче з’ясувати, чому до платні віддавна ставилися з осторогою. Як інструмент еквівалентності й обміну благ, гроші поволі перетворювалися на уявну величину, хоч і непомірно важливу. Щоправда, економічний і культурний обмін — речі нетотожні.
Енаф показує, як іще в архаїчних суспільствах працювали механізми обміну благами й з’ясовує, що вони мали не пряме економічне значення, тобто зужиткове, а передовсім зводилися до процедури взаємного визнання чи пошанування. Дослідники Мос і Маліновскі описали ці ритуали за допомогою імперативу дарування навзаєм. Обмінюючись дарами, члени спільноти міцніше скріплювали соціальні зв’язки. Те саме й щодо Аристотеля: той, хто лише перепродає, не виробляючи, є нечестивим гендлярем. Тож і знання не виміняєш на гроші. Крім того, до прибутку варто ставитися з підозрою. Він не має стосунку до істини, коли спотворює мистецтво господарювання, виявляючи чиюсь захланність до збільшення статків. Те саме стосується лихварства, що мало вигляд платні за час, а не чесну працю. Середньовічні богослови одностайно засудили цю діяльність: торгувати часом, який дарований Богом, є гріхом.
Аж ось, пише Енаф, ситуація кардинально змінилася в політекономії XVIII століття, для якої час — це гроші. Схоже справи склалися й у філософії. Бог не є дарувальником думок, він створює нас мислячими істотами, які рефлектують самотужки. Раціональні засади стають підґрунтям для творення суджень самою людиною. Отже, і знання цілком придатне до монетизації. Відтоді усталюється переконання, що не вимірювана досі кількісними параметрами сфера (послуги, мистецтво, знання тощо) має стосунок до купівлі та продажу. Якщо в давнину до чесних набутків ставилися добре, а до невситимого накопичення негативно, то в новочасну добу гроші схвалюються як фінансовий засіб і не приймаються у вигляді владного чи корупційного важеля. Отже, праця митця, письменника й філософа таки має винагороджуватися згідно з ринковими умовами.
Читайте також: Життя як видовисько
Грошові відносини перетворюються на контракт, яким гарантується задоволенням виконаної роботи. Доводиться констатувати, що праця гуманітарія бачиться не стільки пожертвою чи якоюсь борговою повинністю, скільки способом забезпечення соціального зв’язку. Цим стає легітимною та вартісною річ духовна, а разом із нею — можливість до неї долучитися. Відносини дарування тут відходять на другий план. Безперечно, вони залишаються, однак на зовсім іншому рівні. Як зазначає Енаф, церемоніальне дарування й економіка не збігаються. Тим часом грошові відносини вможливлюють розрізнення певних робіт і здатність їх виконувати, а на додачу — із запевненням належно оцінити здійснене й гарантувати правові взаємини та свободу.
Хай там як, а продається не дух культури. Говориться про винагороду компетенцій. Позаяк знання здобуваються самотужки, а не даруються й не транслюються. З нікого неможливо за гроші зробити генія, проте допомогти вдовольнити чиюсь зацікавленість — цілком під силу. На завершення Енаф наводить Кантове визначення автора як володаря над власними думками, а публіки — як осіб, що висловлюють судження з приводу прочитаного. Цікаво, чи стають представники публіки в цьому разі теж авторами, а не споживачами, якщо їм вдається вхопити те, чого автор так і не спромігся побачити?