Днів із десять тому біля входу до столичного театру мене перехопив іноземець із запитанням, чому це під час війни я йду до опери. Не видаючи своєї професійної зацікавленості, повторила те, що кажуть усі, намагаючись пояснити нинішній театральний бум: «За почуттями!». Французького журналіста це цілком задовольнило, чого ж іще чекати від музичної вистави, як не сплеску емоцій. Але яких? Того вечора в Києві представляли неймовірну історію колективної жертовності заради збереження честі та віри — «Діалоги кармеліток» Франсіса Пуленка, яку поставив Василь Вовкун у Львівській національній академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької.
Навряд чи такий трагічний твір сьогодні може підбадьорити. Та й обираючи в середині ХХ століття для своєї опери сюжет кривавих подій Французької революції, композитор думав про них не як про звитяжні, а як про спустошливі, руйнівні. А тому вухо непризвичаєного до Пуленка українського слухача, оскільки це першовтілення «Діалогів кармеліток» в Україні, безпомилково вихоплює звучання не патетичне, а те, що резонує з його теперішніми відчуттями, — тривогу й відчай від безсилля. Вишукана, а часом і велична Пуленкова музика знову й знов виявляє наш емоційний стан безнадії, нагадує про те, як це всім раптом опинитись у ворожій облозі, стати беззахисними заручниками, мов ті монахині, яких стратили завзяті революціонери.
У «Діалогах кармеліток» є кілька виразних ліній особистісного спротиву й мужності приречених на загибель героїнь, чиї окреслені вокально індивідуальності максимально об’ємно подають виконавиці. Проте від початку й до кінця вистави глядач стежить за однією — юною Бланш де ля Форс, партію якої проникливо співає Маріанна Цвєтінська. Цю ніжну дівчину-підлітка приречено на смерть лише за аристократичне походження, і, аби її вберегти, рідні відправляють Бланш у монастир — шелтер, який із захищеного місця перетворюється на пастку.
Перелякана й здивована довколишнім дикунством Бланш притискає до себе іграшкового м’якенького зайчика, якого встигла прихопити, залишаючи дім. Але що ближче невідворотна смерть, то дорослішою і виваженішою стає героїня Маріанни Цвєтінської, чий голос наповнюється ліричною тугою. Тоді ж крізь складний Пуленковий вокаліз і проступає чуттєва мелодія стрілецької пісні «Маєва нічка» Левка Лепкого, чий запис як «Колискової для солдата» солістка Львівської опери зробила ще навесні 2022 року. От якби французький журналіст почув цей запис, він точно знав би відповідь на запитання: чому під час війни ходять до опери? За смутком, за сльозами, за ніжністю, а ще за розвагою і сміхом.
Принаймні винятково радісних емоцій зичили глядачеві постановники комічної опери «Фальстаф» Джузеппе Верді у Київському муніципальному театрі опери й балету диригент Василь Василенко та режисер і балетмейстер в одній особі Георгій Ковтун. Попри світову популярність цього твору Верді, він також уперше з’явився на нашій сцені в січні 2025 року, до того ж українською мовою (переклад Максима Стріхи). Отож і передбачалося, що глядачі безупинно сміятимуться над нахабним гульвісою і п’яницею сером Джоном Фальстафом (Антон Перегуда) та дивуватимуться витівкам кмітливих панянок Аліси Форд (Тетяна Ганіна) і Мег Пейдж (Тамара Ходакова).
Такий шлях до полегшення глядацького розуміння важкого до сприйняття музично-театрального жанру Київська опера торує вже кілька років. І, зважаючи на постійний аншлаг на «Весілля Фігаро», яке поставив у стилі комікс Віталій Пальчиков, у неї в цьому чимало прикметних досягнень. Але густонаселеного «Фальстафа», чиє лібрето вбирає сюжетні лінії кількох п’єс Шекспіра, не так уже й просто виструнчити, а головне — перевести в план популярної, точніше масової культури, як це вдалося зробити із шедевром Моцарта. Припускаю, що режисерові й не дуже йшлося про пошуки актуальної комедійності, хоча він точно хотів, щоб усе було жваво й весело.
Зрештою такі очікування глядачів і слухачів «Фальстафа» цілком виправдовуються, але не так через кумедність показаних на сцені подій, як стараннями окремих виконавців, яким годі й заперечити в артистизмі, витримці та професіоналізмі. Персонажі із Шекспірівських «Віндзорських кумась» Аліса й Мег у виконанні Тетяни Ганіної та Тамари Ходакової, які змовилися проти знахабнілого Фальстафа, а також імпозантний містер Форд (Артем Курінний) стають тими, хто підтримує і веде інтригу спектаклю, встигаючи, попри шалений диригентський темп, проспівати власні партії та жартівливо розіграти епізоди. Авжеж, вони таки вловлюють смак загадкової гри, яку підхопив Верді від Шекспіра, і зовсім не губляться під час лісових пригод із духами, від яких ніяковіє глядач, бо бачить у фіналі фантастичний балет.
Як і будь-яка несподіванка, це зелено-блискітне мерехтіння — розвага для ока, викликає подив, що заводить публіку в ейфорію почуттів. Вона по-справжньому радіє і з її оплесками знову прояснюється те, для чого ми йдемо в оперу під час війни: щоб здивуватися, відчути себе та інших, згадати біль і сповнитися радістю.