Україна — країна двох морів, Чорного і Азовського — має найбільшу серед держав Азово-Чорноморського басейну довжину берегової лінії (2 759,2 км). Також вона має власну багату морську історію й традиції. Адже ще задовго до часів трипільської культури, а також у період її існування і пізніше, на території сучасної України існували й розвивалися суднобудування і мореплавство.
Закономірно, що створення військового флоту стало одним із перших кроків держави після проголошення державної незалежності України. Заслуговує на увагу підводна складова флоту, яка створювалась Україною двічі за останні понад сто років. Вона також має свою історію. Варто згадати хоча б «підводні човни» запорізьких козаків, про які писали навіть європейці.
«Підводні човни» запорізьких козаків — правда чи красива легенда?
Однією з загадок XVI століття залишається використання козаками у складі своїх флотилій поряд із вітрильно-гребними чайками також «підводних човнів». Це можна було б трактувати як легенду або ж народний епос, якби не приклади успішного використання останніх у Чорному морі.
Історичним першоджерелом існування козацького підводного човна вважається повідомлення французького філософа XVI століття єзуїта Р. Фурньє (Урньє), який відвідав Стамбул у 1595 році. З посиланням на очевидців, він писав про незвичайні історії з нападами слов’ян на прибережні турецькі міста і фортеці: «Нападники… з’являлися несподівано, підіймалися просто з дна моря і наводили жах на варту і всіх берегових жителів».
Коментуючи статтю Фурньє, інший француз, капітан і винахідник Монжері (Менжері), у своїй книзі «Про підводне мореплавання й війну», що вийшла у 1820 році в Парижі, зазначав: «Запорозькі козаки користувалися весловими суднами, які мали здатність опускатися під воду, рухатися так протягом тривалого часу, а потім повертатися назад, піднявши вітрила».
Монжері навіть намагався реконструювати ймовірний зовнішній вигляд козацьких «підводних човнів», який із сучасного погляду не витримує критики. А вчені та історики досі сперечаються щодо цього, тим паче що до наших часів не зберігся жоден достовірний малюнок або креслення «підводного човна».
Втім, можна погодитись із версією відомого радянського автора і дослідника підводного флоту І. Биховського, який дивився на справу простіше. На його думку, козаки знімали і ховали всередині щоглу з вітрилом і весла, а також зброю, потім перевертали свої човни-чайки днищами догори й занурювали (або напівзанурювали) їх у воду, ховаючись усередині й дихаючи повітрям, що там залишалось (ефект підводного дзвона). Залишаються питання, як перекинутий човен рухався, адже веслувати на ньому було неможливо. Ймовірно, козаки просто штовхали його.
Варто додати, що цьому сприяла конструкція самих човнів з очеретяним поясом на бортах, що дозволяло занурювати їх під воду і робило невидимими для ворога. Також використовувався баласт (пісок), який за потреби видалявся і човен спливав. Все це дозволяло непомітно діставались ворожого берега, зазвичай у темну пору доби чи на світанку.
Саме в такий спосіб запорожці у 1614 році атакували й захопили турецькі фортеці Трапезунд і Синоп у складі флотилії, що налічувала 40 чайок, під командою Петра Сагайдачного. «Підводні човни» повільно пройшли в темряві повз дозорну турецьку галеру, немов колоди, які зустрічались у прибережних водах і на які турки не звернули уваги. Коли «колоди» наблизились до берега, з-під них несподівано з’явились козаки, які через відкриту браму і захопили Синоп.
Про «підводний човен в степах України»
Загальновідома фраза про «підводний човен в степах України» може бути метафорою, іронічним посиланням на легенди або те, чого в природі не може існувати за визначенням. А можна побачити в цій іронії й складову ширшого російського імперського мислення і намагання принизити в історичному контексті роль і місце України в розвитку підводного флоту.
Насправді реальність була набагато оптимістичнішою. Саме в степах України, на верфях Миколаєва — міста, заснованого у 1789 році князем Григорієм Потьомкіним для розбудови тодішнього Імператорського Чорноморського флоту — будувались зокрема і підводні човни.
На особливу увагу заслуговує «Краб». Це був унікальний підводний човен — перший у світі підводний мінний загороджувач, розрахований на приховану постановку за один раз до 60 морських мін загородження. Ухвалені в проєкті оригінальні конструктивні рішення (розташування мінного пристрою, спосіб зберігання і постановки мін) невдовзі стали класичними, їх запозичили флоти навіть великих морських держав.
Перший у світі підводний мінний загороджувач «Краб»
Тим часом автором проєкту «Краба» був навіть не кораблебудівник за освітою, а залізничник, технік шляхів сполучення Михайло Нальотов. Попри унікальність, «Краб» мав низку недоліків, як і будь-яка нова техніка, на ньому постійно щось переробляли або ремонтували ще на заводі.
12 серпня 1912 року корабель спустили на воду, а початок Першої світової війни застав його на випробуваннях у Севастополі. На прохання командування, ще не прийнятий на озброєння загороджувач 25 червня 1915 року виставив мінне загородження перед входом до протоки Босфор. А 8 липня 1915 року він увійшов до складу Бригади підводного плавання Флоту Чорного моря і взяв участь у війні.
29 квітня 1918 року Чорноморський флот, який за умовами Брестського миру стояв у Севастополі, у повному складі перейшов під юрисдикцію України. Таким чином, українською стала і бригада підводного плавання у складі 15 підводних човнів: «Краб», «Кит», «Кашалот», «Нарвал», «Гагара», «Орлан», «Тюлень», «Утка», «Буревестник», «АГ-21», «Скат», «Налим», «Судак», «Карась» і «Пескарь». Це історичний факт.
Бригада стояла в Севастополі під українськими прапорами, коли командувач флотом контрадмірал Михайло Саблін, щоб запобігти захопленню флоту в Севастополі німецькими військами, 30 квітня перейшов із частиною кораблів до Новоросійська. В Берліні це розцінили як пряме порушення флотом умов Брестського миру.
А це негативно відбилось на відносинах з українським командуванням в Севастополі, який німці зайняли 1 травня. Український флот оголосили інтернованим «до кінця війни», українські прапори замінили на німецькі, а команди демобілізували. Підводні човни стояли у Південній бухті під німецькою охороною.
Підводні човни українського Чорноморського флоту, інтерновані німцями в Південній бухті Севастополя, крайній праворуч-«Краб», 1918 рік.
Подальша доля бригади була сумною, попри намагання її колишнього командувача, а згодом і командувача флотом контрадмірала В’ячеслава Клочковського зберегти кораблі для України. Таємно від німців офіцери ночами приводили до ладу окремі човни. Німці також мали плани на українські підводні човни й у вересні навіть провели випробування трьох підводних човнів з наміром використати їх у бойових діях проти союзників. Але не встигли через програш війни.
Тому 23 жовтня 1918 року німецьке командування офіційно передало Україні в особі В’ячеслава Клочковського всі раніше інтерновані кораблі Чорноморського флоту. Офіцери й нечисленний особовий склад відкрито повернулись на підводні човни для приведення їх у боєздатний стан. 24 листопада в Севастополь прийшли кораблі Антанти, але союзники, на жаль, не визнавали України і, відповідно, її права на володіння флотом, кораблі якого поділили між собою, немов військові трофеї, англійці, французи і греки.
Щоправда, підводні човни ніхто не ділив, і вони простояли в Південній бухті до квітня 1919 року, коли в Севастополі відбулося повстання на кораблях французького флоту. Водночас на місто наступали переважні сили Червоної армії. Тому, щоб запобігти потраплянню кораблів Чорноморського флоту до рук більшовиків, до Севастополя терміново прибула британська ескадра.
Під її прикриттям почалась підготовка до евакуації і знищення всього, що союзники чи білогвардійці не могли вивезти. 26 квітня 12 українських підводних човнів, виведених на зовнішній рейд нібито для евакуації у Новоросійськ, були несподівано підірвані й затоплені англійцями. Решту човнів напередодні забрали собі російські білогвардійці. У грудні 1920 року вони у складі білого флоту опинились у Бізерті й уже там були продані на злом.
Водночас на заводах Миколаєва деякий час залишались недобудовані кораблі, раніше передані німецьким командуванням Українській державі. Серед них були два підводних човни, «Лебедь» і «Пеликан», що мали високий ступінь технічної готовності. 25 січня 1919 року наказом міністра морських справ УНР Михайла Білинського їм було надано нові назви — відповідно, «Щука» і «Карась».
Щоправда, добудувати їх не змогли, адже в умовах громадянської війни і постійних змін влади заводи майже не працювали. Невдовзі Миколаїв зайняли сили Антанти, а згодом, наприкінці січня 1920 року, — червоні. Напередодні обидва підводних човни відвели до Одеси, де 11 лютого англійці затопили їх біля входу до одеської гавані. Жодного військового сенсу це не мало — інтервенти на той момент вже залишили Одесу. Відповідь слід шукати у хворобливому ставленні тодішньої «володарки морів» до наявності підводних човнів в інших флотах.
Підводний човен «Лебедь» (з 25 січня 1919 року-«Щука»)
Так сумно завершилась перша спроба України створити власний військовий, зокрема підводний флот. У тому ж 1920 році, на жаль, зазнала поразки й спроба відстояти незалежність самої України, окупованої російськими більшовиками.
Підводне кораблебудування в Україні часів СРСР
За часів знов створеної вже Червоної імперії під назвою СРСР Україна залишалась потужним промисловим центром, зокрема в царині суднобудування. На заводах ім. Андре Марті (колишній «Наваль») та ім. 61 комунара (колишній «Руссуд») в Миколаєві активно будувались надводні кораблі й підводні човни.
За проєктами ленінградського ЦКБ-18 там серійно будували підводні човни типів «М» («Малютка»), «С» («Сталінець»), «Л» («Ленінець»), «Д» («Декабрист») та «Щ» («Щука»). Поступово впроваджувались нові марки сталей, нові передові технології, насамперед електрозварювання металевих конструкцій тощо.
Обидва заводи були реконструйовані й забезпечували будівництво кораблів для Чорноморського і Тихоокеанського флотів. Побудовані кораблі у розібраному вигляді відправляли залізницею у Владивосток і Комсомольськ-на-Амурі для остаточного складання.
Разом з ними на Далекий Схід відряджали й бригади робітників, які здійснювали складання, спуск на воду і випробування підводних човнів. Частина з них залишилась працювати на новому заводі у Комсомольську-на-Амурі. Тим паче що там, на території Зеленого клину (Зелена Україна, Закитайщина), вже давно, ще з ХІХ століття, жили українці.
Загалом на заводах Миколаєва з квітня 1927 по серпень 1941 року побудували 72 підводних човни: 3 великих типу «Д», 45 малих типу «М», 16 середніх типу «Щ», 5 середніх типу «С» і 8 підводних мінних загороджувачів типу «Л». Ще 6 недобудованих човнів типу «С», що залишались на стапелях заводу ім. А. Марті, були знищені в ніч на 18 серпня 1941 року, напередодні окупації міста.
Після визволення Миколаєва і післявоєнної відбудови зруйнованого окупантами заводу ім. А. Марті (пізніше ЧСЗ — Чорноморський суднобудівний завод) у 1949–1950 роках там почалось будівництво середніх підводних човнів дуже вдалого проєкту 613. В ньому широко використали багато новинок, зокрема трофейних німецьких технологій, а також нових конструктивних матеріалів.
Цьому передувало виготовлення у 1951 році натурного відсіку масою 30 т, який протестували в Балаклаві на стійкість конструкцій до підводних вибухів. Загалом до 1957 року завод побудував 72 підводних човни цього проєкту.
Важливим і маловідомим напрямком підводного кораблебудування на заводі було будівництво спеціальних несамохідних стендів, що могли занурюватись. Вони слугували для натурного відпрацювання конструкцій перспективних радянських атомних підводних човнів або підводного старту балістичних (МБР) і крилатих (КР) ракет морського базування.
Будівництво стендів здійснювали на ділянці стапеля №2, де свого часу будувався «Краб». Готові стенди буксири відводили до Балаклави, де на полігоні в районі Мармурової бухти в умовах таємності відбувались усі випробування. Загалом на заводі побудували 9 стендів різних розмірів і призначення.
Зазвичай, для заощадження коштів, використані за призначенням стенди переробляли під новий проєкт (змінювали пускову установку) і використовували вже під новою назвою. Так, виготовлений в листопаді 1960 року 650-тонний стенд ПСД-4 після завершення пусків ракет комплексу Д-4 у липні 1961 року переробили на В-1 (підводний старт КР «Вьюга»).
У 1960 році побудували складніший ПС «Аметист» (відпрацювання підводного старту КР П-70), який у 1968 році переробили на ПСП-120 (відпрацювання КР П-120 «Малахит»). А побудований у 1963 році стенд ПСД-7 (відпрацювання МБР комплексу Д-7) переробили на ПСД-5 (1965 рік), а потім на ПСД-5М (1972 рік) для відпрацювання МБР Д-11.
У вересні 1967 року був готовий найбільший (976-тонний) стенд ПСД-9 з глибиною занурення 40–50 метрів для відпрацювання підводного старту далекобійної МБР Р-29.
Стенди ПСД-9 і ПС-65 (праворуч) в Балаклаві, кінець 1990-х років
Останнім погружним стендом для випробувань ракет, побудованим на ЧСЗ, став ПСК «Метеорит» водотоннажністю 2300 т. Це був повнорозмірний відсік міцного корпусу атомного ПЧ з пусковою установкою для випробувань морської уніфікованої КР «Метеорит». У 1987 році його переробили для випробувань КР «Оникс».
Щоби приховати справжнє призначення, на час будівництва ПСК отримав спеціально розроблену легенду прикриття — «морський кабелеукладник (МКУ-63)». На підтвердження легенди ззовні МКУ-63 виглядав як справжнє судно з фальш-конструкціями: барабаном для кабелю, надбудовою і щоглою.
Цікаво, що однією з ключових фігур і головним будівником багатьох стендів, включно з ПСК, на заводі був Владислав Кожущенко — прямий нащадок моряка бригади підводного плавання Українського Чорноморського флоту 1918 року. Його батько Петро Кожущенко служив старшиною-рульовим на підводному човні «Кит».
ПСК «Метеорит»/«Оникс», 1992 рік
Поряд зі статичними пусками ракет з використанням стендів важливим елементом випробувань в Балаклаві були динамічні пуски ракет з підводних човнів, що рухались під водою.
Підводний човен С-229 з пусковою установкою МБР комплексу Д-7.
Важке відродження
Формальною датою початку відродження українського підводного флоту можна вважати передачу 21 липня 1997 року Україні за наслідками розділу Чорноморського флоту колишнього СРСР великого підводного човна Б-435 пр.641, який отримав назву U-01 «Запоріжжя» і 1 серпня 1997 року підняв український військово-морський прапор Другий ПЧ цього проєкту, Б-9, який передавався Україні, залишили РФ в порядку взаєморозрахунків як небоєздатний.
Отриманий човен теж перебував не у найкращому стані. Його ремонт через недофінансування, економічну кризу тощо затягнувся на півтора десятка років і завершився лише 26 червня 2013 року. Надалі ПЧ займався бойовою підготовкою, брав участь у навчаннях. Та через агресію Росії це протривало недовго.
21 березня 2014 року ПЧ «Запоріжжя», який стояв у Стрілецькій бухті, був заблокований росіянами й через зраду частини команди захоплений. Загарбники позбавили човен української державної символіки, назви й підняли на ньому свій прапор. Звідтоді ПЧ «Запоріжжя» разом з іншими захопленими у 2014 році кораблями ВМСУ залишається в окупованому Севастополі.
Втрата єдиного підводного човна ВМС України поряд із втратою — нехай і тимчасовою — Криму і Севастополя означає втрату Україною підводного флоту.
Зрадники, що здали ворогу свій корабель, знімають з ПЧ «Запоріжжя»
герб України. 21 березня 2014 року.
Втім, відповідь на запитання «а чи потрібен він нам?» буде тільки позитивною. Так, безумовно, потрібен, якщо говорити про класичні підводні човни. Але тільки у віддаленій перспективі, після повернення Криму. Адже контрольована сьогодні Україною мілководна північно-західна частина акваторії Чорного моря для базування і використання підводних човнів є несприятливою.
У короткостроковій перспективі розвиток підводного компонента ВМСУ об’єктивно має продовжуватись шляхом впровадження на озброєння і бойового використання безекіпажних підводних систем (дронів) різного призначення, створення протичовнових розвідувально-ударних систем далекої дії.
Саме підводні платформи можуть забезпечити тривалу приховану присутність поблизу місць базування ворожих кораблів і при нагоді завдати удару на знищення з використанням торпедної та/або мінної зброї. Цього вимагають обставини й потреби сучасної війни на морі, а передусім необхідність нейтралізації ворожих ракетоносіїв на Чорному морі.
Сили Оборони України мають позитивний досвід прихованого мінування ворожих баз, справа лише за створенням відповідних підводних платформ. Важливим напрацюванням, поряд з розвитком сімейств підводних дронів «Марічка» і «Толока», є створення автономного підводного човна. Український експерт Валерій Боровик анонсував початок його використання за призначенням уже до кінця поточного — початку наступного року.
Зазначений напрямок відповідає світовим трендам. А головним питанням, над вирішенням якого працюють науковці, є канали дистанційного управління і двостороннього зв’язку з підводними човнами, що знаходяться під водою. І сьогодні це не лише українська проблема.
Радіозв’язок з підводним човном у зануреному стані можливий лише в односторонньому режимі — від центру управління на човен — і лише в діапазоні довгих хвиль. Для зворотного зв’язку ПЧ необхідно спливати на поверхню чи підіймати над водою антену, що в бойових умовах однаково небезпечно.
До того ж радіоканал зв’язку залишається вразливим до дії ворожих систем РЕБ. То ж, можливо, потрібне рішення буде знайдене шляхом певної комбінації вже наявних більш стійких варіантів зв’язку з тим же терміналом типу Starlink та/або за допомогою елементів штучного інтелекту.