Отож увага: дати, прізвища жертв та місця скоєння злочинів.
– 22 листопада 2013 року, одразу після виходу тисяч українців на Євромайдани, у Феодосії було здійснено напад на організатора місцевої акції протесту Сергія Мокренюка. А ввечері 27 листопада у Сімферополі був пошкоджуй його автомобіль.
– 23 та 28 листопада у Житомирі групою невстановлених осіб був побитий редактор газети «20 хвилин» Влад Пучич.
– 25 листопада група з кількох десятків осіб здійснила напад на наметове містечко прихильників євроінтеграції, встановлене у центрі Дніпропетровська. Ушкодження під час нападу отримав співорганізатор акції Сергій Романенко та ще шестеро мітингувальників. Присутні піл час інциденту працівники міліції не втрутилися в хід подій.
– У ніч з 29 на 30 листопада в Івано-Франківську невідомими був жорстоко побитий співорганізатор місцевого Євромайдану Максим Кицюк, який отримав черепно-мозкову травму та множинні пошкодження ніг.
– Увечері 30 листопада у Тернополі невідомими був побитий місцевий громадський активіст Володимир Ханас.
– 15 грудня у Житомирі жертвою нападу став голова місцевого осередку ВО «Свобода» Віктор Брокарєв.
– Уночі 20 грудня було розгромлено приміщення харківського відділення об’єднання «Просвіта», де тимчасово розміщувався штаб місцевого Євромайдану.
– 21 грудня заступник голови Харківської обласної організації партії «Батьківщина», депутат облради та активіст Євромайдану Іван Варченко заявив, що на нього та членів його родини було вчинено замах на вбивство; перед поїздкою він побачив, що у передньому колесі його автомобіля викручені п’ять болтів.
– 21 грудня близько 23-ї години в районі площі Шевченка у Києві було скоєно напад на активіста громадської організації «Дорожній контроль» Володимира Моралова.
– 22 грудня у Житомирі у під’їзді власного будинку невідомими був здійснений напад на голову місцевого осередку «Демократичного Альянсу» Дмитра Ткачука. Загалом з початку Євромайданів невідомі нападники у місті пошкодили сім автомобілів, що належали місцевим активістам акцій протесту.
– 23 грудня на Донеччині у місті Торез активіста Олега Галазюка, який розписав центр міста гаслами проти Віктора Януковича і Партії регіонів, побив депутат міської ради Василь Бондаренко разом із двома «козаками». Нападники повалили активіста на землю, пробили голову та зламали палець.
– Увечері 24 грудня у центрі Харкова невідомі вчинили напад на співорганізатора акцій протесту Дмитра Пилипця; йому під час сутички було завдано кілька поранень ножем.
– У ніч на 25 грудня на трасі під Борисполем з особливою жорстокістю побита знана журналістка та громадська активістка Тетяна Чорновол.
Я спробував дати максимально повний список найбільш серйозних випадків агресії проти активістів Євромайданів, – та, мабуть, ним охоплено далеко не все. Але і названі випадки наводять на думку, що йдеться не про спонтанні дії загумінкових бандюків, а про кампанію антимайданного насилля, в якій певна частина силовиків «кришує» дії груп «тітушків», а то й бере в них участь. Надто вже невловимі ці «невідомі», надто професійно і безкарно вони діють, за останній місяць, крім побиття й залякування, ще й спаливши або підпаливши в різних областях України не менше десятка легковиків та мікроавтобусів, які належали організаторам та учасникам акцій протесту.
Заокеанські взірці
А тепер подумки перенесімося до Латинської Америки початку 1960-х. У багатьох країнах у ті часи точилася запекла збройна боротьба. Комуністичні партизани воювали проти диктаторських режимів; кубинські емігранти-антикомуністи боролися з режимом Кастро; праві радикали намагалися підірвати зацілілі демократичні уряди; наймити з гвинтівками в руках поборювали латифундистів, а латифундисти приборкували наймитів; наркомафія та кримінальні угруповання, що спиралися на міське «дно», воювали геть з усіма… А на додачу навіть у тих країнах, боротьба за владу велася відносно мирними засобами, також жилося дуже й дуже неспокійно. У цій ситуації і починають виникати заохочувані владою нелегальні чи напівлегальні збройні структури, які складаються з дивовижної на перший погляд суміші – офіцерів та сержантів резерву, люмпенізованих інтелігентів та недавніх кримінальників, які вирішили піти під владний «дах». Учасники цих структур повинні бути вільними від моральних «забобонів» і беззастережно виконувати будь-які накази своїх командирів; натомість вони одержують дуже гарну зарплату, частково від місцевих латифундистів, частково – обхідними шляхами – з державної скарбниці. Робота ж, за яку так добре платять, полягає у залякуванні, викраденні та таємному знищенні тих, хто небезпечний для чинної – авторитарно-олігархічної чи військово-диктаторської – влади.
Спочатку ці структури мають різні назви, та невдовзі до них «прилипає» дуже влучне прізвисько – «ескадрони смерті» (ісп. los escuadrones de la muerte).
Дуже активно діяли такі організації в низці держав Центральної Америки. Скажімо, у Гватемалі лише за п’ять років, з 1970 по 1975 рік, пропало безвісті близько 15 тисяч осіб. Більшість із них вважається жертвами «ескадронів смерті». У 1980-ті, під час громадянської війни, головними жертвами масових убивств стали індіанці майя. Прийнято вважати, що в результаті дій армії і проурядових «ескадронів смерті» загинуло понад 75 тисяч індіанців, а близько 50 тисяч майя змушені були втекти до Мексики.
У сусідньому Сальвадорі розгалужена мережа напівлегальних воєнізованих організацій на була створена на початку 1960-х. Тамтешні «ескадрони смерті» не стільки воювали з повстанцями (адже це було небезпечно), скільки займалися цілеспрямованим знищенням цивільних «небажаних елементів», до яких належали активісти соціал-демократів і християнських демократів, профспілкові діячі. Згодом об’єктами терору «ескадронів смерті» стали і десятки католицьких священиків, запідозрених у нелояльності та «антидержавній» (читай: антиурядовій) діяльності.
Істотну специфіку на час свого створення, наприкінці 1960-х, мали «ескадрони смерті» у Бразилії. Військовий режим виявився безсилим законними способами протистояти мафії; боси кримінального світу мали стабільні зв’язки з корумпованими чиновниками, суддями та поліцейськими, а відтак були практично недосяжні для закону. Тоді на боротьбу з ними піднялися «ескадрони смерті», сформовані переважно з офіцерів армії та спецслужб.
Вони діяли так само, як і криміналітет: залякування, шантаж, тортури, безсудні вбивства, взяття заручників. Діючи жорстокіше та професійніше, ніж злочинці, «ескадрони смерті» змогли переламати ситуацію: лідери злочинних груп воліли краще потрапити під арешт та піти на офіційний суд, ніж стати жертвами безсудних розправ. Але, приборкавши організовану злочинність, «ескадрони смерті» не згорнули свою діяльність: вони за допомогою тих же методів почали полювати на комуністів, соціал-демократів, гомосексуалістів тощо. Інакше кажучи, їхня діяльність вийшла з-під контролю військової влади – і немалою мірою сприяла повній дискредитації цієї влади, хоча й мала на меті зміцнити її.
Вітчизняні еквіваленти
Сьогодні у Латинській Америці (за винятком двох-трьох країн) «ескадрони смерті» – це минувшина, це історія, брудна і кривава. Але чи не відтворюються вони на вітчизняних теренах – сьогодні, зараз, на наших очах? Чи не діють наразі спеціальні «команди» проти активістів Євромайданів?
Тим більше, що за океаном «ескадрони смерті» здебільшого проти політичних опонентів олігархічних та диктаторських режимів теж спочатку діяли з використанням інструментарію залякування – погрози по телефону, побиття, підпалення будинків, нищення автомобілів. І тільки потім, коли ці методи боротьби проти політичної опозиції виявилися неефективними, «ескадрони смерті» вдалися до більш радикальних засобів, завдяки чому за ними й закріпилося таке ім’я… Невже і на Україну чекає таке?
А спокуса розв’язати нелегітимними методами всі проблеми, що їх має чинна влада, вочевидь велика. Тим більше, що в сусідніх державах з авторитарними режимами – Росії та Білорусі – вже діяли подібні формування, тож є кому поділитися досвідом, а в разі потреби і навчити «корисному». Свого роду «ескадрони смерті», сформовані з офіцерів силових структур, діють на території Північного Кавказу, де за останні десятиліття ними викрадені і вбиті сотні місцевих жителів, зазвичай мусульман салафітського віровизнання, причому далеко не обов’язково якимось чином пов’язаних із терористичним підпіллям. Досить підозри, щоби людина загадково зникла, а потім був знайдений її труп… Ну, а в Білорусі активними ці формування, на думку експертів, були 10-15 років тому, коли їхніми жертвами стали опозиційні політики Юрій Захаренко і Виктор Гончар, журналіст Дмитро Завадский та деякі інші критично налаштовані до влади діячі.
При цьому, як доводить досвід Латинської Америки, зовсім не обов’язково, щоб вища влада безпосередньо формувала «ескадрони смерті» та прикривала їх – досить загальної атмосфери безправ’я посполитого люду і безкарності можновладців та їхніх пахолків у країні та відповідних зусиль чиновників і силовиків середньої ланки. А далі пішло-поїхало – регіональні «тузи» дивляться на дії сусідів і колег, а потім і самі хочуть робити те саме. Тим більше, що в міліції – як засвідчили Врадіївка і погроми київського Євромайдану – вистачає персонажів, готових на все. Чи майже на все. Але соціально-політичні процеси мають свою логіку: хто почав безкарно палити автомобілі та квартири, бити журналістів та опозиціонерів, той – якщо його не зупинити – неодмінно перейде до викрадення людей і до їхнього знищення. Якщо, звісно, таких персонажів вчасно і жорстко не зупинити.
І ще один урок з латиноамериканського досвіду: «ескадрони смерті», зрісшись з частиною силових структур, нерідко виходили з-під контролю влади і самі починали бути владою, особливо на місцях. А тому їхніми об’єктами часом ставали й ті, хто свого часу покликав ревних (і добре оплачуваних) захисників диктатури до їхньої брудної кривавої діяльності. Такий от закономірний парадокс історії…