Назва Українського інституту національної пам’яті, як відомо зацікавленим, скопійована з аналогічної за назвою установи у Польщі. Пишу «за назвою», бо по суті їх не можна не те що порівнювати, а й згадувати, що в Україні існує «щось», що може нагадувати польський інститут. Бо. Останній засновано більш ніж десять років тому спеціальним законом. Їхній інститут – це альтернативна історична Академія наук, приправлена окрім дослідницьких функцій ще й освітньою та прокурорською. З освітньою вочевидь все зрозуміло, а от прокурорська займається двома речами, про які в Україні можна тільки мріяти: 1) відсіває з допомогою люстрації тих, хто співпрацював з нацистським чи комуністичним режимом, позбавляючи їх можливості займати посади в державних установах, відбираючи привілейовані пенсії тощо; 2) розслідує кримінальні злочини, скоєні проти польських громадян між 1939 та 1989 роками (в тому числі й на території Галичини та Волині, в тому числі проти польських громадян-українців).
Втім, коли все ж комусь захочеться порівняти «на вигляд» дві «споріднені» інституції, варто зайти спершу в подерті стіни Українського ІНП, що розмістився на одному поверсі садиби на Липській, по сусідству з неприступним осідком правлячої Партії Регіонів, а потім проїхатися 16-ма воєводськими центрами Польщі, де кожне регіональне представництво Польського ІНП має власний будинок, і закінчити подорож у Варшаві. Там ІНП ще поки що міститься у висотці на вул. Товаровій, але має переїхати до іншої будівлі. Висотка потрібна було ІНП теж для того, щоб розмістити в ній основну частину 80 км полиць справ комуністичних спецслужб, переданих ІНП при зміні режиму.
Читайте також: Археологія вбивства. Таємні цвинтарі НКВД у Харкові та Биківні
Наші ж архіви, як відомо, досі знаходяться під опікою СБУ, а головна сторінка ІНП як презентувала на головній сторінці рік тому три книжки свого керівника Валерія Солдатенка про «Україну в революційну добу», так і презентує. Щоб більше перейнятися духом того, чим займається наш інститут спільно з партнерами, наведу кілька анонсів: Презентація збірника «Актуальні проблеми партизансько-підпільного руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни», Всеукраїнська наукова конференція «Війна. Окупація. Пам’ять: примусові робітники з України в окупованій Європі». Із закордонного співробітництва дізнаємося про «Плехановські читання» в Санкт-Петербурзі, як теж про чергове засідання Українсько-Польського форуму партнерства у Луцьку, де о, увага! «доповідь виголосив директор Українського інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко. Він взяв участь в засіданні «Волинська трагедія, акція Вісла: спільна пам’ять про спадок минулого як чинник для зближення народів в об’єднаній Європі». Про що була доповідь, чомусь не повідомляється.
Ледве не забув: Український ІНП навіть доріс до підготовки наукових кадрів, але поки що… на контрактній основі.
Обізнані і зацікавлені можуть заперечити: але польський інститут має постійні проблеми із власним іміджем у суспільстві. А як ви думали? Якби вас виховували цілою традицією в образі жертви, а тут кажуть: ні, ми теж убивали, ми такі як всі, значить ми нормальні. Коли б у нас хтось посмів залізти під шкаралупу університетській науці і сказати: ви собі можете робити далі свої «міжсобойчики», називати їх «міжнародними конференціями», а ми тут окремо зберемо молодих незаангажаваних та незашорених і будемо самі досліджувати, чим є польська і не лише історія. Зчинився б ґвалт ще більший, ніж свого часу в Польщі. Нічого, звикли. Тепер читають як традиційний погляд на речі, так і не зовсім. Суспільна дискусія від цього лише виграла. Причому, зауважу, що в Польщі, на відміну від України ця дискусія ведеться не на рівні «оні стрєлялі нашим дєдам в спіну», а в широкому сенсі, коли історики, діячі суспільства висловлюються на сторінках газет і журналів, вони є впізнаваними особами, і отримують такі ж ґрунтовні відповіді. Значну роль у цій дискусії відіграють історики ІНП. Попросіть пересічного вчителя в Україні назвати сучасних українських істориків. Хотів би я подивитися.
Дивіться також: Під Києвом відкрили Меморіал жертв тоталітаризму
Ті, хто слідкує за польсько-українським історичним діалогом, знає, що в Україну власне приїздять пов’язані з ІНП дослідники, – Ґжеґож Мотика, Рафал Внук, Маріуш Зайончковський, Томаш Стриєк та інші. І тут їх зазвичай чекає холодний душ українських ура-патріотів. Проте останні не задумуються, що через своє бажання діалогу, досить відверті теми досліджень такі історики в себе на батьківщині власними ура-патріотами називається проукраїнськими «запроданцями»? Не уявляють, що коли б наш ІНП почав піднімати нелегкі теми, що стосуються національних меншостей, він би від цього лише виграв і став НОРМАЛЬНІШИМ?
Досить про ІНП. Є ще в Польщі структура, яку жартома називають «міністерство цвинтарів». Про неї ми чули у зв’язку з конфліктом навколо т. зв. Цвинтаря Орлят на Личакові у Львові, котрий таки було вичерпано в добу Ющенка. Структура має назву Рада охорони пам’яті боротьби та мучеництва. Розбудовувати її довелося людині, котру вважали у тому ж Львові досить одіозною – Анджею Пшевозніку. Він загинув у Смоленську в президентському літаку. Але ті, хто вважали його затятим націоналістом-поляком, котрий вигризав право на хрест на могилі кожного невинно вбитого члена свого народу, безсумнівно радо би вітали в українському суспільстві таку людину. Тільки її немає.
Окрім Личакова Рада займається вишуковуванням та вшануванням польських військових могил по всьому світі. Коли ми дочекаємося подібної діяльності? Вочевидь, коли в Україні буде влада, котра асоціюватиме себе із реально існуючим українським народом, котра хотітиме, аби він вивільнився з посттоталітарних пут і знав та шанував власне минуле.