Виправдання ракетних ударів по Україні, фейки про звірства української армії проти цивільних на Курщині, підробні газетні шпальти та відео у світовій пресі, маніпуляції з ШІ-чатботами – не увесь перелік прикладів російської дезінформації та пропаганди. Країні-агресорці щоразу вдається «пробивати дно» і вигадувати щось нове, що, з одного боку, відбілило би її репутацію, з іншого, – залякало би українців чи дискредитувало Україну на міжнародному рівні.
«Журналісти різних медіа постійно ставлять мені одне й те саме запитання: що кожен і кожна з нас може зробити. Моя відповідь завжди та сама: не поширювати російську пропаганду», – пише у фейсбуку публіцист, викладач і громадський діяч Валерій Пекар. «Бо пропаганда використовує правду, майстерно загортаючи в неї брехню. Навіть якщо ви розгорнете цей млинець з лайном, ви не відчистите млинець від лайна і будете споживати як є, ще й годувати інших», – додає він.
Водночас ми мусимо розуміти, що позбутися російської пропаганди та дезінформації неможливо. Ба більше, з дезінформацією боротися не треба. «Замість того, щоб знаходити креативні речі, придумувати інструменти, як проникнути нашими (проукраїнськими – Ред.) думками, поглядами, роздумами у максимальну кількість інформаційних бульбашок, ми витрачаємо сили і думаємо, що поборемо росдезінформацію», – якось при розмові з Тижнем сказав Дмитро Золотухін, експерт з питань інформаційних воєн та конкурентної розвідки. Це так не працює. Найкраща боротьба – це створення своєї власної української пропаганди, альтернативної точки зору, щоб максимально нівелювати вплив ворожої. Натомість протидія пропаганді чи її блокування може просто-таки обмежувати нас. Часто замість того, щоб пропонувати український інфопродукт, ми вигадуємо, як боротися з російським.
Що можемо зробити? Найкращий шлях – домовитися про спільну роботу, спільну стратегію державних й урядових структур, медіа, громадських організацій. Однак це зробити досить важко, можливо, навіть нереально. У час швидких новин та полювання за більшими охопленнями, часто у ті ж телеграм-канали чи історії окремих блогерів зливається неперевірена інформація, яка неабияк шкодить найперше нашим військовим. Навіть якщо за кілька хвилин вийде спростування тієї чи іншої провокативної заяви, люди, на жаль, найперше звернуть увагу саме на провокативну заяву, а не на її спростування. Ще гірше – інформація, яка, можливо не мала потрапити у руки ворога, таки туди потрапляє. Тому ми на такому етапі, коли найкраще рішення – досягти спільної риторики, але озвучувати її не обов’язково від імені організації. Найкраще, якщо це робитиме конкретна людина. Адже конкретні прізвища зазвичай викликають більшу довіру, аніж розмиті назви об’єднань.
«Нехай у кожного міністра, впливового журналіста буде свій блог, щоб люди слухали їх, а не Арестовича, до прикладу. Якщо ми вийдемо у центр навіть великого українського міста і попросимо перехожих назвати п’ять прізвищ членів Кабміну, то скільки людей зможуть це зробити? Одиниці, – каже Дмитро Золотухін. – Якщо хочемо, щоб нас не бентежив Арестович, чи будь-хто інший, треба йти у ті формати, які уже використовують і які ефективно працюють».
Читайте також: Україна і пропаганда або Як перемогти в інформаційній війні
І тут найперше мова йде про персоналізоване лідерство. І тому нині перед кожним постає велика відповідальність, що і коли постити у соцмережі, які меседжі транслювати через канали спілкування, доступні у наш час буквально кожному. Треба розуміти, що цю інформацію може використати ворог, і нехай, але тільки на користь Україні. Це, мабуть, і є українська пропаганда…