Натомість останні соціологічні виміри громадських настроїв засвідчують, що Арсеній Петрович не фаворит виборчих перегонів. Зокрема, рейтинг Віталія Кличка вже сьогодні випереджає і Яценюка, і Януковича. Проте представникам УДАРу не варто впадати в ейфорію, адже це не Норвегія чи Австрія, де вирішальним чинником є вердикт виборців. В Україні рейтинг нічого не означає, принаймні нічого не гарантує. Бо на нас, вочевидь, чекають не вибори в європейському розумінні цього слова, а виборча війна з насильством, залякуванням, беззаконням, об’єднаним тиском силових структур влади на її опонентів. Як казав Сталін, головне не хто голосує, а хто рахує голоси. А рахуватимуть їх ставленики Партії регіонів з усіма наслідками, що звідси випливають. Перешкодити цьому спроможний тільки спільний потужний опір мас і політичних сил.
Яценюка можна оспівувати зранку до вечора, але чи стане він від того сильним, рішучим, сміливим та авторитетним лідером? Чи стане «тушкована» опозиція монолітно-згуртованою? Хай там скільки кажіть «халва, халва, халва», у роті солодше не буде…
Дехто покладає великі надії на ВО «Батьківщина» та її лідера. Але як такі діячі зможуть подолати потужну Партію регіонів, що вже добре відчула смак майже абсолютної влади й тотального збагачення? Її дуже налякають ці самозакохані балакуни, які ходять вулицями з прапорами, заявами і резолюціями, що ні до чого не зобов’язують? Ситуація в Україні якісно змінилася, бо сформувався і зміцнився авторитарний режим, що швидко еволюціонує в тоталітарний. ПР – це справді добре знайома нам з історії «партія нового типу». Жорстко організована, централізована та дисциплінована, у якій не було тушок, у якій дуже рідко провалюють власні законодавчі ініціативи через недисциплінованість окремих депутатів, у той час як в опозиції це повсякденна проблема. То як наші оптимісти уявляють собі перемогу ТАКОЇ опозиції над ТАКОЮ владою? Хіба що сподіватися на диво…
Опозиція (за винятком ВО «Свобода») страшенно побоюється силових протистоянь, а ПР не лише не боїться, а свідомо веде до них (це засвідчили останні події 18 травня у столиці та Миколаївській області). Якщо Кучма не зважився «затопити в пику Помаранчевій революції» (вираз тодішнього кремлівського політтехнолога Ґлєба Павловского), то, судячи з останніх заяв деяких регіоналів та реакції влади на протестні акції, режим Януковича зробить це із задоволенням, надихаючись нездатністю своїх опонентів на аналогічні кроки. Їх могла б зупинити тільки перспектива дій якоїсь протилежної брутальної сили. Однак її немає. Поки що…
Слабкість опозиції значною мірою пояснюється її неідеологічністю, тому це не так партії, як тимчасові, ситуативні, «політичні кооперативи» чи акціонерні товариства, бо об’єднуються там не навколо ідеї, а навколо перспектив приватизації влади у разі перемоги. Тільки ВО «Свобода» є ідеологічною партією. Можна як завгодно ставитися до свободівців, але їхня ідеологія налічує в європейській традиції понад 200 років. А яка ідеологія у ВО «Батьківщина»? Вона називається Юлія Тимошенко. Яка ідеологія в УДАРу? Її назва – Віталій Кличко. Вагання цих особистостей визначають генеральну лінію відповідних партій. А якщо врахувати, що, приміром, у голові Кличка ідеологічна «каша», що зайвий раз засвідчило останнє інтерв’ю Тижню, (див. № 27/2013 ) то на які ідейні конструкції може спиратися його політсила? Це стадо тримається купи, допоки «чабан» здатен до достатньо жорсткого контролю. Хвилина слабкості – й «вівці» розбредуться в різні боки.
Ситуативні збіговиська активістів під прапорами того чи іншого вождя не можуть компенсувати відсутність нормальних ідеологічних партій. У «політичних кооперативах» панує логіка електоральних «пилососів», тобто наївна віра в те, що ідеологічна невиробленість, невизначеність допоможуть набрати більше голосів. Такий ефект діє тимчасово і вкрай непевно. Ним здебільшого користуються політсили-одноденки. Скільки їх уже було за 20 років… Згадаймо бодай Партію зелених, що на один термін навіть стала парламентською. А потім зникла геть із політичного кону.
То чи треба критикувати опозицію? Якщо вона здатна змінюватися, вчитися й прогресувати, тоді критика піде їй лише на користь. Якщо ж ні, то їй уже ніщо не зашкодить…
Час ще є. І за цей час опозиція ще може пережити такі потрібні їй і суспільству внутрішні революцію та очищення й набути соціально-моральних рис, без яких не можна розраховувати на перемогу. Зокрема, навчитися конструктивно сприймати дружню критику, а не скаржитися незалежним журналістам, що вони своїми публікаціями «не надихають» опозиційних депутатів.