Чи можлива демократія в Росії? Погляд історика

Дослідники демократичних традицій із покоління в покоління прагнули знайти відповідь на питання про можливість демократії в Росії у минулому. Цей спосіб міркування приводив їх до проявів, як їм видавалося, демократичних традицій: віча в Новгороді та Пскові, земських соборів, спроб впровадити конституційну монархію в 1870-х роках та врешті появи першого парламенту Російської імперії – думи – на початку XX століття. Дивний статус Російської Федерації після більшовицького перевороту давав шанс на розвиток власне російського парламентаризму та загального народного представництва, проте був доволі швидко маргіналізований після утворення Радянського Союзу у грудні 1922 року. Сучасну політичну традицію Російської Федерації варто розглядати в контексті дезінтеграції Радянського Союзу та перших відносно вільних виборів 1989 року. На позір демократія в Росії таки можлива. Але питання про те, як довго і якою є якість цієї демократії, змушують експертів скептично ставитися до російського втілення цієї суспільно-політичної моделі.

У сучасному світі важко знайти очевидну причину, чому одні нації є демократичними, а інші – ні. Дослідники, що старанно вивчають окремі приклади й намагаються знайти прояви демократичних ідей та їхнє втілення в окремих інституціях, не мають однозначної відповіді на це питання. Може скластися хибне враження, що комусь це просто вдається, а комусь ні. У старому голівудському фільмі про події у вигаданій латиноамериканській країні місцевий полковник говорить своєму американському співрозмовнику: «Америка – країна багата. Вам вистачає і на мерседеси, і на демократію. А ми – країна бідна, тому в нас є лише мерседеси». У цьому діалозі можна побачити спробу провести залежність між демократією та добробутом. Але не всі країни, що нині є зразковими демократіями, були заможними. Та й у жодній заможній і демократичній країні насолоджуються добробутом не геть усі громадяни. Однак людству притаманне намагання знайти колективне рішення, що буде прийнятним для більшості.

Неуспадковані традиції

Повертаючись до російського казусу й пошуку демократії в історії Росії, ми натрапляємо на дві парадоксальні речі. Перша з них пов’язана з давньою демократичною традицією народного правління, знаною як віче, яке історики ще з XIX століття виділяли як головний інститут влади в Новгороді та Пскові.

Читайте також: Межі українського світу. Як починалося формування кордонів нашої держави

Друга, менш явна, а від того й мало презентована в історичних дослідженнях, традиція належить степовим народам, де інститут курултаю відомий щонайменше з початку XIII століття. Певною мірою відкидання цієї спадщини виглядає дещо дивним, адже традиції степових держав були міцно засвоєні московськими князями в XIV–XV століттях, особливо для зміцнення своєї влади. Можна було б припустити, що виборність володаря та залежність від настроїв еліт буде певним запобіжником від авторитаризму. Натомість був обраний той варіант, що відкидав можливість діалогу між володарем і підданими й не передбачав жодних важелів, які б обмежували владу великого князя, а згодом царя. І вже у протистоянні між «демократичним» Новгородом та «деспотичною» Москвою, що у другій половині XV століття набуло форми жорсткого збройного спротиву, демократія новгородського формату зазнала нищівної поразки. З огляду на тогочасні реалії, у неї навряд чи був бодай якийсь шанс на існування.

Якщо спробувати подивитися на інститут віча в історичному розрізі, то наявні в розпорядженні дослідників джерела не так уже й багато говорять про його діяльність. Принаймні згадки від другої половини XII століття є радше проявами або гострою реакцією мешканців Новгорода на ті виклики, що поставали перед містом. У такому випадку говорити про формування інституції, подібної на самоврядні італійські міста, у цей час не випадає. Новгородський тисяцький так і не став венеційським дожем або флорентійським гонфалоньєром. Попри те, що місто від XII століття було залучене до північноєвропейського торгового союзу Ганзи, воно не розвинуло власних стійких міських інституцій, притаманних містам північної Європи, які прагнули отримати самоврядування від володаря або власника. Певна незавершеність у трансформації віча в повноцінний та всеохопний орган влади в Новгороді, проявлявся у традиції запрошення князів на князювання. Саме їм належала судова та військова влада.

Шлях до абсолютизму

Іншою інституцією, що могла дати шанс стати прообразом московського парламенту, був земський собор – простір, де збиралися представники дворянства й духівництва. Діяльність собору від перших зібрань з 1549 року була спрямована на легітимізацію важливих, на думку царя та його оточення, справ. Наприкінці XVI – на початку XVII століть, у момент династичної та політичної кризи, собор виконував функції органу, що обирає наступного царя. Почасти це було наслідуванням сусідньої Речі Посполитої з її традицією обирання володарів, що врешті призвело до утвердження мішаної монархії із системою противаг між королем та політичним народом – шляхтою. Проте в Москві так не сталося. Жоден із царів, що обиралися на земських соборах не присягав своїм підданим, як це робили всі королі, починаючи з Генріха Валуа. Тобто два стани могли обрати нового царя, але отримати від нього програму дій та обіцянку виконувати її – це вже було зась. Не царське це діло – присягати перед своїми підданими.

Нова династія Романових, що прийшла до влади 1613 року на хвилі патріотичного піднесення, використовувала земські собори доволі інструментально. Певний час вони діяли як постійний дорадчий орган, потрібний новому царю. Ця співпраця тривала майже десятиліття, після чого собори стали збиратися рідше, та й їхня функція змістилися в бік зовнішньої політики. У нашій історії, мабуть, найбільш відомий земський собор 1653 року, що ухвалив рішення «взяти під царську руку Військо Запорозьке», що згодом вилилося у пропагандистське гасло «возз’єднання України з Росією». А перед цим, у 1649 році, саме на земському соборі було затверджено «Соборное уложение» – чи не повне зведення законів, що діяло аж 1832 року. Останнім собором, що збирався за ініціативи царя, був собор 1684 року, який вирішував справи «вічного миру» з Річчю Посполитою.

Читайте також: Традиція політичної культури в Україні

Попри доволі тривалу історію існування цього органу станового представництва, що з більшою чи меншою інтенсивністю збирався впродовж 135 років, земський собор так і не випрацював традиції взаємного спілкування царя з підданими, де в дискусії можна було сподіватися на просування шляхом до станової демократії. Московське дворянство так і не стало політичним народом у XVII столітті, як це можна побачити на прикладі шляхти Польського королівства чи Великого князівства Литовського. Подальші реформи Пєтра I зруйнували надію на розвиток самої ідеї залучення станів до ухвалення рішень, і Московська держава, а від 1721 року – Російська імперія впевненим кроком прямувала до абсолютизму.

Спроба децентралізації

Наступного разу Російська імперія серйозно взялася до реформ аж на початку 1860-х років, і земська реформа мала б стати кроком до формування самоврядування на місцевому рівні, створюючи дієві інституції на рівні губернії та повіту. Але спочатку про причини. Здається, що протягом усього XVIII та в першій  половині XIX століття ідеї представницьких інституцій не мали жодного шансу на появу в Росії. Попри те, що після 1772 і 1793 років, внаслідок Першого та Другого поділів Речі Посполитої, до Російської імперії були приєднані землі, де станове представництво якраз і було основою, на якій трималася держава. Та російський абсолютизм практично нічого не робив для того, аби бодай якось делегувати повноваження на місця.

Читайте також: Казань vs Москва: зруйнована цивілізація та шанс на реінкарнацію

Система управління, що базувалася на розумінні території як мобілізаційного поля, де імперія поділялася на губернії, а проміжною ланкою між периферією й центром були генерал-губернаторства – певною мірою військові округи, не відчувала потреби у змінах, доки не настала ганебна поразка у Кримській війні 1853–1856 років. Серед цих реформ особливе місце посідала саме земська реформа. На думку авторів цих змін, земства мали стати основою місцевого самоврядування імперії, а губернські та повітові структури мали б перебрати більшість справ на місцях. Така децентралізація була дивною й мало відповідала традиціям абсолютизму в Росії.

Якщо оцінювати її з перспективи сьогодення, то ця реформа, мабуть, була однією з найуспішніших в імперії. Слабкістю цієї реформи була її вибірковість. Правобережна частина сучасної України та значна частина Білорусі отримали земські інституції лише 1911 року, напередодні Першої світової війни. Небажання імперії реформувати загарбані понад сто років тому території було настільки сильним, що, здавалося, навіть явний успіх реформи в тих губерніях, на які ці зміни поширювалися ще від 1864 року, не переконував уряд у доцільності делегування їм таких широких повноважень. Прикладом сумнівів стало урізання повноважень земств ще в 1890 році, у часі, який дослідники пов’язують із переважанням ультраконсервативних поглядів у Російській імперії. Як часто трапляється, спалах інтересу до змін не був надто тривалим, і все залежало від однієї особи.

Імператор Алєксандр II був саме такою особою. Принаймні за його правління відбулись усі ті зміни, що дозволили Російській імперії зробити помітний крок у модернізації більшості сфер життя держави. У середині 1870-х років він ініціював складну, як на російські реалії, ідею реформування управління на найвищому рівні, де б певні повноваження володаря делегувалися органам з обмеженим представництвом. Йшлося не про парламент, який би обирали на загальних виборах, а про розширення повноважень Державної ради та створення нової інституції під назвою «Загальна комісія» («Общая комиссия»), де брали б участь представники земств. Така половинчастість навряд чи суттєво змінила стан справ. Можна лише припустити, що Алєксандр ІІ змушений був враховувати всі ризики надто швидких і надто ліберальних змін в імперії. Принаймні про те, що еліти імперії до цього не були готові, свідчить його сумнів у проведенні реформ наприкінці 1870-х років та й те, що після його вбивства домінантні позиції посіли ультраконсерватори, серед яких особливо вирізнявся оберпрокурор Святійшого Синоду Костянтин Побєдоносцев. Наступного вікна можливостей для реформ довелося чекати чверть століття.

Запізнілий парламентаризм

 Чергова поразка у війні з Японською імперією змусила не тільки замислитися над реформами в Росії, а й відчути гостре невдоволення суспільства. Спосіб угамувати загрозу або випустити революційний пар було знайдено у створенні парламенту – Державної думи. Складна процедура непрямих виборів і законодавство, що формувало ілюзію загального представництва, здавалося, давали надію на появу парламенту. Влада щиро вірила, що отримає цілком контрольоване представництво «народу». Ці запобіжники не спрацювали. Уже перші дискусії в думі показали всю строкатість поглядів в імперії, ба навіть більше, селяни, які мали й надалі бути мовчазною масою, доволі швидко зрозуміли один із постулатів політики – сила в об’єднанні. Дума, що пропрацювала лише 72 дні, була розпущена під приводом того, що прагнула ліквідувати приватне землеволодіння. Подібна доля чекала й наступну каденцію парламенту Російської імперії.

Лише після зміни виборчого законодавства, що різко обмежило кількість так званих автономістів, наступні – третя та четверта – думи почали поволі працювати як законодавчий орган. Саме четверта дума, що була сформована за результатами виборів у 1912 році, зустріла і Першу світову війну, і доленосний для імперії 1917 рік. Певна опозиційність думи спровокувала імператора Ніколая II підписати указ про припинення засідань думи та Державної ради на певний час, аби заспокоїти лютневі заворушення у столиці. У відповідь на це парламент сформував два тимчасові органи – Державну раду та уряд. Останній, більш відомий в історіографії як Тимчасовий уряд, був відсторонений від влади внаслідок більшовицького перевороту. Принаймні так: у 1917 році російський парламент представляв інтереси своїх виборців, прагнув опрацювати засади подальшого існування держави у складних умовах війни та проголосив намір зібрати Установчі збори, де б максимально широке народне представництво визначило майбутнє Росії.

Читайте також: Не темні віки. Що треба знати про Велике князівство Литовське

Дванадцять років парламентаризму на схилку існування Російської імперії поступово сприяли структуризації суспільства. Розмаїття політичних партій змагалося за голоси виборців. Дискусії у стінах думи та на шпальтах партійної і прихильної до різних політичних течій преси демонстрували бурхливе політичне життя.

Але за цим, на перший погляд, тріумфом демократії стояла прірва в кількох засадничих справах. Значна частина населення розлогої імперії не мала відчуття спільної належності до спільноти, яка б творила модерну російську націю. Окраїни імперії, до яких можна зарахувати й українські землі, після досвіду спілкування з великоросами відчували свою інакшість. Перша світова війна лише посилила це відчуття та розуміння окремішності. Спільний імператор, армія, бюрократичний апарат – цього було замало, аби об’єднати поляків, фінів, литовців, латвійців, естонців та переконати їх і надалі бути вірними підданими царя або майбутньої демократичної республіки. Відцентрові сили в 1917 році надто сильно почали розламувати, здавалося, непохитний моноліт імперії, де останні представники ще легітимної влади поступово втрачали будь-який шанс на існування Росії в довоєнному форматі. Усім було не до демократії.

Країна рад  

Жовтень 1917 року та більшовицький переворот лише підштовхнув справу до кардинальних змін. Проголошення Російської Соціалістичної Федеративної Республіки мало б запустити довгоочікуваний процес творення модерної російської держави, байдуже, яка партія його б очолила. Натомість більшовики пішли цілком випробуваною стежкою: вони почали відтворювати імперію. Задля справедливості, процес для стороннього спостерігача міг виглядати цілком демократично. «Ласка» на відокремлення Польщі та Фінляндії спершу видавалася щирою. Однак війни з ними в 1918–1920 роках за повернення у власну сферу впливу були першими ознаками того, що більшовиків не цікавить ні право націй на самовизначення, ні демократія, ні справа побудови нової Росії. Диктатура денаціоналізованого пролетаріату у всьому світі була їхньою головною метою. Приклад розгону Всеросійських установчих зборів був надто показовим, як і репресії щодо тих, хто був незгодний із ленінським баченням майбутнього.

За цими хворобливими спробами зробити всесвітню революцію більшовики доволі швидко, зазнаючи болісних поразок, змушені були змінити тактику й перейти до збереження того, що їм вдалося зосередити у власних руках. Російська Федерація почала активну роботу зі створення нової конструкції – Радянського Союзу, де формально незалежні країни, делегували новому центру в Москві частину своїх повноважень. Утворення СРСР у грудні 1922 року поклало край російським мріям про розвиток власного національного проєкту. Ні Ленін, ні Сталін, не були зацікавлені в тому, аби сприяти розвитку російських інституцій. Вперше Верховна рада РРФСР була обрана аж у буремному 1937 році, внаслідок прийняття сталінських конституцій у союзних республіках та СРСР.

Читайте також: Імперія без народу

Скидалося на те, що формально існують якісь органи влади Російської Федерації в Москві, але вони завжди були в тіні загальносоюзних органів аж до кінця 1980-х років. Кумедності цій конструкції додавала стаття радянської конституції про право будь-якої республіки вийти зі складу СРСР. Припустімо, вихід Білорусі чи Казахстану можна було б якось уявити, зрозуміти та прийняти. Звісно, що виключно теоретично в тогочасних реаліях. Але чи можна було б уявити вихід Російської Федерації? На це питання була лише одна відповідь: ні.

Змарновані можливості 1990-х

Реформи в Радянському Союзі часів Перебудови спричинили повернення до витоків існування цієї держави. У 1989 році були прийняті поправки до конституції СРСР, де найвища влада в Російській Федерації належала з’їздові народних депутатів. Криза та швидкий розпад Радянського Союзу у другій половині 1991 року давали шанс на те, що Росія як окрема країна розпочне шлях до реформування, маючи перед собою добрі зразки існування федеративних країн у світі.

Натомість усе завершилося доволі швидко. Указ першого президента Росії Бориса Єльцина про припинення повноважень з’їзду депутатів та Верховної ради РРФСР 21 вересня 1993 року практично закрив короткий період існування демократично обраної інституції. Аргументом для Єльцина була необхідність провести конституційну реформу. Незгода депутатів на таке рішення призвела до застосування сили для упокорення парламенту та частини незгодних. Кадри, де танки розстрілюють парламент, облетіли в жовтні 1993 року весь світ. Уже в грудні російський парламент повернув собі назву Державна дума.

Від того часу він відіграє в Росії роль демократично обраної інституції. Верхня палата парламенту – Рада федерації – є цілком кишеньковою структурою, що лише формально представляє інтереси регіонів. А нижня палата – власне дума – упродовж тридцяти років від’ємно еволюціонувала у своєму розвитку. Усе поволі повернулося до свого коріння – авторитаризму. Сила влади того, хто сидить за червоним муром Кремля, виразно показала сьогодні одну річ: демократія в Росії є лише теорією та справою невеличкого гурту політичних аутсайдерів і емігрантів.

Імітація демократії

Сучасний російський парламентаризм так і не став виразником демократії. Причини можна шукати як в історичних прецедентах, де будь-які інституції – земський собор, земства, Державна рада, Дума – лише епізодично проявляли свій голос та позицію на тлі міцної влади монарха. Традиція віча, що тривалий час існувала в Новгороді, виявилася несумісною з реаліями Московії другої половини XV століття. Потреба в легітимізації рішень щодо судової влади в середині XVI століття призвела до появи земського собору – найтривалішої представницької інституції в російській історії. Показовим є те, що станові інтереси дворянства не випрацювали сталих інститутів, як це відбувалось у XIII–XVIII століттях чи не в усіх тогочасних європейських країнах. Їхня відсутність є помітною особливістю російської історії, заразом показує її відмінність від решти європейських націй.

Сильні позиції монархії, що у XVIII столітті стали основою для формування російського абсолютизму, зробили з Росією злий жарт. Лише поразки у війнах, таких як кримська чи російсько-японська, змушували владу вдаватися до реформ. Принаймні земська реформа від 1864 року й аж до її обмеження була чи не найбільш дієвою і давала шанс на демократизацію країни. Її обмеженість лише окремими територіями показала страх влади перед змінами й делегуванням повноважень від центру до регіонів. Коротке існування на початку XX століття парламенту – думи – з постійними змінами обмеженого виборчого законодавства не дало змоги стратифікувати політичний ландшафт імперії.

Читайте також: Мурзин у дворянстві

Перша світова війна та революція призвели до падіння імперії, що відкрило шлях модерним національним рухам до самовиявлення. Окремим із них вдалося сформувати власні національні держави, а інші, серед них і українці, змогли заявити про свою окремішність. Більшовицька версія демократії в Росії була радше імітацією, де союзний центр від 1922 року й аж до кінця існування Радянського Союзу затіняв усі російські інституції. Певним парадоксом була відсутність такої, здавалося б, вкрай важливої організації як Комуністична партія РРФСР, яку було створено аж 19 червня 1990 року. Коротке тривання між 1990 та 1993 роками демократичної влади в Російській Федерації завершилося розстрілом парламенту з танків. Уже новий парламент – знову дума – став слухняним виконавцем волі володарів Кремля. Усе повернулося до витоків.

Важко відірватися від свого коріння. Можна наводити багато різноманітних прикладів з історії Росії і вбачати в них демократичні прояви. Але варто поставити питання: чи народ Росії хоче мати демократію? Відповідь уже не буде простою та очевидною.