Хто ми,
Якщо не ціна світла
Втрата — це вартість любові,
Борг, що перевищує кожен імпульс & порух.
Аманда Ґорман
Прийняття власної зламаності й відшуковування себе та любові одне до одного всередині колективної травми — про це, зокрема, намагалися говорити в постановці «Ціна світла», премʼєра якої відбулася 28 березня в Театрі імені Леся Курбаса у Львові.
Вистава стала драматургійним утіленням поезії Аманди Ґорман — американської поетки, наймолодшої в історії США, яка читала свій вірш «Що ми несемо» на президентській інавгурації Джо Байдена 2021 року. Тоді як хаос штурму Капітолія прихильниками нинішнього президента ще відлунював у повітрі побитого ковідом Вашингтону, 22-річна Ґорман читала свій вірш у яскравому жовтому пальті. У ній було легко побачити символ надії. Проте той символ — лише темношкіра молода жінка, яка, хоч і боялася за своє життя, утім, прийняла пропозицію направити на себе увагу всього американського суспільства того дня. Її страх цілком зрозумілий нам сьогодні, коли ми спостерігаємо за діями адміністрації Трампа, вибраного не в останню чергу тими самими людьми, яких боялася Ґорман.
«Ціна світла» стала платформою для знайомства українського глядача з роботою поетки, яка залишається загалом неперекладеною українською. Але щось мені підказує, це лише питання недовгого часу.
До Ґорман мені важко вдавалося зіставити у своїй свідомості український досвід війни й принесених нею страждань із боротьбою темношкірих американців. Занадто різними для мене були ці контексти. Тому-то я йшла на цю виставу з певною нейтральністю: готова слухати й проводити паралелі. І частково курбасівцям удалося провести більш-менш помітну паралель між двома досвідами, яка стає чіткішою, що більше ти знайомишся безпосередньо зі словами віршів. Чи переслуховуєш виставу, щоб зрозуміти її якомога ближче, як зробила я.
Театр Курбаса заплатив чималу ціну своїм терпінням і зусиллями, щоб вистава на вірші Аманди Ґорман побачила світло прожекторів. Врешті-решт, її поезію таки недаром прибило до українського берега, де вона знайшла благодатну землю. Проте в цих словах поряд з хорошим є і гіркота почасти від сліз та крові, які земля ввібрала в себе за останні десять років, щоб глядачі могли не лише зрозуміти, а й відчути ґорманівські рядки. А привести в рух вірші, талановито перекладені Катериною Калитко й Анною Галас, вимагало чималої креативності художнього керівника Андрія Водичева та режисера Володимира Кучинського.
Жанр «Ціни світла» прописаний як поетична одіссея, і герої Ґорман дійсно вирушають у подорож лише для того, щоб повернутися додому. Корабель, який несе їх у суворе море, легко сприйняти і за рабоперевізничий, що викрав цілі сімʼї африканців та силою привіз їх у новий дім, і біблійний ковчег, що прибив до берега тих, хто зумів вижити, але мало не втратив свою людяність і тепер не має нічого життєствердного, щоб передати своїм дітям, а тим — далі й далі деревом роду. Це про постпамʼять: діти батьків, які пережили колективне страждання, матимуть парадоксальні спогади про те, чого з ними не ставалось. Незадовго до того, як почати працювати над цим текстом, я прочитала в іншої темношкірої авторки Ресми Менакем таке: «Як більшість спогадів про травматичний досвід, шмагання чорних тіл — спочатку білими, потім самими чорними — успадкувались крізь покоління, допоки не стали нагадувати культуру».
Герої вистави борються з прийняттям своєї гонимості, а їхня надія — це бурхлива річка, що не знає спокою. Їхні слова й думки такі ж відірвані та неукорінені; можна подумати, їх не існує. Ця невидима боротьба стає станом душі людей, що шукають свій дім, скоюють помилки, нарощують товсту шкіру й міцні щелепи, щоб постійно захищатися. Цей стан знайомий і сучасним темношкірим американцям, предків яких змусили до рабства та які досі відчувають подих зневаги всередині країни, що стала їхнім домом, і українцям, яким довелося залишити свій дім у пошуках безпеки там, де вони також нерідко поставали перед стереотипами й нерозумінням. Обидві сторони тихо їсть зневіра.
Можливо, ці люди й хотіли б спинитися, бо їхні думки, повернувшись із розвідки та не знайшовши нічого, крім байдужості, нашіптують їм щось про відчай. А проте вони не піддаються: якось у них залишається достатньо відваги й смирення в рукаві, щоб прийняти несправедливість їхнього жорстокого досвіду та потреби працювати з тим, що є. Можливо, у цьому й було завдання вистави — нагадати глядачу, що на дні Пандорового глека залишається надія, яку можна прихистити в найтемніший час, а біль і горе, яких завдало життя, — поселити в опустілу посудину та дати їм простір бути.
«Ціна світла» — це вистава про прийняття будь-якого, навіть найгіршого досвіду. І вона каже: що жорстокішим був цей досвід, то більше варто цінувати все добре, що залишається одне в одному після бурі.
Як і дерева
Ми завжди вишукуємо тепло
Не очима, але
Розмитим
Контуром тіла
Неземною суттю
Зашитою в нас
Тягнемо вгору
Бо там
Є способи
Сісти
І дозволити
Радості
Відшукати
Цю рану
Навіть
Коли ми
Дозволяємо втраті
Наповнювати
Наші голови
Ніби низькому звуку
Ми хапаємося
За найкраще
Одне
В одному
І починаємось
Говорити про «Ціну світла» неможливо, не читаючи віршів Ґорман. Особливо це стосується людей, які погано сприймають інформацію на слух: її поезія складна й подекуди вимагає вдумливості. На жаль, драматургія вистави все-таки звузила вікно сприйняття внаслідок тривалої декламації кількох віршів підряд. Дозволю собі позичити слова людини, до чиєї думки я схиляюсь: коли кожен вірш містить у собі потужний афоризм, їхнє масове накладання один на одного нівелює значення окремо взятого вірша. Проте, можливо, глядач із чіпкішою увагою зможе відчути їх усі за один підхід.
Проте варто водночас відзначити роботу як акторів, так і перекладачок: перших — за успішне підкорення довгих та складних текстів, а других — за їх витворення українською. На жаль, пані Калитко не було на допремʼєрному показі, а так хотілося розпитати її про роботу з оригінальним текстом!
На додаток до компліментарних речей актори Курбаса володіють хорошою пластикою, яка помітна з вистави до вистави, і «Ціна світла» не стала винятком. Довгі декламації розбавлялися плавними взаємодіями між виконавцями, які нагадували рухи води, що проєктувалися на округлій стелі сцени. На щастя, структура драматургії дозволила акторам розпливтися простором і створити образ колективного спротиву й памʼяті, який не можна помістити в людське тіло. Саме таке відчуття виникає, коли починаєш читати поезію Ґорман: нею неначе блукає привид минулих поколінь, які не можуть нічого змінити, лише запобігти втраті людяності у своїх дітях і внуках, якою заплатили вони за виживання в расистському оточенні. Це дуже резонує з українським глядачем сьогодні, коли чимало з нас, я впевнена, балансують на межі гидливого презирства до росіян і бажання, щоб вони зазнали таких же, якщо не більших страждань, які пережили тисячі українців.
«Ціна світла» плавно нагадує про важливість надії, навіть коли нас колективно розʼїдає розпач від несправедливості й ми ризикуємо розгубити свої людські риси.
Візуально цю складність ґорманівських метафор підкреслила сценографія під керівництвом Олександра Білозуба. Посеред сцени він розмістив рухому структуру з, підозрюю, оргскла, у центрі якої була кругла структура, яка могла б трактуватись як сонце, якби воно символізувало надію. Оточена рядами вертикально зʼєднаних прозорих пластин, ця куля навівала думки про оазис, тимчасовий перепочинок і сміливість мати надію на краще.
Разом зі складністю поезії та образів з’явилася також ілюзія, ніби глядач перебуває на дні водного масиву, з якого може виплисти зусиллям волі, але тягар усвідомлення власної травми й ваги поколіннєвого горя тримає прикутим на глибині, де на поверхню не виноситься звук.
І куди не сягає світло.
Проте наприкінці вистави сонце таки сходить на горизонті, герої збираються під його світлом, мріють про дім, який ніколи не повернеться таким, яким вони його памʼятають, але так само як маленькі діти сприймають усе навколо них — красиве й огидне — із цікавістю та подивом, вони можуть спробувати поглянути на свій досвід — приємний чи травматичний — з дитячим здивуванням, відособлено. І коли біль їхніх уражених тіл та душ почне німіти, вони зможуть знову торкатися й довіряти одне одному, а умиротворення заспокоїть їх. Зрештою, що вони (і ми), як не уособлення ціни світла, яке сяє навіть у найважчі часи?
