Cпробуємо з’ясувати, кому в Україні чи за її межами може бути потрібно, щоби Луганськ (котрий і без того посів 7-ме місце в антирейтингу аналітичного центру Universitas «TOP-10 найменш привабливих міст України») набув іще й слави ксенофобської столиці держави?
Тривала напруга?
Навряд чи в цьому зацікавлена центральна влада президента Януковича й місцева – голови луганської ОДА Пристюка і мера Кравченка (особливо на тлі й без того обвалених рейтингів Партії регіонів в її донбаській вотчині). До речі, останній заявив, коментуючи зіткнення, що, мовляв, у Луганську немає жодних причин для міжнаціональних сутичок і звів інцидент до банального «побутовізму». При цьому, мер загадково зауважив, що, мовляв, комусь дуже вигідно в зв’язку з майбутніми парламентськими виборами роздмухувати ілюзію расової ворожнечі в регіоні.
Прикметно, що цього «комусь» пан Кравченко прямо так і не назвав. Хоча місцевими медіа й поповзли суперечливі чутки (зокрема, й від неназваних правоохоронних джерел) про автобуси з бойовиками, що начебто прямують з Донецька та Харкова чи то на підмогу місцевим погромникам, чи то на захист побитих іноземців. На щастя, інформація не підтвердилася, а автоколони виявилися віртуальними. Тож, мабуть, не варто скидати з шальок те, що певні позафасадні сили таки намагаються політтехнологічно скористатися ситуацією у відомому форматі: «якщо пиятику неможливо зупинити, то її треба очолити». Втім, реакція більшості місцевих керманичів на схожі події є, як правило, очікуваною: кожен з них за будь-яку ціну доводитиме громадськості, що «в Багдаді все гаразд».
Однак і сказати, що нещодавній акт міжнаціональної ворожнечі та насильства в Луганську спалахнув лише сьогодні й на порожньому місці, так само не можна. Адже ця макабрична практика має свій новітній бекграунд. Так, у січні 2009-го в місцевому педагогічному університеті сталася масова бійка з різаниною між учнями профтехучилища та китайськими студентами. А торік у квітні, на Пасху, якраз у центрі міста – кривава поножовщина між кількома луганчанами й студентами-арабами з двох університетів – Луганського медичного та Східноукраїнського.
Тож міжетнічна напруженість в регіоні є, так би мовити, в латентному та хронічному стані, яка час від часу виплескується назовні за першої-ліпшої конфліктної іскри та з різних приводів. Є вельми очевидним: як колишня, так і нинішня місцева влада (включаючи й керівництво вишів) просто-таки впритул не бачили й не бачать повільного кипіння цієї вибухонебезпечної ксенофобської колби.
Рефлексії луганчан: «жодної політики»
Після історії 1 листопада правоохоронні органи одразу ж взялися відпрацьовувати «націоналістичну» версію – як свідка викликали на допит екс-свободівця, громадського активіста і голову ГО «Луганці» Сергія Коваленка. Позаяк, чи все так випадково збіглося, чи ні, проте у жовтні саме ця організація провела дві протестні акції під гаслами «Ні – шаурмі!» і «Проти «бєспрєдєла» іноземних студентів». Втім, мирні протести – то ще далебі не погроми; а «опісля – значить, унаслідок» є типовою формально-логічною помилкою.
Трохи згодом міліціянти кардинально змінили слідчі акценти. Спочатку в місцевих інтернет-ресурсах вигулькнуло припущення анонімного інсайдера з правоохоронних органів: мовляв, боротьба проти ларьків із шаурмою і студентські бійки мають суто економічне підґрунтя, відбувається кримінальний перерозподіл власності, а студентів у всій цій веремії банально використовують. А вже на початку тижня правоохоронці затримали як головного підозрюваного в організації розбійного нападу такого собі Скавінського, луганського тренера з тайського боксу й «боїв без правил».
Отже, політико-націоналістично-ксенофобська фабула луганського «погрому» мимоволі зникає. Один із провідних місцевих журналістів стверджує: «Майже ніхто у нас не вірить у те, що цей дикунський напад має політичну природу, що його організували якісь там націоналісти чи скінхеди – зі власних політично-расистських переконань. У Луганську проживають 125 національностей, є чимало національно-культурних товариств… Навіть посол Азербайджану, розібравшись у ситуації, сказав: його землякам-студентам нічого не загрожує. Колеги здебільшого переконані в тому, що першопричиною сутички стали «розбірки» між конкуруючими мережами кіосків фастфуду – на території того ж таки ЛНУ, інших вишів паралельно працюють кілька таких закладів. Найімовірніше, ця «міжетнічна провокація» послугувала таким собі варварським інструментом чорного комерційного антипіару.
Ще один луганчанин, вищезгаданий Сергій Коваленко у телефонній розмові зауважив, що ГО «Луганці» провели 14 листопада у міськраді круглий стіл за участю представників влади, громадськості, журналістів, місцевих нацменшин та іноземних студентів. На його думку, найгостріший, подекуди моветонний полілог є набагато кращим за луганські безчинства 1 вересня, що сколихнули всю Україну. «На жаль, місцева влада просто заплющує очі – несвідомо, а чи навмисно-зацікавлено – на проблему мігрантів у Луганську. Вони просто замовчують те, що міжнаціональна напруженість таки є. Той самий мер Кравченко навіть не знає, скільки іноземних студентів навчається в місті», – сказав пан Сергій. На запитання про те, чи є в Луганську потужні угруповання скінхедів, він відповів: «Такої проблеми немає. Скінхедів у нас просто немає».
Небезпечний сигнал
Утім, і «кримінально-економічна» версія викликає запитання. Найперше – чому Луганськ? Скажімо, в Києві або Харкові значно більше вишів та іноземних студентів, аніж у Луганську. Понад те, в Києві, наприклад, «ксенофобсько-іншорідну» карту за великого бажання розіграти набагато легше, адже тут не менше кіосків із шаурмою, грузинських лавашних міні-пекарень, а про Троєщинський ринок із китайцями, пакистанцями, шриланкійцями та іншими азійськими прибульцями годі й казати. Проте подібних на луганські масові рецидиви насильства на національному ґрунті там далебі не простежується. Звісно, це також і питання до (не)ефективності правоохоронних органів – однак навряд чи в Луганську вони аж надто відрізняються від решти країни.
Конфліктологія як наука попередження кривавих веремій наголошує на тому, що будь-яка загроза міжнаціональних сутичок має свою місцеву соціологічну конкретику й архітектуру. Можливо, в Луганську стався нещасливий збіг таких чинників – напруження між різними етнічними групами, яке вилилось у сутички, спровоковані переділом сфер впливу при невтручанні (чи недостатній роботі) правоохоронних органів. Не варто скидати з рахунку й загального невдоволення людей (особливо на Сході України), розчарованих результатами діяльності влади, яку вважали «своєю».
Але такий викид негативу має бути серйозною пересторогою тим, хто виношує (чи може виношувати) якісь концепції «керованого хаосу» чи «спрямованої дестабілізації», які відкрили б дорогу до «узаконеної» побудови диктатури. А подібні плани, схоже на те, вирують у певних головах, принаймні президента хтось переконує в тому, що на владу нібито готуються «замахи». Насильство, тим більше, якщо під ним є соціальна основа, а до неї підмішуються міжетнічні випади, практично завжди виходить з-під контролю. І б’є по тих, хто його розв’язав, чи за власною волею, чи за підказкою ззовні.