З огляду на ослаблення іранського режиму внаслідок авіаударів Ізраїлю і США, в Німеччині розгорілася дискусія про те, чи можлива і бажана «зміна режиму» в Ірані ззовні. Як правило, таку цільову установку відкидають, аргументуючи це тим, що вона призведе лише до посилення хаосу, насильства і нестабільності в регіоні.
Інтервенції Заходу в Афганістані, Іраку та Лівії є тому підтвердженням. Однак, з погляду передумов і перебігу, ці інтервенції не є однорідними. В Афганістані режим Талібану був розгромлений у 2001 році альянсом місцевих формувань моджахедів, наступ яких США масштабно підтримували з повітря і спецпідрозділами на землі. Після усунення талібів від влади в країні були розміщені війська НАТО під егідою ООН.
В Іраку 2003 року відбулося пряме, не санкціоноване ООН, вторгнення в країну сухопутних військ «коаліції охочих» на чолі зі США, які поставили режим Саддама Хусейна на коліна і знищили його. Як і в Афганістані, окупаційна влада почала встановлювати новий, демократичний державний порядок — спочатку досить-таки успішно.
Однак про такий підхід щодо Ірану не може бути й мови. Ні Ізраїль, ні США, не кажучи вже про європейців, навіть і близько не думають про те, щоб окупувати країну і зайнятися там «розбудовою нації». Військова стратегія, спрямована на «зміну режиму», в кращому випадку може полягати в дестабілізації тамтешньої системи правління за допомогою подальших повітряних ударів до такої міри, щоб це спонукало до перевороту в лавах владного апарату або до народного повстання.
Це було б найбільш схоже на те, що сталося в Лівії, де повітряні удари США, Франції та Великої Британії відіграли ключову роль у поваленні автократа Мухаммеда Каддафі в 2011 році, але після цього Захід загалом залишив країну наодинці з власними проблемами. В результаті, Лівія скотилася до збройних сутичок між конкуруючими ополченнями, які тривають і донині. Однак, «зміна режиму» не була чітко заявленим наміром західної інтервенції в Лівії з самого початку. Швидше за все, безпосередньою метою було перешкодити режиму Каддафі здійснити геноцидну різанину, яка неминуче наближалася.
Але іранське суспільство набагато розвиненіше і консолідованіше, ніж лівійське, і тому має значно кращі перспективи створити більш вільний і гуманний державний порядок самостійно і без західного проводу. Але чи є результат західних інтервенцій настільки катастрофічним, як його зазвичай зображують? Той, хто стверджує, що це так, підштовхує до думки, що подальше існування жахливих диктатур, як-от Саддама в Іраку, Талібану в Афганістані та Каддафі в Лівії, було б кращим за нинішню ситуацію, оскільки вони сприяли б «стабільності» в регіоні. Однак це рівнозначно тривіалізації режимів, які були одними з найжорстокіших і найнебезпечніших деспотій в сучасній історії.
Ситуація в Іраку сьогодні аж ніяк не приємна і далека від дієвої демократії, про яку колись мріяв Вашингтон. Однак вона, безумовно, краща, ніж реалії тоталітарного терористичного режиму Саддама, який двічі вторгався в сусідні країни, застосовував отруйний газ проти іракських курдів і прагнув отримати зброю масового знищення.
До того ж, негативні наслідки західних інтервенцій значною мірою пов’язані не з самими інтервенціями, а з тим, як Захід поспішно знімає з себе відповідальність. Наприклад, після багатьох років жахливих проявів насильства США у 2007 році нарешті вдалося перемогти джихадистський терор в Іраку. Але потім Обама оголосив про швидке виведення американських військ з країни. У створеному США владному вакуумі, з одного боку, значно зріс вплив Ірану, а з іншого — стрімко поширилося терористичне воєнізоване угруповання «Ісламська держава».
В Афганістані, незважаючи на всі невдачі в «побудові нації», під захистом міжнародних військ все ж сформувалися значні структури громадянського суспільства, які дали підстави для впевненості в довгостроковому демократичному розвитку. Однак фактична угода про капітуляцію, бездарно укладена Дональдом Трампом, і подальше поспішне виведення американських військ, за яке відповідав його наступник Джо Байден, проклали шлях талібам до повернення до влади у 2021 році. І тепер, коли вони відновили своє тоталітарне правління, стає до болю зрозуміло, наскільки цінними були ліберальні здобутки афганського суспільства, від яких так бездумно відмовився Захід.
Падіння іранського режиму усунуло б головне джерело терору і нестабільності в регіоні. Однак, не варто покладатися на ейфорійні сподівання щодо його неминучого краху і демократичного розвитку в Ірані, який би автоматично настав після цього. І не лише тому, що попри наявність там високомотивованого руху за свободу громадянського суспільства, політичні опозиційні групи є організаційно фрагментованими і програмно роз’єднаними. Але перш за все тому, що уражений режим все ще має потужних союзників в особі Росії та Китаю (і таких держав, як Північна Корея на задньому плані), які будуть всіляко підтримувати його в прагненні втримати владу за допомогою ще більших репресій.
Тому не можна вести боротьбу з іранською диктатурою ізольовано. Вона є частиною глобального протистояння між демократичною цивілізацією і автократичними державами, які прагнуть її знищити. У цьому сенсі «зміна режиму» завжди має бути імперативом демократичної зовнішньої політики по відношенню до агресивних і експансіоністських диктатур. Заради власного виживання західні демократії повинні докласти всіх зусиль, щоб зруйнувати фалангу автократій як єдине ціле.