У нашому фольклорі чимало самоіронії. Хто не чув про «нацарювати 100 рублів і втекти», «партизанський загін зі зрадником», «в оцю церкву я ходжу, а в оту ні»? Наявність й актуальність таких приказок може бути певним індикатором адекватності, бо коли їх немає, то національна самосвідомість вкривається таким гонором і пафосом, що годі й думати про якісь дотепи, коли навколо сама «велич», «непереможність» і «месіанство». Втім, у нашому випадку те, що смішно між своїми, ззовні часом намагаються інтерпретувати як ознаки того, що ми є країною неспроможною.
Failed state — образливий, але справедливий термін на позначення тих держав, які де-юре існують, однак де-факто в безпековому, політичному, економічному сенсах нездатні забезпечити та захистити свій суверенітет. Найчастіше до них зараховують охоплені міжплемінними протистояннями африканські чи азійські країни. Додати до їх числа Україну чи будь-кого з колишніх підконтрольних республік — улюблений прийом кремлівських політтехнологів. Логіка імперців зрозуміла: кожен, хто вийшов із-під опіки Москви, автоматично оголошується failed state, «країною 404» (за аналогією з неробочими веб-сторінками), американською маріонеткою, хунтою тощо.
Читайте також: Як змінюється запит на опозиційність
На перший погляд, спростувати аргументи про «несправжність» нинішньої Української держави доволі просто. Є історичний бекграунд. Є, зрештою, міжнародний рейтинг державної неспроможності, який готує щороку Фонд миру. У цьому дослідженні кожну країну оцінюють за 12 критеріями (див. «Актуальний стан»), що дають змогу оцінити рівень легітимності влади, економічний стан і рівень безпеки. Якщо взяти для порівняння країни Східного партнерства (див. «Індекс державної неспроможності») та Росію (що буквально випромінює впевненість у своїх надможливостях), то важко не помітити, що, попри наявність тривалого (незамороженого) збройного конфлікту, ми маємо доволі непогані показники. У загальному заліку державної неспроможності РФ виявляється більшою мірою failed state, ніж Україна.
Утім, не всі схильні читати рейтинги та довіряти їм. Особливо в добу постправди. На Україну постійно чіпляють ярлик країни перманентного хаосу й отаманщини. Спрощено ця пропаганда звучить так: «Доки Росія не наведе на тих теренах лад, Україна так і потерпатиме від протистояння різних угруповань». За останні чотири роки ми чули і про Майдан як генератор безладу, і про нашестя добробатів («приватних армій олігархів»), що неминуче розпалять у країні криваве протистояння всіх проти всіх. Насправді ж майданівська самооборона виявилася здатною замінити на певний час собою патрульну поліцію, а добробати всю свою лють і звитягу повернули не проти офіційного Києва, а проти зовнішнього ворога. Що ж до політичного протистояння всередині країни, то конкуренція партій — запорука демократії, і кого, окрім росіян, можна здивувати гарячими дискусіями в стінах парламенту? Що ж до геополітичного вектора, то нині всі мейнстримні українські політсили сповідують європейський вибір. Так, є прикре історичне непорозуміння під назвою Опозиційний блок, і його усунення з парламентського життя стало б останнім аргументом на користь того, що отаманщині в країні назавжди покладено край.
Читайте також: Правовий фронт: час дій
Від 1991-го до 2004-го в Україні на загальнонаціональний рівень не виносилося питання про різницю між Сходом і Заходом. Регіональні відмінності, як і в кожній країні, були постійно, а з ними й певні стереотипи та упередження. Однак напередодні Помаранчевої революції російські політтехнологи відкрили скриньку Пандори — мапу з «трьома сортами українців». І, треба визнати, цей трюк спрацював: донині політики намагаються формулювати різні меседжі для 
Слобожанщини й Галичини або вигадувати «філософію примирення», яка полягає в тому, що прагнення добробуту і є нашою національною ідеєю, зрозумілою в різних куточках країни. Справжнім тестом на національну єдність стала «русская весна»: навіть у найлояльніших до РФ регіонах антиукраїнський заколот був би приречений на поразку, якби не велика кількість бойовиків і гастролерів із російської території. Усі казки про те, що мало не все українське Лівобережжя має якусь власну «новоросійську» ідентичність і не бачить себе в єдиній державі разом із Закарпаттям та Волинню, не пройшли випробування практикою. Якби не пряме воєнне втручання в Криму й загони a-ля «добровольці Ґіркіна», заколот провалився б і на нині окупованих територіях.
Поліетнічність — ще один міф, яким намагаються маніпулювати на користь неспроможності України. У країнах Африки, що виникли після краху колоніальної системи, саме цей чинник дуже часто веде до виникнення failed state, адже непримиренні етноси й племена нерідко виявляються неготовими для мирної розбудови спільної держави. Зрозуміло, що нічого такого немає в Україні. Так, за офіційною статистикою, є понад 50 національних груп. За даними перепису 2001 року, маємо 77,8% українців, 17,3% росіян (які в спічах Путіна перетворюються на 17 млн), частка інших національностей у населенні країни не перевищує 1%. Казати про таку державу, що вона має ризики розвалитися через етнічні конфлікти, просто за межами здорового глузду. Але російська пропагандистська машина постійно модифікує міф «єдиного народу»: замість етнічних чинників виникають різні «соотечественники», «русскоязычное население», спільне радянське минуле (зокрема, для підтримки цього міфу активно працює телеканал «Інтер»). І знову-таки це виявляється дієвим, та й не лише за межам України. У перший рік після Майдану українська влада намагалася «склеювати» країну гаслами на кшталт «Два языка. Один народ». На щастя, цю помилку доволі скоро зрозуміли й від такого «плюралізму» відмовилися.
Читайте також: Розпрощатися з колоніальною реальністю
У контексті «одного народу» народжений і міф про розрізненість еліти, зрадників-«гетьманів», що мають сталий нахил змінювати свою геополітичну орієнтацію залежно від кон’юнктури. Утім, це працює лише в імперській матриці: кожна колонія, яка здобула незалежність, «зрадила» свою метрополію. Зважаючи на те що в нинішніх умовах не йдеться про зміну протекторату й перехід України в «інше підданство», російські нісенітниці про «мазепинство» мали б залишатися в ніші історичних анекдотів.
Якщо байками про отаманщину, брак соборності та міжнаціональну ворожнечу в Україні важко заколисати увагу Заходу, то корупція — тема куди «родючіша». По-перше, тому що це точно той випадок, коли диму без вогню не буває. По-друге, її може «помацати» чи не кожен інвестор, який спробував мати бізнес в Україні. Тож казати про те, що «українську корупцію вигадали в Москві», не випадає. Власне, кожна постколоніальна країна переживає етап слабкості державних інституцій, що неминуче створює чималі корупційні можливості. Однак думка про корупцію як «національний спорт» була б усе-таки перебільшенням. Найважливіший тест на спроможність держави — війна. Російська імперія свого часу двічі зазнала поразки не останньою чергою через тотальну корумпованість військово-чиновницького апарату: Кримська та російсько-японська кампанії були програні передусім через тотальне крадійство та недбальство інтендантів. Сучасна ж Україна з дуже багатьма «але» й скандалами таки зуміла розбудувати боєздатну армію практично з нуля (якщо казати про стан ЗСУ 2014 року) спільними зусиллями держави та громадянського суспільства (волонтерів). Якби всіма рухали корупційні мотиви, цей пазл просто не мав би жодних шансів скластися. А щодо інвестицій, то слід нагадати, що до чималою мірою корумпованих та авторитарних, проте нафтоносних Азербайджану й Казахстану гроші західних корпорацій спрямовуються стрімким потоком. Це не має створювати ілюзій, що ми досягнемо успіху й із нинішніми слабкими державними інституціями, однак не варто й впадати в «антикорупційне сектантство», властиве більшості українських лібералів.
Ще одна постколоніальна травма українців — недбале ставлення до довкілля та його ресурсів. Ідеться не так про екологію (хоча й вона яскравий маркер), як про визискувальну олігархічну модель економіки, яка демонструє безгосподарне, місцями просто шкідницьке ставлення до країни загалом. Збагачення через схемне освоєння державного бюджету, велетенська частка тіньової економіки, енергомісткість індустрії — усе це відкидає Україну до клубу нерозвинених держав. Та водночас не можна не помічати активного середнього класу, малого й середнього бізнесу, зацікавленого в збереженні країни (як природного та сприятливого формату для ділової активності), елементів нової постіндустріальної економіки, що зароджуються сьогодні. Усе це теж вказує на потенціал країни, реалізація якого потребує нового суспільного договору.