Адже радянська система по смерті Сталіна намагалася використовувати у внутрішній політиці не стільки батіг, скільки пряник. Нехай і черствий чи надкушений номенклатурою, але пряник, гарантуючи пересічним радянським громадянам бодай мінімальний добробут в обмін на демонстрацію лояльності.
Саме на демонстрацію – тільки найбільш заповзяті партійні пропагандисти та чекісти (як звали себе офіцери КҐБ) й далі намагалися залазити в душі кожному громадянину, всі ж інші задовольнялися ритуальними виявами підтримки «лінії партії та уряду».
Така ситуація надавала достатньо широкі можливості для інтелігентського фрондування, «внутрішньої еміграції» чи банального «забивання» на все, що говорилося з най вищих трибун.
І жодних негативних наслідків у плані отримання гарантованих пересічній радянській людині благ, якщо, звичайно, все це не переходило певних меж і якщо на твоєму життєвому шляху не траплялися надто ревні «бійці» ідеологічного та «невидимого» фронтів, які вишукували крамолу навіть у власних сім’ях. Але таких, на щастя, було небагато.
За цих обставин послідовно воювати з Системою наважувався далеко не кожен інтелігент-інакодумець і далеко не кожен робітничий активіст (були і в ті часи такі). І справа полягала не тільки у загрозі потрапити до мордовських таборів для «політичних» (хоча офіційно таких в СРСР не існувало). Справа в тому, що, скажімо, навіть вільнодумство, яке виявляв свого часу студент Чорновіл, навіть бар’єр на шляху до аспірантури, навіть заборона йому захистити вже майже готову дисертацію про публіцистику та громадську діяльність Бориса Грінченка не були чимось винятковим.
Хіба не виявляли молодече вільнодумство майбутні номенклатурні працівники і хіба не було неприємностей на шляху до офіційного визнання у багатьох лауреатів Ленінських та Шевченківських премій радянських часів? Просто вони вчасно ставали обачними, а відтак вільнодумствували у позначених «компетентними органами» межах.
Читайте також: Василь Лісовий про «внутрішню кухню КГБ»
Навзамін же Система давала квартири, автомобілі, закордонні поїздки, членство у творчих спілках, можливість лікуватися у спецполіклініках і відпочивати у спецсанаторіях… Ішлося не тільки про визначних осіб, а і про пересічних громадян: вони також мали змогу, відстоявши у черзі кілька десятиліть, отримати від держави квартиру чи купити в розстрочку телевізор, мотоцикл і навіть автомобіль. Тільки виконуй план, тільки ходи на першотравневі демонстрації, тільки не надто зловживай анекдотами про «другого Ілліча» – і все у тебе буде добре!
А от В’ячеслав (тоді ще – Славко) Чорновіл у неповні 30 років ставить перед собою абсолютно фантастичну, як на той час, мету – зруйнувати Радянський Союз, дати волю Україні та кожному її громадянинові, створити цивілізовану систему публічної політики, в якій знайдуть представників своїх інтересів усі суспільні групи.
Не «западенець», не «бандерівець», а типовий «східняк» із Центральної України, – і тоді, коли навіть галицька інтелігенція у своїй масі у досягнення української самостійності та у доцільність політичної діяльності не вірить.
Ось як про це згадував мистецтвознавець Роман Корогодський:«Розповів Леопольду Івановичу (Левицькому, визначному художнику – Ред.)про Славка, якого стрів майже під вікнами його хати. Художник здивувався: «Чого ж ви його не запросили, не прийшли разом?» Я переповів, як було – Чорновіл хотів, але йшов «на ділову рантку»… Леопольд Іванович довго мовчав, дивився на мене крізь окуляри, що в нього сповзали на ніс і, нарешті, сказав: «Шкода Славка! Для культури він пропав. Це зле. Для культури й усіх нас. Це такий мотор, така енергітичність, і цікавий, здібний! Став на хибний шлях — політика його погубить. Зі Совєтами сперечатися невільно».
Й інший спогад Романа Корогодського: «1967 рік. Смертельно хвора Галина Лук’янівна (Захарясевич-Липа, вдова ідеолога українського націоналізму, члена Української Головної Визвольної Ради Юрія Липи – Ред.) розповідає:
— Ромку, це нечуване! Неймовірне! Є людина, котра вірить, що буде самостійна держава Україна! Вірить, просто про це сказав і працює на цю ідею. Це — Славко! Ти можеш собі таке уявити?
— Ні…
— Та й я так думаю… Але ж існує людина! Все так ясно говорив. Я майже знепритомніла від того напору, від його енергії…»
Читайте також: Відчайдухи-прапороносці
Таким залишився Чорновіл і в таборах. Діапазон його діяльності за колючим дротом надзвичайно великий – від боротьби за статус політв’язня для таких, як він, до оприлюднення конкретних фактів злочинної діяльності влади та виступів на захист інших ув’язнених.
Він пише (разом з Борисом Пенсоном) книгу «Хроніка таборових буднів» та брошуру «Тільки один рік», чимало статей, які тими чи іншими шляхами знаходили шлях на Захід і в самвидав. Не випадково Михаїл Хейфец, дисидент і «відсидент», назвав його, ще молодого і ще за часів СРСР, коротко і зрозуміло: «зеківський генерал», порівнявши його з найвизначнішими діячами національно-визвольного руху ХХ століття – махатмою Ганді, Неру, Кеніатою, Нкрумою.
А Петро Григоренко? Його життя до 54 років мало чим відрізнялося від життя успішного радянського офіцера. Членство в комсомолі, потім у партії більшовиків, робота на підприємствах Донбасу, навчання у Військово-інженерній академії та в Академії Генерального штабу у Москві, участь у бойових діях на Халхін-Голі та служба начальником штабу 8-ї стрілецької дивізії (4-й Український фронт). Після завершення війни викладав у Військовій академії імені Фрунзе у Москві, очолив її науково-дослідницький відділ, потім – кафедру військової кібернетики, став автором понад 60 військово-наукових праць. 1956 року отримав звання генерал-майора.
Й от на районній партконференції у Москві у вересні 1961 року Григоренко відзначає утопічність планів побудови комунізму за 20 років та закликає не допустити нового культу особи та зробити вибори партійних керівників справді демократичними.
Скандал! Просто-таки у залі засідань конференції він був позбавлений мандату, невдовзі одержав сувору партійну догану і був переведений з Москви до Уссурійська на Далекому Сході. Знайомі щиро радять йому покаятися – але восени 1963 року Григоренко, приїхавши у відпустку до Москви, створив нелегальну організацію.
Невдовзі вона була викрита «компетентними органами», сам Петро Григоренко заарештований, виключений з партії, позбавлений генеральського звання, бойових нагород і пенсії та ув’язнений до спеціальної психіатричної лікарні.
Загалом він провів у спецпсихлікарнях понад п’ять років, а в перервах змушений був працювати вантажником у гастрономах, щоб заробити на життя собі й сім’ї. Але це тільки допомогло йому усвідомити злочинність усіх різновидів комунізму. Петро Григоренко у середині 1960-х став активним дисидентом й одним із засновників правозахисного руху в СРСР. У ці ж роки він зблизився з такими різними за поглядами визначними російськими достойниками-інакодумцями, як Андрій Сахаров та Олександр Солженицин.
Читайте також: Поєдинок з молохом
І знов-таки, Система з усіма її пряниками (вельми смачними, якщо ти – генерал) виявилася безсилою. І не лише тоді, коли йшлося про визнаних лідерів дисидентського руху – скажімо, після закінчення терміну ув’язнення Євген Сверстюк працював теслею, Сергій Набока – двірником; а якби вони покаялися, як деякі, щоправда, нечисленні їхні соратники, невже ж не дістали б за це винагороду – можливість писати, перекладати, друкувати художні та публіцистичні, одержувати непогані гонорари? Бо ж не вимагалося славити партію – достатньо було публічно розірвати з інакодумцями…
Нинішня Система поводиться куди нахабніше і брутальніше, ніж радянська. Плебеям гарантовані тільки розмови про «покращення життя вже сьогодні», пиво, футбол та сто гривень раз на п’ять років на виборах до Верховної Ради. А от на «обраних», бажано з іменами (в тому числі й деяких дисидентських дітей), чекають куди значніші лакомства, ніж раніше. Депутатство, посади директорів музеїв, лауреатство, ордени, почесні звання і великі гроші. Часом за пряму підтримку чинної влади, часом – за непряму, мовляв, «щось треба робити, а тому не слід фрондувати». І купуються люди… Натомість лідерів такого ґатунку, як В’ячеслав Чорновіл чи Петро Григоренко, чогось не видно.