У середині липня 2014 року ми з дитиною потрапили в лікарню, викликавши швидку. Може, з погляду багажу життєвого досвіду таке й треба було пережити, але ця практика була далеко не найкращою.
В інфекційному відділенні дитячої лікарні на тридцять ліжко-місць зайнятими були лише два: одне моєю дитиною, а інше новонародженою дівчинкою. Мати цієї дитини, пізньої та бажаної, була інвалідом, і, мені здається, постріли навколо та відсутність персоналу лікарні вона майже не помічала. Лікарів на відділення було теж двоє: завідувачка відділенням і дуже стара лікарка. Ми потрапили до останньої. Оскільки ця раптова хвороба дитини була стресом і надто налякала мене, то я ловила кожне слово лікарки, яка, на щастя, ставилася до всього доволі спокійно. Ще працювала цілодобова аптека в лікарні, але персонал прагнув утекти з роботи ще до 12 години дня, так як пацієнтів у лікарні все одно не було.
Наша стара лікарка призначила нам буквально все, що можна було максимально призначити. У лікарні ми пробули лише три дні: температура спала й нас відпустили додому. Кожен день обійшовся тоді нам у тисячу гривень на ліки. Після температури в дитини почався розлад шлунку від тієї шаленої кількості ліків, а потім алергія. І все це ми знову маніакально лікували за прописом нашої лікарки. Було страшно від усього, що тоді відбувалося, а хворіти на фоні пострілів хотілося найменше. Я так усього боялася, що, здавалося, безпораднішої людини на всьому світі не можна було знайти. Наша палата на першому поверсі мала вікна на всю стіну. Великі, майже до підлоги. Сховатися було просто ніде. Їх заклеїли хрест-навхрест, на підлозі лежали протигази, а двері в підвал були відчиненими постійно.
Читайте також: Територія «чесності»
Одного разу стріляли так близько й так сильно, що ми миттю вискочили в коридор і притисли дітей до стіни, затуливши їх собою. Це були страшні дні. Люди тікали з міста, персонал постійно проговорював, що робити на випадок загострення ситуації, людей не було, бажання працювати теж.
Це перше, із чим я зіткнулася тоді. Потім у вересні виявилося, що однією з проблем і наслідків того літа стали кадри, точніше їхній брак. Хто міг, щось знав і був певен у собі, той виїхав із міста, покладаючись на те, що все одно знайде собі роботу. Багато хто залишився або повернувся та швидко обійняв вільні робочі місця замість тих, хто виїхав. Хоча про все це можна й не оповідати — варто лише подивитися місцеві новини. Кожен молодий «міністр» — то майже завжди вчорашній студент, який просто опинився в потрібному місці в потрібний час. Побув перед очима у вищих за посадою, примелькався на мітингах, був завжди в перших рядах колон, попрацював якийсь час місцевим депутатом. Одна з місцевих «міністрів»-жінок відверто каже своїм підлеглим, що вона свого часу обрала кар’єру замість родини й не шкодує про це, а вони все своє життя ходитимуть із брудом під нігтями. Справді, зараз бракує кадрів. Навіть така омріяна робота в «міністерствах» і 10 тис. рублів зарплати фахівців у цих відділах дістаються дуже важко. Є ті, хто отримує 3 тис. рублів, маючи вищу освіту, але не хоче переходити на більшу зарплату в «міністерства», бо знає про ненормований робочий день, дуже зверхнє ставлення до всіх працівників, образи та приниження, про роботу у вихідні, про жорстку експлуатацію підлеглих.
Мій знайомий до літа 2014-го був керівником великого відділу в облдержадміністрації. На його щастя, пенсію він заробив ще до війни. Звичайно ж, варіанта виїжджати з метою знайти десь кращу долю він із родиною не розглядав. Натомість чоловік узяв на роботі для всієї родини путівки на 21 день до найкращого санаторію Миргорода вартістю 10% суми. Сподівався, що поки вони питимуть лікувальну водичку, війна вже закінчиться та щось якось вирішиться. Коли ж сім’я повернулася в місто, він знову пішов у свій відділ, але передбачливо вже не керівником, а просто фахівцем. Чоловік прекрасно розумів: що вища посада, то менше шансів виїхати потім на вільну українську територію, а він оформив там пенсію поки перебував на лікуванні. Скільки міг, цей чоловік зберігав і посаду, і дві пенсії, адже за його плечима була родина. Він справді був із тих старожилів, хто все своє життя провів на держслужбі. Працював за будь-якої влади й пережив усіх керівників нашого «білого дому». Тому Плотницький вітався з ним за руку й особисто запрошував у найкращий ресторан Луганська «Корону» на святкування Дня міста.
Читайте також: Тоді й тепер
Потім мій знайомий пішов із посади держслужбовця й очолив якийсь союз ветеранів. Розмірковував просто: українська пенсія варта більшого, ніж місцева зарплата, тож втрачати її він не збирався. Чоловік і зараз виїжджає «в рейди» за пенсією до України, а потім довго лікується в неврологічних відділеннях у місцевих держлікарнях: безкоштовний масаж, уколи, процедури для підтримки здоров’я та зняття стресів від перетину кордону на Станицю. Дивна річ, правда ж? Де вже той Плотницький, де його свита, а мій знайомий знову входить у всі двері, бо він, як привид цієї будівлі, має всі можливі нагороди за всі часи своєї роботи та до останнього подиху буде комусь потрібним. А те, як працювати в часи комунізму, він знає прекрасно, тому звикати до нової системи йому немає ніякого сенсу. А знаєте, що дивує? І в спілкуванні він доволі холоднокровно каже, що Плотницький не проживе й року — його вб’ють свої. Але ж саме з ним він майже товаришував ще вчора…
Так, це справді дивні часи, коли можна універсально вписатися в нову систему лише імітуючи спільні з нею погляди. Багато хто дістав омріяну посаду завідувача відділенням, завідувача кафедрою, головного лікаря та навіть «міністра». Мені цікаво, а чи є життя після цього всього? Куди зникають учорашні міністри, керівники, «перші особи» «держави»? На сході Луганська є колишній приватний розважальний заклад «Егоїст» із сауною й танцмайданчиком, який після літа 2014 року був жовтневою комендатурою. Після себе «вояки» залишили спалене приміщення, провалену стріху, порожнечу. Мені здається, це прекрасна відповідь на запитання: а чи є життя після того, що сьогодні намагається задаватися новою «владою»: