Щодо нападу спостерігається дивне déjà vu: так у січні – лютому на Майдані питали одне одного, чи буде цієї ночі штурм, бо чутки про зачистку саме сьогодні з’являлися ледь не щодня. Чим усе скінчилося, відомо. Але тоді щодо спротиву сумніву не було, всі розуміли: що більше на площі людей, то менша ймовірність силового варіанта. Тепер практично те саме: що більше Україна мобілізується, і в буквальному воєнному, і в загальному сенсі, то менший ризик того, що здичавілий сусід наважиться на подальшу агресію.
Нині головна підстава для сумнівів – хід кримської анексії, коли з боку взятих в облогу українських військових не прозвучало жодного пострілу, причому самі вояки скаржилися на відсутність наказу відкривати вогонь. Суспільство сприйняло це як ляпас і зраду своїх. Колишній міністр оборони, народний депутат Анатолій Гриценко відверто звинуватив владу в бездіяльності й капітулянтстві. Але це не єдина думка: анонімний посадовець із МЗС повідомив, що незастосування зброї українськими вояками в Криму було обумовлено на дипломатичному рівні – нібито після настання гарячої фази конфлікту подальша підтримка України Заходом була б ускладнена, враховуючи поточну зовнішньополітичну кон’юнктуру. Мовляв, як у парламентах і урядах, так і в міжнародних організаціях нині простіше відстоювати беззахисну жертву нападу, ніж сторону збройного конфлікту. Між тим ступінь та ефективність цього захисту викликали запитання з перших днів. Вочевидь, оскільки джерела російської агресії приховані в суб’єктивних особливостях очільників сусідньої держави, слід шукати спосіб переконливо впливати саме на них, а їхня хвороблива свідомість рахується тільки із силою і будь-які інші аргументи сприймає як вразливість опонента.
Читайте також: Юрій Костенко: Щоб мати все необхідне для виготовлення ядерної зброї, потрібна зовсім інша якість економіки й політики
Тим часом виникає питання: а чи здатні Збройні сили України на ті дії, яких від них очікують? Зовні все це здається більш-менш переконливим, після початку реформи під натовські стандарти маємо вісім механізованих бригад, дві танкові, дві аеромобільні, одну повітрянодесантну, три артилерійські, одну ракетну бригаду, а також повітряні сили, оснащені чи то новою, чи то модернізованою зброєю. Джерела всередині Міністерства оборони вважають інакше: мовляв, востаннє робота над підвищенням бойової готовності армії велася якраз за часів уже згаданого Анатолія Гриценка, від 2007 року, коли він залишив посаду, відомство остаточно перетворилося на господарський організм із розпродажу «зайвого» майна й нерухомості. Що ж до переоснащення, то досить згадати гучну історію постановки на озброєння нового основного бойового танка Т-84У «Оплот»: від 1999-го його було передано ЗС у кількості… аж 12 одиниць! Згадаймо темпераментну заяву народного депутата Геннадія Москаля в перші дні кримського конфлікту: «Яка мобілізація? Кого мобілізувати? За 22 роки ми не створили української армії. Може, відкрию вам державну таємницю: у нас нічого не злітає, у нас нічого не заводиться…» І хоча колишнього все ж таки не військового, а міліціонера потім чимало критикували за некомпетентність і паніку, вочевидь, частка правди в його словах є: на початку березня, коли таки почалися мобілізація й виведення частин із місць постійної дислокації, серед інформаційного шуму з’явилися повідомлення про двигуни, що справді не заводяться, і боєкомплекти, що незаплановано вибухають.
Поза тим варто згадати про такий зовсім не ефемерний фактор будь-якої війни, як бойовий дух. Ніхто в найсміливіших мріях, мабуть, не міг сподіватися, що українські вояки, вірні присязі, стануть героями для всього суспільства, що громадяни перераховуватимуть за допомогою есемесок мільйони гривень (23 млн грн станом на 8.04!) на потреби Міноборони.
Читайте також: Український іноземний легіон
До того ж, попри брак реальної практики, у складі наших Збройних сил є тисячі військовослужбовців, які брали участь у міжнародних контингентах у Югославії, Іраку, Сьєрра-Леоне та інших гарячих точках, тож зовсім необстріляними їх не назвеш. Звісно, це не порівняти з досвідом ВС РФ, які вели реальні бойові дії на Кавказі впродовж багатьох років, але й переоцінювати їхні можливості не варто: російська армія вражена тими самими хворобами, що й наша, тільки у відповідних масштабах: корупція, бюрократія, безлад. До того ж після зміни керівництва Міноборони зупинено її реорганізацію, що теж не найкращим чином позначається на керованості частин і підрозділів. В умовах не якоїсь локальної, як, скажімо, в Грузії, а повномасштабної військової операції – боронь Боже! – всі ці вади вилізуть на поверхню, особливо якщо протистоятимуть агресорові і регулярні частини, і широкий партизанський рух.
Але головним залишається питання: чи будуть-таки бойові дії? Думки ніяк не «диванних», а цілком фахових, поінформованих експертів діаметрально протилежні. Сценаріїв насправді три, й усі вони видаються однаково ймовірними.
1. Безпрецедентна концентрація військ на кордоні, що означає лише дестабілізуючий фактор, покликаний посіяти безлад і паніку всередині країни, полегшити дії диверсантів, і п’ятої колони, зірвати вибори й підвісити ситуацію в Україні на невизначений термін, а тоді буде видно.
2. Ескалація активності сепаратистів у Харкові, Донецьку, Луганську, що сягне апогею на «травневі свята», після чого знову реалізується кримський варіант. Хіба що там «зелені чоловічки» вже були на місці й навіть нібито на легальних засадах, а тут доведеться порушувати кордон, але на цьому етапі такі сентименти пана Путіна вже не спинять.
3. Намагання кремлівських стратегів додати до «проблемних» регіонів Запорізьку, Херсонську, Миколаївську, Одеську області, щоби сягнути Придністров’я. Таким чином буде створено дугу, яка відріже Україну від Чорного моря й виведе Росію на кордон зі «справжньою» Європою… Попри позірну параноїдальність останнього синопсису, виключати його зовсім не варто, адже захоплення Криму донедавна теж розглядали як ненаукову фантастику.
Читайте також: Армійська альтернатива: як стати гвардійцем-резервістом
Втім, усі опитані експерти солідарні в одному: ніякої реальної військової допомоги від НАТО чи однієї окремої країни-члена в разі вторгнення чекати не випадає. Росія – ядерна держава, Україна – ні, тому заради неї Третю світову війну ніхто не розпочинатиме.
Повертаючись до майданних аналогій, вихід у нас один: що потужніший Майдан, то менша ймовірність зачистки. Максимальна концентрація зусиль, приведення принаймні окремих боєздатних частин Збройних сил у бойову готовність із передислокуванням їх на потенційний театр воєнних дій, паралельно нейтралізація диверсій на Сході, рішуче перекриття кордону для антимайданних гастролерів, широке застосування нового закону про відповідальність за посягання на територіальну цілісність та недоторканність України, а також за державну зраду. Тільки забезпечення громадського порядку на Сході позбавить сусідню державу формального приводу розпочати «гарячу» війну. Бо «холодна» триває вже не перший тиждень.