Ніхто не зводить будинок, не маючи бодай приблизного його плану. Скільки зробити кімнат, із чого буде дах і фундамент, де і які розмістити вікна й двері, яке встановити опалення, де стоятиме грубка чи котел. Це елементарно, адже без розуміння, що хочеш отримати в кінці, неможливо навіть розпочати будування. Який, наприклад, заливати фундамент, якщо невідома кількість кімнат, їх розташування чи поверховість будинку? Так, результат переважно трохи відрізняється від запланованого, бо щось у процесі доводиться змінити, не вдається знайти потрібних матеріалів, з’являється щось краще, ніж планувалося, або сама ідея зазнає певних трансформацій — і це нормально.
Але із цим усе зрозуміло. Кращий чи гірший, однак результат буде. Чому ж, створюючи, розбудовуючи або ж змінюючи державу, ми не діємо так само? Із часу відновлення української незалежності 1991 року ми не мали жодної притомної програми стратегічного розвитку. Та що там програми. Люди, які керували Україною, гадки не мали, яку державу вони будують, що це має бути і як воно має вписатися в планетарний ландшафт. Без усвідомлення того, що ти хочеш отримати в кінці, неможливо нічого путнього зробити.
Чого варті лишень знамениті слова другого президента України Леоніда Кучми: «Скажіть мені, яку країну треба побудувати, і я її побудую». Відповідь, до речі, на це зовсім не наївне запитання, так і не прозвучала. Кучма будував що вмів і як хотів, частині українців це не сподобалось — і пішло-поїхало. Цієї відповіді й до сьогодні ніхто не зумів сформулювати. Жодного стратегічного бачення розвитку країни з того часу не з’явилося.
Проєкт і план — це ще далеко не все. Їх наявність не конче гарантує успіх. Навіть зводячи малий будинок, ми змушені на кожному етапі роботи щось вибирати поміж безлічі різних варіантів: який матеріал купити, яку технологію застосувати, який інструмент кращий, якої довжини відрізати матеріал тощо. Коли ж мова про такий складний організм, як повноцінна держава, то йдеться ще й про інтереси та бажання мільйонів людей, які треба звести до одного знаменника й змусити дихати в одному ритмі. І все ж таки це важливо хоча б тому, що впоратися з труднощами чи викликами тоді буде простіше.
Єдина проблема у випадку державного будівництва, на відміну від будівництва звичайного, у тому, що універсальних професійних будівничих держави не існує в принципі, а в постколоніальних суспільствах і поготів. Це багато пояснює, але не виправдовує. Є здібні професіонали, які можуть працювати в певних галузях, є добрі менеджери та лідери, які знаються на організації процесів, проте ефективність їхньої роботи залежить від чітко визначених завдань та розуміння очікуваного. А отже, наявність самого проєкту держави має вже фундаментальне значення. І події, які переживає Україна сьогодні, лише підтверджують усе сказане.
Так чи інакше, а війна, що прийшла в наш дім, уже змусила нас переосмислити багато питань і внести зміни до них, хочемо ми того чи ні. Це єдиний спосіб протистояти й вижити. Хтось каже, що війна — ідеальний час для змін та реформування і змінювати країну треба вже сьогодні. Хтось переконаний у протилежному. Істина, як завжди, десь посередині.
Ми ж у Тижні переконані, що, попри все, про це треба нарешті починати серйозно говорити. На всіх можливих рівнях і майданчиках. Хоча б для того, щоб самим собі відповісти, за що ми боремося, яку країну відстоюємо і якого життя в ній прагнемо. Врешті, яку ціну за все це готові заплатити, чи готові битися до кінця до Перемоги, а чи будемо домовлятися десь посередині.
У межах теми «Запит на стратегію розвитку» Тиждень вирішив детальніше дослідити й проаналізувати всі аспекти, які стосуються цієї проблематики: чому немає системності та стратегічного бачення представників політичних еліт, які розбудовували новітню Українську державу; що вони насправді будували; що нам робити сьогодні та яку державу ми залишимо своїм нащадкам.
Запрошуємо до прочитання та обговорення.