Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

Чи є empty slot?

Опінії
2 Листопада 2022, 13:14

Вечоріє. На «роботу» виходять наші танки. Гучно. Страшно. Бо ми поруч і скоро ворог відповідатиме на цей вогонь.

Танки поїдуть, а ми – ні. Ми не знаємо, скільки чекати на борт, який закине нас на позиції. Поки що ми п’ємо чай на сільському подвір’ї у гостинних хлопців з п’ятої роти. Броню і каски не знімаємо.

– Ну ти й бороду відпустив, заледве впізнав тебе, – жартує їхній сержант. Крайній раз ми бачилися ще влітку під білоруським кордоном. Одразу питаю його, як загинув Андрюха Лютий, мій дуже близький побратим, ми подружилися з ним на першому ж шикуванні у військкоматі, швидко згадали спільних знайомих з того періоду, що ми тепер називаємо «першою війною», себто АТО-ООС. Потім в бригаді наші шляхи розійшлися. Ми бачилися раз на бойовому чергуванні і на полігоні. А потім був наступ  на Ізюм: я вижив, а Андрюха – ні…

– Зараз розповім, я ж його й вивозив, – каже сержант.

Закурюємо. Говоримо про Андрія та інших полеглих. Про ізюмські бої, що стали для нас першими. У розмову включаються всі.

– От добре, хлопці, що ми можемо цим поділитися між собою, – кажу, – вдома ви навряд чи це комусь розповідатимете.

– Та яке там… – махнув рукою один з бійців, – ще скажуть, що брешеш…

Я зненавидів цю фразу, «а розкажи, що ти відчуваєш». Солдати один одного про таке не питають. А від цивільних воно звучить як знущання, як щось не етичне. Ну все одно як в людини з інвалідністю запитати, чи важко пересуватися містом на візку. Якщо розповідати все в деталях від «а» до «я», то у непідготованого співрозмовника це викличе шок, можливо, сльози, а скоріше бажання розчути цю розповідь. То ж не варто і починати.

Читайте також: Путін – учень Солженіцина

В загальних рисах це все вже описано в репортажах, художній літературі, кінематографі. Усних розповідей тільки від фронтовиків набереться з мільйон. А ще ті, хто був в окупації, цивільні біженці, які ховалися від обстрілів і поневірялися без світла й води. Де знайти цей empty slot, що вмістить усі ці історії? Чи існує він у природі?

Професійні жебраки вміють ятрити рани і виставляти їх на показ. Це частина їхнього «бізнесу». Здоровим людям це невластиво. Доведеться змиритися, що всі і про все не зможуть розповісти. Ніколи. Не вистачить вільних вух, очей, сердець, які приймуть ці терабайти і мегапікселі страждань та болю. Хтось знайде розраду в психології, а більшість таки загерметизують досвід у колі «своїх»: там, де тебе зрозуміють. Знайти «своїх» під час війни, а головне після неї – це шлях до щастя, яке ми збиратимемо ретельно і прискіпливо, як гільзи на полігоні.

16