Почнімо з переваг. Деякі американські університети серед найкращих у світі. Американські дослідники постійно здобувають Нобелівські премії та інші нагороди. Американські науковці пишуть прекрасні книжки, аспіранти захищають непогані дисертації. Життєвий стиль американських студентів, його легкість, неформальність, є об’єктом заздрощів. Одне слово, система працює. Якось.
Але не без критичних, навіть життєзагрозливих проблем. Можливо, найвагоміша — це надмірна бюрократизація. Адміністративні апарати роздуті. У деканів піддекани та заступники деканів. У президентів армія підлеглих. У кожного свій апарат. Кожен займається суто адміністративними справами, а не освітою як такою. Їхні зарплати високі й зростають швидше, ніж зарплати професорів. Що не дивно. Університети перетворилися на міста, на «мультиверситети» з власною поліцією, медичним персоналом, сантехніками тощо. Про студентів, які живуть у кампусах, слід піклуватися.
Читайте також: Нью-Йорк і українці
Невипадково зарплати професорів зростають повільніше, ніж зарплати адміністраторів. Так само невипадково відсоток штатних професорів (tenured), яких звільнити не можна, зменшується, а відсоток тимчасово залучених викладачів більшає. У типовому американському виші дві третини всіх курсів викладають аспіранти або новоспечені доктори без постійної ставки. Їм платять по кілька тисяч доларів за курс, що незрівнянно менше, ніж зарплати штатних професорів. Звичайно, рівень викладання та знань часто співмірні з їхньою зарплатою. Водночас скорочуються відділи, від яких немає зиску. На першому місці факультети іноземних мов, хоч, не бачачи іронії, усі адміністрації голосно підкреслюють виклики глобалізованого світу.
Невипадково також усюди спостерігається так звана інфляція оцінок. Тимчасові викладачі й аспіранти зацікавлені в продовженні своїх контрактів. Коли студентські відгуки позитивні, ти отримуєш контракт. А коли оцінки високі, то ймовірність позитивних відгуків вища. Штатні професори часто піддаються цій логіці, бо інакше може бути клопіт: ойки, зойки, закиди в дискримінації. Колись оцінка «В» вважалася доброю. Тепер вона на межі провалу. Кілька років тому дослідили, що абсолютна більшість студентів Гарварда отримала оцінку «А» за всі свої курси. Звісно, генії.
Надмірне зростання адмінапарату коштує чимало, а підтримка штатів і Вашингтона впала. Отже, неминучим стає підвищення вартості освіти. Щоб покрити виплати, студенти змушені брати позики. Рівень заборгувань уже сягнув критичних обсягів. Звичайно, частішають випадки проблем із психічним здоров’ям серед студентів, відповідно зростають їхні потреби в медичному обслуговуванні, а на це теж потрібні кошти… Не дивно, що виші нерідко шукають фінансову підтримку корпорацій, банків та інших компаній. Але така підтримка не без наслідків. Приватний сектор підтримує дисципліни, які йому потрібні: бізнес, економіку, право, хімію тощо.
Ліві критики кажуть про надмірну комерціалізацію вищих навчальних закладів і мають рацію. Коли кожен бореться за виживання, то фаворитизм і корупція неминучі. Як і поляризація, особливо з огляду на те що майже всі виші взялися за інтенсивне пропагування різноманіття (diversity), яке стало американським варіантом «дружби народів». Це непогана ціль, але, як завжди, усе залежить від розуміння поняття. Для лівих і лібералів, а більшість професорів є ліволібералами, багатогранність — питання кольору шкіри або сексуальної орієнтації. Для правих і консерваторів, яких обмаль у кампусах, це справа багатогранності поглядів. Таким чином, політкоректність стає засобом запеклої боротьби між правими та лівими, часто переходить усі межі і стає засобом пропагування нетолерантності. Типовим є ставлення студентів до свободи слова. Абсолютна більшість за. Але вона також вважає, що слід заборонити образливі висловлювання.
Читайте також: Не розгубити себе
В принципі, консерватори мають рацію, що всі думки, праві і ліві, мають місце у вишах. Але за теперішніх обставин, коли професури скорочуються, зарплати не зростають, а політкоректність унеможливлює чесну дискусію, тверезість та спокій відходять на задній план. Як і знання. Запитав колись у своїх студентів, чи знають вони, хто такі Сімона де Бовуар, Вільям Фолкнер, Джейн Остін, Емілі Бронте та Імаму Амірі Барак. Дві-три руки піднялися із 30–40.
Насамкінець ще одна іронія. Тоді як іноземці, особливо українці, хвалять американські університети, самі американці вважають, що вони переживають глибоку кризу. Один консервативний аналітик нещодавно запропонував знести всі вищі навчальні заклади й почати ex nihilo. Це, мабуть, занадто радикальна пропозиція, але не зовсім неактуальна.