У багатьох популярних і підручникових розповідях про початки києворуської держави головними героями є князі-реформатори. Класичний приклад — княгиня Ольга, яка провела «податкову реформу», встановила фіксовані норми данини і місця її збирання. Наступним у цій серії є Володимир Великий, який провів аж дві релігійні реформи: спершу вирішив «реформувати» язичництво, створивши загальний пантеон богів для всієї держави, а потім відмовився від багатобожжя і запровадив християнство. Також відомо, що правитель почав карбувати монети — значить, грошова реформа. Іншим «реформатором» часто зображують його сина Ярослава (Мудрого, чи історичніше — Кривого). Цей князь, як вважається, здійснив «правову реформу», уклавши «Руську Правду». Йому ж іноді приписують і «політичну реформу», адже він начебто розділив державу між синами, чим заклав підвалини майбутньої «роздробленості».
Цікаво, що «реформа» як поняття, що організовує оповідь, наскільки мені відомо, не застосовують до, скажімо, XII століття. Але чому, хіба «реформатори» скінчились? Забігаючи вперед, одразу стверджу: весь спосіб мислення про києворуську історію X–XIII століть за допомогою поняття «реформа» є некоректним, адже викривляє реалії тієї доби і перешкоджає адекватному розумінню формування і подальшого розвитку києворуської державності.
Реформа — це буквально «зміна форми», перетворення чогось у певній сфері. Коли ми говоримо про реформування інституцій, закладів чи сфер суспільного життя, то йдеться про те, що вже існує якийсь час. Саме тому поняття «реформи» щодо Київської Русі не працює.
У той період української історії все ставалося вперше. На землях українських слов’ян виникає перше державне утворення, тут виростають перші міста, запроваджуються перші сталі управлінські структури для збирання податків і судочинства, зароджується писане право, виробляються перші правила династичної культури. Цей перелік можна продовжувати. Але головний висновок полягає у тому, що метафору «реформування» маємо замінити метафорою «заснування», яка цілком відповідатиме реаліям епохи. Недарма Іларіон у «Слові про Закон і Благодать» пише про Русь як про «нових людей». Своєю чергою, Сильвестр, автор першої хроніки «Повісті временних літ», пише про Володимира і Ярослава як про тих, хто землю зорали і засіяли, щоб нащадки пожинали плоди. Цікаво, що, описуючи заходи Ольги, хроніст подавав їх не як зміни в наявній системі (реформи), а як запровадження цілковито нових порядків. Іншими словами, ані Ользі, ані Володимиру, ані Ярославові не було чого «реформувати» — все тільки виникало.
Плата данини словенами, кривичами, чуддю та меррю варягам; полянами, сіверянами та в’ятичами хозарам. Мініатюра з Радзивілівського літопису.
Утім, не тільки осмислення подій середини X — середини XI століття як «реформ» є хибним. Самі події або відбулися не (зовсім) так, як зазвичай уявляють, або ж не відбулися взагалі.
Так, зокрема, образ «податкової реформи» Ольги є некритичним переказом оповіді «Повісті временних літ» про заходи княгині після підкорення деревлян. Мусимо розуміти, що час написання цієї оповіді від подій відділяє 150 років, її автор не мав сучасних подіям документів, а очевидців давно не було. Описуючи історію IX і X століття в опорі на нечисленні уривчасті пригадування, а більше на власну творчу думку, Сильвестр-хроніст намагався простежити походження ключових рис того суспільного порядку, в якому він жив. Цей порядок передбачав розмаїті стягнення з населення на користь княжої влади (у грошовій, продуктовій і відробітковій формах), спеціально відведені місця збору податків, а також різні види князівських угідь. Усе це автор «Повісті временних літ» і згадує у розповіді про Ольгу: «данини», «уроки» і «оброки» (стягнення і повинності), «погости» і «становища» (податкові пункти), «ловища», «перевісища» і «знаменія» (угіддя і знаки власності). Завершення конфлікту, спричиненого непорядками із визисками з підвладних деревлян, було найкращим місцем у хроніці, до якого можна було прив’язати виникнення всіх актуальних для автора «фіскальних» явищ.
Однак для середини X століття така багаторівнева князівська («державна») експлуатація була анахронізмом. Її справжні початки варто датувати кінцем X — початком XI століття, коли завдяки діяльності Володимира вперше було розбудовано територіальне ядро Русі на Середньому Дніпрі з містами і постійними дружинними контингентами. Для їх утримання, власне, й була потрібна складніша система стягнень і повинностей. У період Ольги йшлося про інше. Як засвідчено у сучасному подіям візантійському трактаті «Про управління імперією», київські руси (тоді ще нечисленна, хоч і добре озброєна, воєнно-торгова спільнота) у холодну половину року вирушали до сусідніх слов’ян і буквально годувалися там. Паралельно відбувався обмін престижних візантійських товарів на рабів. На такому нехитрому бізнесі «піднялися» не тільки руси, а й місцева слов’янська верхівка. В певний момент між цією верхівкою і русами спалахнув конфлікт, в ході якого й загинув Ігор. У результаті «каральної операції» Ользі й русам вдалося знищити племінну еліту деревлян. Звідтоді стало можна експлуатувати слов’ян без посередників.
Це й є реальна основа міфологізованої хронікальної оповіді. При цьому територіальний обсяг заходів Ольги був доволі скромним: «Деревська земля», тобто дніпровське правобережжя на захід від Києва та, можливо, прилеглі райони Волині. Отже, критично використовуючи наявні джерела (а ніяк інакше й не можна, якщо хочемо прямувати до достовірного знання про минуле), «податкову реформу» Ольги маємо вилучити з історичної «оперативної пам’яті».
Володимир Великий, попри свою апостольську роль, є «фігурантом» язичницької «релігійної реформи». Згідно з тією ж Сильвестровою хронікою, утвердившись у Києві, він поставив шість ідолів на чолі з Перуном. Некритичне або й відверто упереджене прочитання тексту породило гіпотезу (чи точніше, фантазію) про упорядкування Володимиром пантеону східнослов’янського язичництва, ба навіть впровадження чіткої жрецької організації. Крайнє вираження ця ідея знайшла у працях російського археолога Боріса Рибакова. Утім, серйозний аналіз джерел не залишає жодних шансів такій «реформі». Оскільки встановлення Володимиром «шестибожжя» відоме виключно з «Повісті временних літ», його потрібно розглядати передовсім у контексті ідей і літературних стратегій її автора.
Уже давно дослідники помітили, що розповідь про встановлення капища має виразні паралелі у біблійних текстах і перекладних візантійських хроніках, які слугували джерелами і зразками для Сильвестра. Крім того, київський хроніст створював дуже контрастний образ Володимира «до і після» хрещення, а майбутньому чудесному прозрінню і побожності князя мала відповідати особлива поганська ревність «темної» половини його життя. Водночас язичництво слов’ян і норманів-русів X століття не було жодним чином інституціалізоване, а отже, навіть теоретично не було предмету для «реформ».
Портрету Ярослава Кривого як «реформатора» києворуської політичної системи теж бракує надійного джерельного ґрунту. Ще у XIX столітті російські історики-юристи почали осмислювати хронікальну оповідь про передсмертну промову князя до своїх синів як політичний заповіт володаря, що докорінно змінював правила спадкування і державну структуру. Ця ідея жива у науці (хоч переважно російській) і досі, та встигла породити в популярній історії образ Ярослава як призвідці роздробленості.
Що власне відбулося? Князь помер 1054 року, і його діти посіли володіння за принципом старшинства — так, що найстарший Ізяслав став київським князем, а решта зайняли менш престижні престоли. Чи виконували при цьому Ярославичі «реформаторський» заповіт свого батька? У попередньому поколінні ми бачимо таку саму картину: після смерті Володимира Великого його старший (або один зі старших) син Святополк посідає Київ, а молодші опиняються на маргінесах родинних володінь. Принципу старшинства Рюриковичі слідуватимуть і надалі, причому старша позиція в родині асоціювалася з головним престолом — Києвом. Отже, Ярославичі вчинили найбільш очікувано, а їхній батько у своєму зверненні виступав як «Капітан Очевидність». І незалежно від реальності чи фіктивності промови Ярослава до синів (записаній через 70 років, що схиляє до другого варіанту), жодної реформи вона не передбачала.
Те саме стосується і поділу володінь за кількістю членів правлячого дому. «Це ж було вже», як казав один з українських президентів. Численні сини Володимира теж отримували окремі землі в управління. Зрештою, він сам був свого часу відправлений до Новгорода — далекого форпосту київських русів на півночі. Тож у початковій історії Київської Русі ми не знайдемо жодної адміністративної єдності, «централізації», якій можна було б протиставити подальшу «роздробленість». Якщо вважати державною територією всі володіння династії, розкидані на великій відстані одне від одного, то слід визнати, що «роздробленість» була початковою й узагалі єдиною формою києворуської держави впродовж усього часу її існування.
Петро Андрусів. З’їзд князів. 1977
Нарешті, ще одним «реформаторським» епізодом у цій історії є «улюбленець» підручників і вступних тестувань — Любецький з’їзд князів 1097 року. Під час нього, як часто уявляють, було проведено «територіальну реформу» і поділено державу на «отчини», що передавалися з покоління в покоління і стали втіленням «всеперемагаючої» роздробленості. Але, знов-таки, уважне і не упереджене модерними стереотипами прочитання джерел переконує в тому, що жодної радикальної «реформи» Любецький з’їзд не приніс. Із прямого свідчення «Повісті временних літ» випливає, що 1097-го князі вирішували «житлове питання» сина чернігівського князя Святослава Ярославича Олега, який довгий час був безземельним і відчайдушно боровся за батьківські володіння. Питання вирішили в найбільш очевидний спосіб: Чернігівську землю надали синам Святослава, причому старший Давид посів Чернігів, наступний за старшинством бунтівний Олег — Новгород-Сіверський, а молодший Ярослав — далекий Муром (який був тоді чернігівською периферією). Паралельно підтвердили належність Переяславля Володимиру, сину попереднього переяславського князя Всеволода, а Києва — Святополку, синові згаданого вище Ізяслава Ярославича.
Іншими словами, в Любечі вирішували ситуативні питання одного покоління без жодних постанов на далеке майбутнє. При цьому принцип отчини, тобто переважного права сина на володіння батька, винайдено не було. Як і старшинство, він належав до базового набору правил руської династії. За отчинним принципом ще з початку XI століття успадковували Полоцьку землю тамтешні князі, які рано відокремилися від решти родини. На отчинній засаді, власне, відбувалася боротьба за Київ у попередніх поколіннях: сини київського князя змагалися за батьківський трон.
Пам’ятник Любецькому з’їзду князів у Любечі.
Як бачимо, образ руської історії X–XI століть як серії «державних реформ» є не лише анахронічним і некоректним, а й позбавленим фактичних підстав. Водночас помилкою було б думати, що нічого не змінювалося впродовж трьох століть.
Руська Земля на початку своєї історії в часи Володимира Великого і та країна, яку атакували монголи, дуже не схожі одна на одну. Зміни безперечно відбувалися: чисельно зростала і по-іншому структурувалася правляча династія, з’являлися нові форми і практики міжкнязівських взаємин, формувалися нові територіальні князівства, міцніла і набувала земельної власності боярська еліта, збільшувався вплив Церкви, виникала оригінальна писемна традиція. Однак усі ці зміни не були наслідком системних інституційних дій.
Як же у Давній Русі уявляли зміни і новації, зокрема у сфері «державного життя»? За відповідь на це питання може правити аналіз оповіді Сильвестрової хроніки про зміни в судочинстві за Володимира Великого. Згідно з текстом, коли князь зіткнувся зі збільшенням розбоїв, то єпископи порадили йому страчувати злочинців. Богобоязкий Володимир відповів: «Боюся гріха». Тоді єпископи пояснили, що він поставлений від Господа карати винних і не має вагатися. Слухняний Володимир відкинув штрафи за злочини і почав страчувати винних. Втім, пізніше ті самі єпископи, але вже разом зі світською знаттю, дали йому геть протилежну пораду: оскільки зростають витрати на війни, то краще збирати штрафи, адже ці доходи підуть на коней і зброю. Володимир традиційно послухався, перестав карати на горло і повернув штрафи (вири). Як пише хроніст, він почав жити «за порядками діда і отця».
Володимир Святославич зустрічається з єпископами та міськими старійшинами щодо покарання розбійників; страта розбійника за наказом Володимира. Мініатюра з Радзивілівського літопису.
Цей анекдотичний переказ мав пояснити походження чинної на момент створення хроніки (і зафіксованої у «Руській Правді») системи судочинства. І справді, зародження княжого суду мало припадати на добу Володимира — коли й загалом формувалася києворуська державність з усіма її ключовими атрибутами. Однак Сильвестр подав ситуацію так, ніби правитель після невдалого експерименту просто повернувся до традиції. Звісно, як ми бачили, автори руських творів XI–XII століть не цуралися поняття «новизни». Але запровадження «нового» треба було спеціально обґрунтовувати. Іларіон, до прикладу, присвятив увесь свій текст доведенню того, що нові християни (русь) нічим не гірші за старих. Витоки податкової системи Сильвестр прив’язав до катастрофічної події — вбивства князя підданими, коли встановлення «новизни» було питанням життя і смерті. Але коли ситуація дозволяла, «нове» воліли подавати як відроджене або просто продовжене «старе».
Як будь-яке середньостатистичне домодерне суспільство, Русь черпала легітимність у «старовині». Це була динамічна країна, яка рухалася спиною вперед, постійно звертаючись до традицій з минулого чи просто вигадуючи їх.