Київ XI століття був порівняно великим містом, найбільшим у постварварській Східній Європі. У місті з кінця X століття починало утверджуватися християнство, і молода Руська Церква робила свої перші успіхи. Тоді, за правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого, Київ переживав своє перше «велике будівництво». Але наскільки велике?
Читайте також: Найдавніший опис Києва і з(а)гадка святої Софії
Його сучасником був німецький єпископ Титмар Мерзебурзький, який завершив свою латиномовну «Хроніку» на початку грудня 1018 року, коли й помер. Зокрема цей унікальний твір містить повідомлення про Русь, серед яких є короткий опис Києва. Він заснований на свідченнях очевидців, що побували тут під час походу на Київ польського князя Болеслава Хороброго того-таки 1018 року. Історична цінність тексту забезпечила йому неабияку увагу з боку вчених і солідне реноме.
У цій хроніці міститься одна з найдивовижніших відомостей про Київ — ніби у ньому була приголомшлива кількість храмів. Титмар писав, що це було велике місто, столиця руської держави, де налічувалося понад 400 церков і вісім ринків (magna hac civitate, que istius regni caput est, plus quam quadringente habentur eclesiae et mercatus VIII).
Ця унікальна інформація давно інтригує дослідників, адже більшість відомих за писемними та археологічними джерелами давньокиївських храмів зведено не раніше середини XI століття. І їхня кількість до самої монгольської навали вимірюється декількома десятками, але ніяк не сотнями.
Вийти з цього становища наприкінці XIX століття спробував історик Церкви Євген Голубинський. Він запропонував вважати, що у хроніці Титмара йшлося про «домашні церкви». Це буцімто були окремі невеликі приміщення в садибах заможних городян, а богослужіння там проводив «доволі численний клас […] домових священників». Ця ідея поширилась серед істориків, але за ближчого розгляду виявляється безпідставною. «Приватні» чи «домашні» церкви відомі у Візантії, але незалежних свідчень про них на території Русі не маємо. Жодного поділу на «приватні» та «публічні» храми Русь не знала. Так само немає доказів існування тут особливих домашніх священників.
Читайте також: Чи були реформи в Київській Русі?
Здавалось би, в давньоруських джерелах є одна ймовірна аналогія з повідомленням Титмара. Це запис про пожежу в Києві 1124 року у суздальській хроніці. Згідно з текстом, тоді згоріло «близько 600 церков». Однак це повідомлення вторинне — воно спирається на відповідний запис київської хроніки (продовження «Повісті временних літ»). Але текст київського джерела не містить жодних «сенсацій»: «погоріло Подолля все, напередодні святого рождення Іоанна Хрестителя і Предтечі. А на другий день погоріла Гора і монастирі всі, що їх [було] на Горі в городі».
Усю фактичну інформацію суздальський хроніст запозичив із київського тексту, але додав яскраву подробицю — 600 церков. Він жив далеко від Києва, навряд чи бував там, та й писав приблизно за 100 років після події, десь на початку XIII століття, тож міг не розуміти реальних розмірів міста. Водночас цей хроніст знав, що Київ є головним престолом Русі й центром митрополії, а отже — в його уяві — мав бути величезним, з надзвичайною кількістю храмів. Суздальський автор намагався додати ефектності й пафосу: «монастирі усі» він перетворив на «церков шістсот».
У такому вигляді ця звістка про пожежу була включена також до «Никонівського літопису», створеного у XVI столітті в Москві. Його укладач збільшив число знищених храмів до 700. Тенденція зрозуміла: що далі від подій, то фантастичнішими ставали розповіді.
Сторінка з Хроніки Титмара, де згадані “400 церков”
Отже, надійні паралелі до повідомлення хроніки Титмара відсутні. Цілковитою фантастикою було б уявляти Київ початку XI століття (лише 30 років після хрещення Володимира!) вщерть нашпигованим церквами — навіть якщо дерев’яними. Звідки взялося би стільки священників, щоб служити у цих сотнях церков? Як їх утримували? Жодне з запитань не має задовільної відповіді. Зрештою, нічого подібного не відомо ані про інші руські міста, ані про країни Центральної та Північної Європи, де християнство поширилося приблизно одночасно з Руссю. Словом, буквальне розуміння повідомлення Титмара наражається на непереборні суперечності.
Вчені справедливо вважають, що з текстом щось не так, пропонуючи різні сценарії помилок. Зокрема, лунало припущення про хибу в рукописі: чотириста (quadrigente) замість сорок (quadraginta). Але це все одно не вирішує проблеми, бо навіть така кількість для 1010-х була б явно завищеною й нереальною. Можна було б розвести руками й сказати, мовляв «400 церков» — це «просто перебільшення». Але, як ми бачили, уявлення про гіпертрофовану велич Києва характерне для пізніх текстів, автори яких міфологізували далеке у просторі або часі місто, оповите ореолом святості. Натомість не варто очікувати такого ж перебільшення від сучасника, що не мав жодних сентиментів до Русі, не надто йому цікавої. Помилка, ймовірніше, полягала у чомусь іншому.
Читайте також: Святий чи достовірний? Що (не) відомо про Аскольда
На щастя, вихід є. Загадкове повідомлення про 400 церков доцільно пояснити збоєм у передаванні інформації про Київ від очевидців до німецького хроніста.
Титмар отримував знання про Русь із різних джерел, зокрема від людей з німецьких земель, які брали участь в експедиції Болеслава на Русь і встигли швидко повернутися. Інформація про Київ передавалася не просто між людьми, а між мовами. Першою ланкою у цьому ланцюжку були східнослов’янські — давньоукраїнські діалекти населення Києва і околиць. Далі — західнослов’янські діалекти Болеслава і його людей, які могли виступати мовними посередниками між киянами і німецькими інформаторами Титмара. Наступною ланкою були власне німецькі діалекти, і нарешті — латина, котрою писав хроніст. У таких умовах багаторазового перекладу легко міг статися збій, що й призвів до викривлення відомостей про Київ. Саме «труднощами перекладу» і можна пояснити повідомлення про 400 церков.
Ключем до розгадки видається двозначність давньоукраїнського слова «хоромъ», яке в різних слов’янських діалектах могло означати і житло, і культову споруду. Порівняймо аналогічне «храмъ» у старослов’янській мові, звідки й походить сучасне українське «храм». На певному етапі передавання — і, відповідно, перекладу — інформації відомості про чотириста «хоромів» Києва сприйняли хибно. І коли повідомлення дійшло до Титмара, житла перетворилися на церкви.
Ідея «помилки перекладу» є найекономнішим розв’язком цієї історичної загадки. Вона дозволяє обійтися без гіпотези про сотні «домашніх церков» та без інших необґрунтованих припущень.
Розвиваючи свою гіпотезу про «домашні церкви», згаданий Євген Голубинський, схоже, інтуїтивно відчував, що числа з двома нулями більше відповідають кількості житлових комплексів, ніж храмових споруд. Утім, дослідник зупинився на півшляху.
Але чому саме 400? Така кількість «хоромів» і, відповідно, їхніх власників добре вписується в контекст повідомлень джерел про чисельність дружинних формувань у Східній та Північній Європі X–XI століть. Наприклад, коли у першій половині X століття мусульманський автор Ахмет ібн Фадлан писав про «царя русів», то відзначав, що той має 400 воїнів біля себе. Середньовічний ісландський автор Сноррі Стурлусон наводив переказ про 400 озброєних людей норвезького короля Олафа Святого — сучасника Володимира Великого. Візантійські джерела XI століття згадують, що військо якогось «родича Володимира» складалося з 800 осіб, тобто двічі по 400. Нарешті, руська Сильвестрова хроніка сповіщає, що київський князь Святополк Ізяславич у 1093 році мав 800 військових слуг — знов-таки, це двічі по 400. У такому контексті 400 хоромів Києва цілком відповідали би реальному або стереотипному числу наближених до князя осіб, що становили ядро війська й «державну еліту».
Цікаво, що у тій-таки руській хроніці саме слово «хороми» фігурує в описі подій 1016 року — битви киян на чолі зі Святополком проти новгородців і варягів, яких очолював Ярослав. Кияни глузували над новгородцями, називаючи їх теслями, й казали: «Ми заставимо вас хороми зводити наші!». Київське військо, про яке тут ідеться, — це ті самі «княжі мужі», князівська дружина, яка мала бути розквартирована у місті. Саме про їхні помешкання й могли розповісти інформаторам Титмара. Тільки от «зіпсований телефон» зіграв із ним — а отже, і з його майбутніми читачами — злий жарт.