Цього разу конкурс спробував запровадити експериментальне визначення своїх переможців, надавши право голосу широкому колу критиків, авторів однойменного сайта, щоб таким чином не лише обрати найкращих у кількох номінаціях, а й запропонувати певний перелік (короткий список) книжок, на які було звернено увагу читачів упродовж року. Короткий список бурі в склянці води не здійняв – вочевидь, усі до останнього вірили у власну перемогу, але остаточний результат викликав справжній шквал емоцій в інтернеті. Проте розчарую: про це (і переможців, і емоції) говоритиму якнайменше, зосередившись натомість саме на важливих книжках літературного року, що минув. І зауваживши принагідно, що ситуація, яка склалася з книжковим рейтингом, є дзеркальним відображенням української довколалітературної картинки загалом.
Найкраще в нас, як завжди, з поезією. Українці, схильні до саморефлексій, хоч і рідко читають віршовані твори, проте радо їх творять. До того ж справді непоганої якості – традиція в нас хороша. І незалежно від віку, статі й території проживання. Тому серед фаворитів «ЛітАкценту року» опинилися і «класик» із Луганська Василь Голобородько, і значно молодша вінницька поетка Катерина Калитко, і львів’янка Галина Крук, і зовсім юний студент-киянин Мирослав Лаюк, і навіть український поет із Нью-Йорка Василь Махно. З таким добором критикам – вірю – складно було обирати найкращих, бо всі добрі. Тому я також не називатиму, кому дісталася перемога, адже надто різна й водночас талановита поезія кожного з них. Пораджу натомість ознайомитися з усіма збірками.
На відміну від поезії з прозою ситуація сумніша. Скажу одразу: критики збунтувалися й не віддали переваги жодній із номінованих книжок. Ні поетичній прозі від Катерини Бабкіної (роман «Соня»), ні гучному роману «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» Наталки Сняданко, ні пригодницько-історичному «Найкращому сищику імперії на службі приватного капіталу 1910–1914» Владислава Івченка, ні збірці оповідань «Жесть» Сашка Ушкалова, ні навіть поважному Станіславові Вишенському із «Силуетом Катастрофи». Жодна з номінованих книжок, як виявилося, не досягла рівня the best. І, попри безліч письменницьких нарікань опісля, визнати, що з українською прозою в 2013-му не склалося, – це також позиція.
Не краща ситуація і з літературознавством та есеїстикою. Збірка есеїв Миколи Рябчука «Попереднє життя», до якої увійшли газетні колонки, і Тараса Прохаська «Одної і тої самої», укомплектованої за тим самим принципом, не викликали жвавого інтересу, хоча автори є улюбленцями читачів. Сумна доля спіткала й «Транзитну культуру» відомої літературознавиці Тамари Гундорової – хорошу добірку літературознавчих статей, а не повноцінне окреме дослідження. До того ж книжки не виявилося в книгарнях, оскільки видавництво «Грані-Т» нещодавно просто перестало існувати. Особливий інтерес могла викликати книжка Володимира Панченка «Сонячний годинник», але основну увагу привернули два томи «Шидеврів» Михайла Бриниха («Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том перший»; «Шидеври вкраїнської літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том перший») – грайливе літературознавство, написане суржиком, проте орієнтоване на фахового читача. Власне, саме «Шидеври» цілком заслужено стали найкращими виданнями року в згаданій номінації.
У номінації «Проза й поезія для дітей» фаворит був чіткий і однозначний: «Хто зробить сніг» Мар’яни й Тараса Прохаськів. Ця книжка, мабуть, є найбільшим торішнім успіхом українського автора, її не соромно ставити на полицю поруч із найкращими світовими виданнями для дітей. Інші – поетична «Із життя хитрих слів» Романа Скиби, авторських казок «Дідо-Всевідо» Олександра Гавроша, повість «Подорож туди, де сніг» Марини Рибалко і порадник з інтернет-грамотності «Як не заблукати в павутині» Тетяни Щербаченко – також варті уваги юного читача.
Антипремія «Золота булька» – улюблена епатажна номінація «ЛітАкценту року» – дісталася роману Наталки Сняданко «Фрау Мюллер не налаштована платити більше». Роблячи саме такий вибір, критики, як і раніше, не мали на увазі найгіршу книжку, адже такого добра в нас хоч греблю гати. Обирався найбільш нашумілий, але не дуже вдалий твір талановитого письменника. Такого, від якого чекають більшого.
Саме «Золота булька» збирає найбільше відгуків, саме вона часто провокує палкі суперечки й гострі висловлювання. Так склалося, що немає в нас наразі традиції антипремій, не вироблене спокійне ставлення до них. До того ж багато письменників мають погану звичку ображатися на критику. Навіть аргументовану. Хоча, до честі Наталки Сняданко, саме її реакція виявилася по-європейськи стриманою.
Попри шум і галас, підсумки підбито. І літературний рік доцільно вважати завершеним. Можливо, інші критики могли б змінити деякі імена в коротких списках, але тенденція все одно проглядається чітко: як завжди, добра поезія і, як завжди, проблеми з прозою. Як і зазвичай, багато амбіцій та невміння «тримати марку». Тому часто літературним критикам кортить по-доброму позаздрити пересічним незаангажованим читачам, яких за шелестом книжкових сторінок може чекати тільки відкриття, а не довколалітературний скандал у доважок.