Денис Казанський член Тристоронньої контактної групи від представників Донецької області

Чи буде третій Майдан?

Політика
8 Грудня 2015, 11:57

Хоч як дивно, у чергову річницю Майдану в Україні знову подейкують про майбутню революцію. Привид третього Майдану блукає країною, і багато аналітиків розцінюють імовірність такого сценарію досить високо. Мовляв, реформи буксують, економіка стабільно в кризі, ціни зростають, при цьому корупційні схеми нікуди не зникли, а злочинці лишаються на волі. Умови для соціального вибуху досить сприятливі. До того ж у країні десятки тисяч людей із бойовим досвідом, а кількість одиниць зброї на руках взагалі не піддається жодному обліку.

Однак можливий третій Майдан, на відміну від попередніх, навряд чи матиме масову підтримку в суспільстві. Перманентна революція — фетиш радикалів, а не обивателів. Тому сьогодні до повстання закликають передусім досить маргінальні сили, для яких головним є не так результат, як сам процес.

На відміну від революцій 2004 та 2014 років майбутній гіпотетичний Майдан становить реальну загрозу існуванню країни. Якщо раніше протистояння в столиці відбувалося між національно-демократичними силами, орієнтованими на Європу, та проросійськими олігархічними кланами, орієнтованими на Путіна, то тепер воно розгортається між ліберально-демократичними силами та радикалами. У цьому новому протистоянні вибір, на чий бік стати, для українського суспільства вже не такий очевидний, як раніше. Якщо проти Януковича в єдиному пориві згуртувалися націоналісти, ліберали, малозабезпечені громадяни, середній клас, бізнес та інтелігенція, то лідерам гіпотетичного третього Майдану вже не варто розраховувати на такий консенсус. Імовірне повстання проти чинної влади, швидше за все, призведе до протистояння між представниками різних класів та соціальних груп і занурить Україну в хаос.
Найбільш яскраво цей антагонізм ілюструє недавній скандал за участю впливового в минулому українського політика Євгена Червоненка. Соратник Віктора Ющенка, який входив до числа так званих любих друзів, дуже негативно охарактеризував святкування чергової річниці Помаранчевої революції, яке відбулося в Києві. Особливо жорстко він розкритикував радикальних націоналістів з УНСО, представники яких озвучували на Майдані антисемітські гасла. Їх Червоненко пообіцяв знайти та відрізати їм язики.

Читайте також: Незакінчена українська революція

Акція за участю УНСО справді відгонила коричневим душком. І, як завжди буває в таких випадках, досить докладно висвітлювалася представниками російських ЗМІ, що фіксували висловлювання маргіналів на відео й активно цитували їхні заяви.

Немає сумніву, що представники таких маргінальних сил активно підтримають імовірні масові виступи проти Порошенка та будуть в авангарді таких протестів. Проте поки що не зрозуміло, хто ще готовий очолити революцію, крім них. Відсутність адекватних лідерів — головна проблема гіпотетичного третього Майдану. Власне, саме наявність таких лідерів і виразних програм дій завжди була тим, що відрізняло революції від безглуздих та нещадних бунтів. Якщо знову повернутися до Майданів 2004 і 2014 років, то там ми побачимо і загальновизнаних лідерів повстання, якими маси збиралися замінити Януковича, і чіткі вимоги повсталих. Слабо окреслені контури третього Майдану поки що не дають нам відповіді на запитання, хто очолюватиме революцію проти Порошенка та Яценюка і яка в них програма дій.

Майдан-2014 не створив ні власної партії, ні власного руху, а просто забрав владу в одних політиків і передав її іншим

Критики влади, які постійно кажуть про «зраду» та незадовільну роботу депутатів і міністрів, найчастіше мають рацію. Але нічого, крім свого праведного гніву, вони, на жаль, поки що запропонувати су­спільству не здатні. Хто конкретно зможе замінити Авакова та Яресько? Який план реформ може запропонувати опозиційний міністр економіки? Як подолати економічну кризу і впоратися з дефіцитом бюджету? На жаль, відповідей на ці запитання ніхто не дає. В Україні поки що немає навіть натяку на опозиційний уряд, якщо, звичайно, не вважати таким «тіньовий уряд» Опозиційного блоку, який краще зайвий раз не згадувати в пристойному суспільстві. Отже, чекати від чергової революції якогось конструктиву поки що не випадає.

Очевидно, що новий Майдан навіть у разі успіху навряд чи вирішить фундаментальні проблеми країни й, швидше за все, приведе до того самого результату, що й два попередні. Не можна сказати, що революції 2004 та 2014 років не дали ніякого оздоровлення та прогресу для країни. Але їхні результати виявлялися незрівнянно меншими за очікування. Адже просто повалити владу недостатньо для того, щоб поліпшити ситуацію в країні. Головне — зуміти скористатися плодами революції. А цього робити в Україні поки що не навчилися.

Майдан-2014 не створив ні власної партії, ні власного руху, а просто забрав владу в одних політиків і передав її іншим. Його польові командири, лідери громадської думки та моральні авторитети, на яких маси покладали великі надії, не змогли об’єднатися й створити якісно новий політичний рух. Усі вони розсмокталися по вже наявних олігархічних політичних партіях і блоках, розчинилися в океані популістів та політичних повій. Створити з активістів, журналістів і борців із корупцією єдиний кулак, який був би постійно націлений в наявну систему, на жаль, не вдалося. Тільки зараз у парламенті створюється об’єднання депутатів, які проголосили своєю метою боротьбу з корупцією.

Читайте також: У Кривий Ріг прийшов Майдан

Це «Антикорупційна платформа» в Блоці Петра Порошенка. Проте поки що не зрозуміло, наскільки серйозними є заявлені цілі. Окремі спроби створити партії нового зразка, що складаються з громадських активістів та політиків нового формату, робляться й знизу. Тут варто відзначити поки ще скромні досягнення молодих партій «Демократичний альянс» та «Сила людей», які принципово відрізняються від інших політичних сил тим, що звітують про свої джерела фінансування й домагаються результату, не даючи реклами на ТБ. Причому «Силі» вдалося досягти успіху навіть у великих промислових містах, як-от Кривий Ріг та Маріуполь, де взагалі ніхто не міг повірити в проходження таких політичних партій. Якщо молоді політики зможуть проявити себе в місцевій владі, у майбутньому вони, напевно, претендуватимуть на глобальніші здобутки та провідні позиції в українській політиці.

Змінювати владу, тиснути на неї та домагатися реформ в Україні не тільки можна, а й украй необхідно. Але при цьому важливо мати чіткий алгоритм дій і розуміти, як саме реалізувати поставлені цілі. Сучасна реальність пропонує громадянам безліч інструментів, які допомагають добитися виконання своїх вимог. Головне — правильно використовувати ці
інструменти.

Український сегмент Facebook давно вже фактич­но перетворився на 451 депутата українського парламенту. Лідерам думок, які не мають жодних владних повноважень, вдається домагатися звільнення окремих корумпованих чиновників і навіть ухвалення необхідних законів. Досить згадати хоча б публічне лінчування в соцмережах «Самопомочі», яка не хотіла голосувати за закон проти дискримінації меншин. Після хвилі обурення, що здійнялася в середовищі впливових блогерів із тисячами підписників, важливий закон усе ж ухвалили. Приклад такої конструктивної роботи доводить, що іноді «диванні війська» можуть бути ефективнішими за вуличних бійців із «коктейлями Молотова».

Читайте також: Аргумент відчаю

Щоб досягти успіхів і домогтися реальних змін в Україні, громадянському суспільству сьогодні слід іти таким конструктивним шляхом. Для цього треба, по-перше, мати власний план із виведення економіки з кризи. По-друге, діяти спільно, а по можливості створити єдину організацію. По-третє, використовувати законні інструменти, за допомогою яких міняти українську реальність: соціальні мережі, медіа, а також вибори та політичні партії.

Нині кожен із цих інструментів окремо доводить свою ефективність. Журналісти та лідери думок часто змушують політиків іти на поступки й виконувати обіцянки, які вони давали раніше. А на виборах в Україні сьогодні вже не завжди все вирішують гроші. Щоб здобувати вирішальні перемоги, громадянському суспільству слід просто дійти консенсусу й максимально ефективно користуватися наявними інструментами, діючи при цьому спільно. Принайм­ні в інших державах це працювало.

Очевидно, що шлях до прогресу не буває простим. Як правило, він довгий і тернистий, а прості рішення найчастіше пропонують популісти. Але іншого вибору, окрім як іти цим довгим і важким шляхом, в українців немає. Інші заведуть у глухий кут, звідки, можливо, виходу вже не буде.