Коли добігли свого відомого кінця Українські визвольні змагання 1917–1921 років, більшість тодішнього нашого політичного бомонду опинилася в еміграції. Осередки тих, хто зазнав поразки, купчилися в Парижі, Берліні, Празі, Варшаві. Поділялися вони, як і перед тим, за партійною ознакою: існували екзильні уряди УНР та ЗУНР, а трохи згодом почали об’єднуватись і гетьманці-скоропадчики. Із хрестоматійних запитань «хто винен?» і «що робити?» кожне угруповання мало чітку відповідь лише на перше. «Винними», звісно, були політичні опоненти. Петлюрівці докоряли галичанам за втрату Києва у 1919-му, а Павлові Скоропадському – за «антидержавний переворот» квітня 1918-го. Зунрівці – прихильникам Головного отамана за «Варшавську зраду», що віддавала полякам Західну Україну, а угодою цією петлюрівці чемно відповіли на попереднє надмірне порозуміння галичан із дєнікінцями. Як завжди самодостатній в уявній безгрішності, Володимир Винниченко поливав багном усіх разом і фліртував із більшовицьким харківським урядом. І для них усіх геть чужим та ворожим був Павло Скоропадський, нетривале правління якого залишилося так само купою нездійснених планів, хоча ґрунтувалися останні на зовсім інших засадах та світогляді.
Соціалісти різних мастей ностальгійно згадували свої утопічні й безглузді реформи часів Центральної Ради, зламані гетьманським «переворотом». Навіть білий російський рух, що його гетьман підгодував колись грішми та зброєю, «вдячно» вважав Скоропадського зрадником і блазнем. У більшовицьку версію оцінок не варто й заглиблюватися. Його так ніхто й не полюбив. Щоправда, через 20 років ним зацікавляться оунівці й почнуть перемови про «єдиний національний провід». Це був лише експеримент, але показовий у сенсі перевірки репутації деяких осіб часом. У Павла Петровича вона щодалі тільки міцнішає, і це упертий історичний факт.
Він у 1918 році робив усе «навпаки», але з часової дистанції починало видаватися, що оте «навпаки», цілком не виключено, й було певною панацеєю для українського державницького проекту. Панацеєю, що не здійснилася. Недосконалою, недодуманою і недоробленою. Можливо, нездійсненною. Попри це, саме гетьманський рух у міжвоєнний час найдинамічніше розвивався в молодшому поколінні нашої еміграції в Європі (яке, одначе, встигло повоювати за Україну, тож знало ціну державності) й доволі потужно запрацював серед українців Америки. Що ж було правильного і що помилкового в тій, як називав це сам Скоропадський, «спробі»? Що залишилося нам від тих недовгих семи з половиною місяців останнього українського гетьманату?
Якби Скоропадського не існувало навесні 1918-го, його варто було б вигадати
Від «Днів Турбіних» Булґакова не зникає порівняння гетьманату 1918 року з опереткою: весь цей старосвітсько-козацький антураж, показові урочистості «Його Світлості пана Гетьмана», всюдисущі німецькі окупанти, гроші з кумедним, як на російське око, українським текстом. Немов якесь убоге театральне дійство на тлі трагічної і вселенської загибелі великої імперії. Режим цього «рядженого» державця дав змогу тисячам російських патріотів не бути «пущеними в расход» біля невідомої стінки, зручної для втіхи пролетарської ненависті. Вони комфортно сиділи в київських кав’ярнях і знущалися з нього та всієї цієї «малоросійської оперетки». І ніхто з них не залишився вдячним. Може, вони просто більше любили оперу…
Однак почнімо з того, що за 26 тижнів гетьманства було прийнято понад 600 законодавчих актів, спрямованих на відновлення нормального життя в країні (і зазначимо: не на початку того періоду, а наприкінці, бо ж їх треба було ще розробити). А от літо й осінь 1918-го хоч і видалися неспокійними, але на тлі решти сезонів усеросійської громадянської війни були часом, коли Українська Держава залишилася чи не єдиним островом ефемерного спокою і стабільності на постімперському теремі. Не завжди й не всюди, але все пізнається в порівнянні. Можна, і звісно, дякувати за це педантичним німцям, закликаним іще Центральною Радою, але ті мали всі можливості одним рухом перекреслити Україну як державу. Їм, до речі, цього дуже закортіло, коли вони познайомилися з адміністративними здібностями Ради та домінуючих у ній лівих. Почуття політичної та соціальної «реальності» останніх бачиться з позицій сьогодення відвертою утопією, якщо не зловмисним саботажем здорового глузду, через що кінець Ради був так само передбачуваний, як і прихід у 1918 році літа на зміну весні. Ось ЦР справді була «опереткою». Але хто мусив її змінити?
Читайте також: Пориваючи з подвійною лояльністю
Чи не всі політичні опоненти Павла Скоропадського встигли брутально обізвати його «німецькою маріонеткою». Та, хоч як дивно, саме критики гетьмана із провідників УНР і підписали Брестський договір, який поставив економіку України на службу державам Центрального блоку й пустив на її територію «доброзичливих союзників», щоб урятувати ні на що не спроможний «національний уряд». Відставний генерал Павло Скоропадський до цієї визначної дипломатичної «перемоги» аж ніяк не був причетний. А делегація Ради встигла підписати угоду в останню мить: Муравьйов уже заходив до Києва. Зрозуміло, прагматичні німці могли тішитися, демонструючи московській делегації факт, що не вона сама представляє постімперський російський терен, однак їм в Україні потрібен був ефективний партнер, а не (говорячи сучасною мовою) симулякр. Однак із проявом останнього вони встигли за два місяці перебування в Україні познайомитися безпосередньо.
Ейфорія українських соціалістів із приводу звитяги над більшовиками (за яку вони заплатили життями студентів під Крутами, а в’їхали потім до Києва під прикриттям німецьких багнетів) була шалена: їхній потужний реформаторський потенціал нарешті можна було реалізувати! Адже проголосити націоналізацію землі (відразу забувши суворі умови Брестського договору) і простежити за тим, як ця «націоналізація» відбувається (зазвичай у спосіб спалення маєтків) набагато простіше, аніж налагодити адміністрування, економіку, створити армію та правоохоронні структури. Або ж навчити свій «дипломатичний корпус» іноземних мов та азів міжнародного права. А начебто єдині вороги – більшовики – були відкинуті до Росії, і тепер їх стримувало надійне кайзерівське військо. Виникають грандіозні плани приєднання до УНР «колоній» на схід від України – до Зеленого Клину на Далекому Сході. Добре, що на Канаду із Бразилією не зазіхнули… Національний лідер Михайло Грушевський мав повсякчас в уяві півтори тисячі років української історії від антів, але за днем нинішнім відверто не встигав.
Німецьке командування в Україні було щиро вражене своїми новими союзниками. Найкоректніше визначення місцевого політичного бомонду в його вустах звучало як «авантюристи, силою випадку поставлені на чолі країни». Питання залишалося простим: геть скасувати цю «державу», яка де-факто не функціонувала поза межами Києва, чи дотриматися «союзницьких відносин» і пропагандистських міжнародних реверансів із якимось новим місцевим партнером? Зауважимо, ставлення німецького блоку до чужого суверенітету було, м’яко кажучи, «неуважним», що прямо засвідчив приклад нейтральної Бельгії, перетвореної ним на криваве бойовище й випалену землю. Тож те, що Берлін зрештою зробив ставку на Скоропадського, – безперечна заслуга останнього. Інакше Україна була б стерта з мапи вже через три місяці після IV Універсалу, втративши будь-які ознаки міжнародної суб’єктності, без назви й території. А за тодішніх обставин, коли стався крах усього попереднього європейського порядку, навіть півроку збереження формального статусу незалежної держави ставали чималою запорукою її майбутнього.
Скоропадський був шляхетним, прагматичним, елітарним військовим, який навіть за відсутності «історичного» гетьманського прізвища видався б цілком зрозумілим і прогнозованим для німецької сторони. Можна, звісно, припустити альтернативний варіант: поставити на чолі України Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного), щирого нашого симпатика з віденської імперської родини. Але він був не наддніпрянець (не місцевий, щоб розраховувати на лояльність підданих), та й Австро-Угорщина – відверто другий партнер у Центральному блоці. Не заробив собі Відень такий бонус.
Скоропадський і Мазепа: рефлекси та іронії
Продовжити (або й завершити) розповідь можна було б переліком того, що запровадив Павло Скоропадський. Це й Академія наук на чолі з геніальною потугою Володимира Вернадського (починати з нього свою власну академію – це як Британську королівську із Ньютона), й Національна опера, й Національна бібліотека, й свідома українізація освіти та діловодства (ініційована особою російськомовною, бо україномовна Рада не встигла про це попіклуватися), це й купа університетів та інститутів, а також держслужба із присягою чиновників, це й українізовані та нові українські гімназії, а зрештою, і те, чого найбільше потребує Україна сьогодні, – власна спецслужба – Державна варта. Зі спроб Скоропадського мало що здійснилося. Адже більшість згаданих починань розробляли і втілювали в життя якраз напередодні повалення гетьмана Директорією, яка потім так і не встигла запустити якихось власних проектів. Але те, що залишилося зі здійсненого, досі належить до найуспішніших сторінок історії українського державного будівництва, надто ж порівняно із «сучасністю», тобто 22 роками самостійності.
Одначе Павло Петрович швидко програв. Виявився невдахою. А наша самостійність триває. Хоча й не є високорезультативною і переважно користується його чималим спадком, який дивовижним чином пережив радянську добу. В цьому контексті варто порівняти останнього гетьмана з Іваном Мазепою. Той правив частиною України (Гетьманщиною) 30 років, Скоропадський – лише 7,5 місяців (а сучасній нашій державі уже 22). Що маємо в сухому залишку від кожного? Від Мазепи – перелік десятків храмів та освітніх закладів, які він створив, профінансував або розвинув, та край, піднятий із Руїни. Нетривале гетьманство на «обох боках Дніпра», відчайдушна спроба прошведської орієнтації. І поразка. Суцільна й повна невдача. Але «мазепинцями» називали деяких корисних нам, нащадкам, людей упродовж наступних 200 років. Хто створював Україну в ХХ столітті, той був «мазепинцем», навіть якщо насправді належав до «петлюрівців» чи «бандерівців».
А що залишилося від 7,5 місяців Скоропадського? У нього не було від початку української національної ідеології. Він мав рідкісну гармонію українофільства спадкоємця козацької старшини, гетьманського нащадка, і світовідчування представника російської імперської еліти. Був свого часу ад’ютантом государя імператора, але водночас щиро шанував «зрадника» Мазепу. Хоча його предок Іван Скоропадський одержав колись булаву, щоб бути саме Мазепі антитезою. Обставини часу спонукали особисті амбіції та переконання Павла Скоропадського реалізовуватись у відомий нам спосіб.
Читайте також: Операція «Федерація з Росією» гетьмана Скоропадського
Хоча не варто й апологетизувати Павла Петровича. Його Україна, зізнаємося, не суперечила «ліберальній федеративній Росії» – якби остання була взагалі можлива (хоча ми тепер, майже через 100 років, добре знаємо, що це протиріччя у визначенні). Ну не була для нього принциповою українська незалежність, якби нова Росія перезавантажилася за федерально-національно-демократичним принципом. Якщо його лають за «Федеративну грамоту» з Росією, то нагадаю: всі критики гетьмана клялися до скону у вірності російській державі, поки брутальні хлопці Муравьйова не переконали їх у тому, що пора дружити з кимось іншим.
За тих обставин Скоропадський робив що міг і як міг. Найкращий його приклад, поданий нам, – це рефлекс здорового глузду. Для нього існували очевидні речі: приватна власність, правова держава, українська мова й культура як пріоритетні, армія та безпека. Не знаю, в якому саме порядку їх ставити. Це був обов’язковий комплект його настанов щодо того, як нормально жити в окремій країні. Україна це чи Фінляндія, де розкрився талант його однокашника і знайомця Маннергейма, який не був фіном, але прислужився країні Суомі як ніхто з її синів. Скоропадський не належав до геніальних соціальних філософів чи економістів; йому це не було потрібно, бо самозваними теоретиками навкруги аж кишіло – бракувало практиків.
Були потрібні дуже прості, банальні й очевидні речі. Перелік їх можна знайти ще в Нікколо Макіавеллі, в порадах державцеві. Слід просто щось робити, чітко знаючи пріоритети.
І теорії тут були зайві. Приклад: як гетьман малював українську територію. Рада виходила з етнічних ознак – де українці становлять більшість. Гетьман зробив цю тезу вихідною, але не остаточною (як, власне, і всі державотворці). Починаємо з цього, але логіка військового була така: торгівля територіями є, і не варто зменшувати амбіції чи знижувати ставки. Географія диктує те, що татарський (не російський) Крим є необхідним Україні, але його почали русифікувати. Скоропадський виходив із банальної логістики звичайної держави. Через те проросійському кримському урядові звичайною економічною блокадою дали зрозуміти, хто кому справді життєво потрібен. Звісно, що без України півострів не міг проіснувати й тоді, а не лише 1954 року. А от Полісся (невідомо, де там закінчуються українці й починаються білоруси) вкрай корисне стратегічною залізницею: раптом стане у пригоді? На Кубані – українці, тож поговорімо й про це… Був у Скоропадського здоровий рефлекс гетьмана не двох, а всіх можливих «боків Дніпра». Адже їх, погодьтеся, явно більше.
Чим резюмувати? Ініціатор гетьманського руху на еміграції В’ячеслав Липинський недарма писав: «…він не досить реакціонер, він демократ». Тяжко бути демократом і при тому «диктатором». Такий і диктатор вийшов. Програв у соціальній політиці: і щодо робітництва, і щодо селянства. Хотів спертися на середніх статечних землевласників, які стали б заодно й акціонерами переробної промисловості. А з їхніх хлопців формувати елітні дивізії сердюків. Це дало б соціальну базу його режимові, бо таких людей (з огляду на українську вдачу) ніщо не здолає. Була розроблена справді конструктивна аграрна реформа, але коли і як її реалізовувати? Світова війна. І громадянська. 26 тижнів. Німецька революція і повстання Директорії. Усе.
Відвертий і часом дуже в’їдливий критик Скоропадського Дмитро Донцов майже через 40 років дуже просто все визначить: «Це не була утопія. Проте встояти гетьману не пощастило». Справді. Йому просто не усміхнулася Фортуна.