1 липня 2009 року Міністерство культури з генеральним директором і художнім керівником Одеського оперного театру Сергієм Проскурнею уклало п’ятирічний контракт, попри те що чиновникам було відомо: дії новопризначеного очільника викликають невдоволення частини колективу. Нечисленна, але голосна місцева громадськість звинувачувала його, а разом і міністра культури Василя Вовкуна у рейдерському захопленні театру. По-провінційному комічно звучала інкримінація в намірі перетворити заклад культури на нічний клуб, підставою для чого став цикл концертів «Ніч в опері», що перегукувався з улюбленою європейцями акцією «Ніч музеїв».
За дев’ять днів, вислухавши претензії частини трупи, Юлія Тимошенко рекомендувала Вовкуну усунути «революціонера» з посади. Міністр не став сперечатися. Кабінетній перемозі опонентів Проскурня зміг протиставити хіба успіх нової версії «Кармен», прем’єра якої відбулася 10 липня, наступного дня після усунення. Замінивши спектакль постановки 1964 року, директор «образив» колектив, зокрема кастингом і зайнятою під репетиції сценою. Останньою краплею стало повідомлення, що у виставі буде задіяна молодь до 40 років. У театрі, де раз і назавжди вирішено, хто співає головні партії, а хто бігає за портвейном, це сприйняли як ляпас. Народні артисти намалювали лозунги й вишикувалися в пікети.
Навіть на тлі роками виплеканого імунітету до своєрідної логіки нашої влади ухвала про відставку керівника театру, призначеного тиждень тому, виглядає безпрецедентно. Диво дивне, та прем’єр-міністр знайшла час, щоб у рекордні терміни розібратися з такою непрофільною для неї проблемою. Знайшла, проте стала на бік однієї зі сторін конфлікту, не вислухавши іншу. Адже звернення до прем’єрки підписали 120 з 495 працівників театру. А головного винуватця подій на розмову взагалі не запросили.
Після того як Тимошенко зустрілася з представниками «роздратованих», міністр Вовкун запропонував Проскурні подати заяву за власним бажанням. Не отримавши бажаного, сам підписав наказ про звільнення з мотивацією «інші причини». Легкість, з якою високий держчиновник змінив позицію, не спробувавши її обстояти публічно, вражає навіть тих, хто не має проблем з адекватним сприйняттям українських реалій.
Про те, що Одеська опера переживає занепад, відомо давно. Пил ремонту намертво всотався не лише в декорації десятиріччями неоновлюваних вистав, а й у виконавську тямущість. Оселившись у новому кабінеті, Проскурня повісив на стіну розкреслений на м-а-а-а-ленькі квадратики ватман, куди вписав усі проекти, які прагне реалізувати у найближчому майбутньому. Так, 14 липня в театрі мав розпочатися великий літній фестиваль, 19 липня очікували солістку Віденської опери Вікторію Лук’янець, на початку серпня – відому трупу танцівників фламенко із Севільї. П’ятирічний план розвитку театру також вражав розмахом. У 2011 році в Одесі, за задумом Проскурні, мав працювати нинішній керівник Американського національного балету, в минулому – керівник балету Большого театру й екс-киянин Олексій Ратманський. Той Ратманський, якого в середині 1990-х вижили з Київської опери за спробу завдати «непоправної кривди» класичній балетній школі.
В Одесі більш-менш перетравили першу акцію нового директора – «Парад диригентів». Репертуарні вистави в інтерпретації запрошених зірок диригентського пульта залучили до театру публіку, але збурили маститих працівників культури. Гроші, які отримали німецькі, голландські, швейцарські та російські колеги, здавалися їм витягнутими з їхніх власних кишень.
Обложений у власному кабінеті розбурханими корифеями, новоспечений директор пояснював свої дії потребою реформувати менеджмент і змінити художню політику театру. Але про політику, а тим більше економіку (наприклад, показники продажу квитків і заповнюваності зали за попередні роки не сходилися на сотні тисяч гривень; виявили й «привидів опери» – неіснуючих працівників, на прізвища яких нараховувалася зарплата), слухати не захотіли.
Вже 11 липня група особливо активних протестантів на чолі з висуванцем від «партії невдоволених» Анатолієм Дудою намагалася видворити директора з театру. Свідки інциденту стверджують, що звучала фраза, мовляв, якщо не складе повноважень, його «винесуть з кабінету по частинах». У виконанні класичних музикантів, які напередодні до піни з рота обстоювали духовні традиції, така погроза виглядала особливо переконливо.
Проскурня, найімовірніше, подасть позов на Міністерство культури і туризму України. Своєю чергою, міністерство, швидше за все, доведе, що жодного контракту не було, а директорство Проскурні – плід його буйної уяви. Гості Одеси, як і раніше, купуватимуть квитки до театру, щоб подивитися інтер’єр. Та хай там як, а болюча для всіх її учасників історія ще раз продемонструвала: в країні, враженій популістськими й беззаконними рішеннями, спроби реформувати чи то окремий театр, чи то комунальне господарство, чи то політичну систему неминуче стають жертвами тотального хаосу.