Період економічної стабільності й зростання 1920-х років не давав шансів на поширення її впливів серед молодого пролетаріату. У 1933-му політсила налічувала лише 29 тис. осіб і здобула на загальнонаціональних виборах 8,3% голосів (тобто підтримку 796 тис. громадян). Реалізація тактичної схеми «клас проти класу», накресленої Комінтерном у 1928–1931-му, не приносила суттєвих дивідендів комуністам у конкретних реаліях буржуазної республіки.
На хвилі кон’юнктури
Однак світова економічна криза, яка вдарила по країні в 1931-му, завдавши катастрофічних наслідків для працюючого прошарку, створила сприятливу кон’юнктуру для посилення впливів ФКП у робітничому середовищі. Наступними роками популярність французьких комуністів почала різко зростати, що було засвідчено окружними виборами у 1934-му й муніципальними – у травні 1935-го.
Цьому значною мірою сприяла нова тактика партії, накинута Сталіним і Комінтерном у 1934 році, спрямована на формування блоку з французькими лівими (Народним фронтом) для протистояння «наступові фашизму». За результатами голосування ФКП забезпечила собі на довгі десятиліття контроль над численними меріями, зокрема в паризьких передмістях. Окрім цього, їй вдалося тривалий час мати монопольний вплив у профспілках, утвердившись у Загальній конфедерації праці (ЗКП).
Однак за ширмою «загальнонародної антифашистської єдності» комуністів, соціалістів і радикалів, профспілок, робітників і середнього класу крилася чітка й послідовна лінія Компартії на монополізацію руху трудящих виключно у своїх інтересах задля встановлення гегемонії на лівому фланзі.
ФКП змогла стати впливовим політичним гравцем у Франції і кристалізувати комуністичну робітничу ідентичність, яка законсервувалася більш ніж на 40 років. На думку історика Стефана Куртуа, формування у 1935–1936 роках вектора ідентичності робітничих громад на користь ФКП визначало неперервність і силу існування комуністичного феномена в республіці аж до початку 1980-х років.
Читайте також: Як захопити Європу
Відхід від революційної тактики та побудова платформи «антифашистського союзу» супроводжувалися появою нової патріотичної риторики ФКП, виявом якої, зокрема, став заклик генсека Моріса Тореза утвердити любов комуністів до своєї країни. Однак для останніх Франція завжди була лише «своєю країною», тоді як «батьківщиною» залишався Радянський Союз.
Після перемоги на парламентських перегонах у травні 1936 року Народного фронту ФКП, виконуючи вказівки Москви, відмовилася ввійти до уряду Леона Блюма, щоб не «заплямувати» себе опортунізмом і парламентаризмом.
Попри весь демократичний антураж, комуністи впродовж усієї своєї історії були яскраво вираженим тоталітарним рухом із презирливим ставленням до всієї системи представницької демократії в державі, «культом особи» партійного лідера (першим «місцевим Сталіним» став «вождь французького народу» Моріс Торез), із суворим ідеологічним вихованням, партійним «демократичним централізмом», ритуалами критики й самокритики, внутрішніми судовими процесами проти політичних опонентів. Як влучно зазначає Стефан Куртуа, члени апарату ФКП вважали себе «передовими елементами тоталітарної системи на ворожій території».
На сталінському повідку
Водночас Французька компартія залишалася інструментом діяльності Комінтерну, прямо підкоряючись імперативам зовнішньої політики СРСР і будучи лише гвинтиком у світовій комуністичній системі.
Насамперед ця особливість функціонування ФКП проявилася на початковому етапі Другої світової війни, в період так званого дипломатичного шлюбу за розрахунком між СРСР та Німеччиною. Йдучи за сталінською лінією союзу з нацистами, 1 жовтня 1939-го під час «дивної війни» західних країн проти Третього Рейху керівництво ФКП звернулося з листом до голови Палати депутатів французького парламенту Едуара Ерріо з вимогою негайно розпочати мирні переговори з Гітлером.
ВІРНІСТЬ ВОЖДЮ. Газета l’Humanité –офіційний орган ФКП – не скупилася на похвали радянському диктатору Іосіфу Сталіну
До червня 1941-го (початку німецької агресії проти СРСР) комуністична преса нещадно «громила» французьку і британську «буржуазію» за ведення «імперіалістичної війни» проти фюрера й закликала її укласти мирний договір із Країною Рад «задля утвердження у світі загального миру». Антипатріотична й, по суті, зрадницька політика комуністів, які виступали за поразку своєї країни у війні проти Німеччини, цілком відповідала зовнішньополітичній лінії Кремля, окресленій пактом Молотова – Ріббентропа 23 серпня 1939-го.
У вересні того самого року за антинаціональну позицію французький уряд припинив діяльність ФКП, яка перейшла в підпілля, продовжуючи, однак, закликати до боротьби проти внутрішнього (класового) ворога замість зовнішнього. У листопаді 1939-го військовий трибунал засудив генерального секретаря ФКП Моріса Тореза за дезертирство з французької армії до шести років ув’язнення, а в лютому 1940 року позбавив його громадянства республіки. «Син народу» (як назвав себе французький генсек у автобіографії) з радянським паспортом таємно вилетів до СРСР, де перебував до осені 1944-го, очікуючи урядової амністії.
Читайте також: Символи тьмяніють, але не зникають
Пацифістська риторика французьких комуністів була посилена таємними переговорами з німцями після окупації країни в червні 1940-го про легалізацію виходу газети l’Humanité. Ненумерований випуск видання за 19 червня навіть містив офіційне комюніке нацистів, опубліковане з наказу їхньої військової влади, з повідомленням про поразку французької армії.
Легітимізація через резистанс
Після подій 22 червня 1941-го за прямою вказівкою з Москви ФКП перейшла на позиції збройної боротьби проти окупантів і поступово змогла вибороти собі одне з чільних місць у французькому русі Опору, перекинувшись з арени класової боротьби (проти «багатіїв» і буржуїв) на національну (проти німецьких поневолювачів). «Імперіалістична війна» раптом перетворилася на «справедливу й патріотичну».
Завдяки участі в антинацистському русі резистансу ФКП змогла вийти з майже цілковитої ізоляції (після антинаціонального демаршу 1939–1941 років) й відновити свою легітимність великої французької партії, що бореться з окупантами й має визнання з боку інших рухів та політичних сил, покликаних вирішувати повоєнну долю республіки. Помітні заслуги Компартії в організації французького руху Опору в роки Другої світової війни стали одним із підставових міфів, які живили національну пам’ять про комунізм упродовж наступних десятиліть.
Дивіденди проводиря антинацистського руху ФКП намагалася активно використати для посилення свого впливу в країні. Після перемог ЧА під Сталінградом і на Курській дузі 1943-го та зростання міжнародного авторитету СРСР ця політсила, за директивами Сталіна, здійснила кілька спроб узурпувати «виключне» становище в русі Опору своєї країни й обіграти генерала де Ґолля – керівника «Вільної Франції» в Лондоні, щоб згодом захопити владу.
Очевидно, послідовники Моріса Тореза сподівалися повторити успіх Лєніна, який 1918 року зумів «перетворити «імперіалістичну війну на громадянську» й таким чином переміг у Росії. Однак міжнародна та національна ситуація – присутність американських військ на французькій території та політичний хист Шарля де Ґолля – перешкодила реалізації цієї стратегії.
Значною мірою на ці події вплинула також нова лінія Сталіна з його ставкою на уряд останнього й намаганням повернути Францію в коло великих держав для формування на її основі континентальної противаги англосаксонському домінуванню в Західній Європі. Водночас французьким комуністам було наказано «заховати зброю» й чекати сприятливого моменту для «наступу».
Сталінський сценарій був майже з точністю реалізований у Франції 1946-го, коли генерал де Ґолль унаслідок тактичних розходжень із союзниками пішов у відставку з посади голови уряду, що дало змогу ФКП піднестися до політичних висот і здобути в листопаді 1946-го на парламентських виборах 28% голосів. Це був найбільший політичний злет компартії в історії Франції. У Національних зборах Морісові Торезу не вистачило кількох депутатських мандатів, щоб стати прем’єр-міністром і обійняти найвищу посаду в Четвертій Республіці. Це, однак, не завадило комуністам здобути важливі міністерські портфелі.
Головним результатом електорального тріумфу комуністів стало остаточне формування поляризованої структури французького політичного простору після Другої світової війни з її чітким розподілом на правий і лівий полюси та слабким центром.
Здавалося б, шлях до загарбання влади комуністами відповідно до моделі «народних демократій» був відкритий. Однак у травні 1947-го довгий похід ФКП до найвищих кабінетів раптом урвався внаслідок відставки міністрів-комуністів у складі національного уряду, що відбулася на вимогу американського президента Гаррі Трумена.
Від «золотої доби» до агонії
Восени 1947-го за командою з Москви французька компартія була остаточно втягнута у вир блокового протистояння СРСР із західним світом і мусила вкотре перебувати в непримиренній опозиції до свого власного уряду. У жовтні 1948 року Моріс Торез («француз із душею радянського громадянина», як його називав Сталін) закликав свій народ підтримати Червону армію, якщо вона вступить на територію країни. Подвійна лояльність ФКП завжди віддавала перевагу на користь СРСР замість Франції, інтернаціоналізмові замість націоналізму.
За висловом Стефана Куртуа, 1945–1958 роки були «золотою добою» в історії французького комунізму. До чинника поширення останнього в 1935–1936-му додалося зростання партійних лав завдяки вирішальній участі в русі Опору та визволенні країни. Присутність близько 25% представників у парламенті давала комуністам змогу блокувати політичну систему Четвертої Республіки.
Однак після приходу в 1958-му до влади Шарля де Ґолля ФКП зазнала першої значної політичної кризи, втративши на парламентських виборах 1 млн голосів. У 1960-х роках справжнім викликом для Компартії стала поява нових суспільних цінностей унаслідок вступу Франції в постіндустріальну добу, що спричинило кризу комуністичної пролетарської ідентичності та поступове руйнування робітничих сегрегацій, відгороджених комуністами від решти суспільства. Всупереч новим віянням у суспільному житті та постанню в західних країнах явища єврокомунізму, зорієнтованого на соціал-реформізм, французькі червоні залишалися послідовниками сталінської моделі, накинутої їм у 1930–1940-х роках. Кризу комуністичного руху поглибили розпад «Союзу лівих» у 1978 році (він перебував при владі від 1972-го) та перехід ініціативи на лівому фланзі від комуністів до соціалістів Франсуа Міттерана.
Різке падіння громадського авторитету СРСР у 1980-х і подальший колапс комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі призвели до поступової мутації та агонії ФКП, що їх Стефан Куртуа охрестив «смертю французького комунізму». Однак результати останніх президентських перегонів у цій країні засвідчують живучість комуністичних ідей, здатність ФКП регенеровувати свої соціальні клітини під впливом нової кон’юнктури – світової фінансової кризи та поступового відкату моделі держави соціального добробуту. Чужорідне тіло тоталітарного походження мляве, але воно продовжує свій руйнівний вплив на організм французької демократії.
Придбати книжку Стефана Куртуа "Більшовизм a la francaise" можна у книгарні Є