Американські професори, принаймні ті, з якими мені довелося мати справу, не апелюють до вкритих мохом фоліантів (вся лекція на флешці) і давність їхніх статистичних даних обмежується минулим місяцем. Сивого колишнього «гарвардського хлопчика» як і мене цікавить майбутнє журналістики: як виглядатиме ньюзрум через 10 років, чи здатний Інтернет поглинути усі «старі-медіа», як втримати увагу читача, який щодня купається в океані інформації. Ми разом із ним моделюємо, яким шляхом йтиме медійний бізнес, адже від цього залежить його і моє майбутнє. І навіть часом мені здається, що він, як і я ніколи в житті не повторює на ніч, чим відрізняється фельєтон від памфлета, що журнальна верстка може бути тільки в чотири колонки, а газетна – в три, і в жодному разі не навпаки, не зазирає у шпаргалку з повним переліком шрифтів. І, можливо, він не згадує це взагалі, бо він не втовкмачує своїм студентам це остогидле ЯК ТРЕБА. Мені про те забувати не можна, бо завтра до мене прийде черговий студент-практикант чи дипломований журналіст із головою, повною академічного мотлоху і без жодного уявлення про те, що відбувається і відбуватиметься у професії, якій його навчали 5 років в українському виші.
Колись довго реготав над мультом про Масяню, яка влучно визначила роботу промуотера («зайчиком на Блюхера»): «Нічого дурнішого у моєму житті не було. Ну, хіба інститут». Я не мав досвіду роботи «зайчиком», і не скажу, що шкодую про роки, проведені на філфаці в університеті Шевченка, були змарновані. Ні. Зовсім ні. Але 15-річне перебування в системі освіти загалом справили гнітюче враження. Коли отримав диплом, то відчув таку дику радість, що напевно чимось нагадує емоції дембеля чи зека, який звільнився умовно достроково. Я дистанціювався від держави, і вона від мене: з того дня я не був гвинтиком її системи, а лише «податкозобов’язаним» громадянином.
Наша освіта завжди лякала мене своєю кострубатістю, бюрократизмом та де в чому антигуманною сутністю. Можливо мені просто не пощастило, бо я починав навчання в радянській школі, а закінчував її на зламі епох, і навіть в універі на парах із філософії нам із захватом розповідали про історичний матеріалізм. Я ледь не присягнувся, коли отримав диплом, що більше ніколи не вчитимусь в українських вишах. Та недарма Святе Письмо застерігає від клятв. Кілька місяців тому я таки пішов вчитися в один український виш, на спеціальну програму і… не пошкодував. Бо вперше в житті потрапив на лекції американських та британських викладачів. Ніколи не мав особливих сентиментів до західної освіти і Заходу в цілому, але лекції закордонних професорів чи не вперше в житті викликали в мене азарт до навчання.
Я нарешті збагнув, що ж насправді мене відштовхнуло у вітчизняній освіті. Примус і менторський тон завше дратують молоду людину, і саме тому студентство в усіх країнах є найреволюційнішим класом. Наша особливість у мертвотності самого навчального процесу. На кафедрі стоїть поважний дядько, який ЗНАЄ ЯК ТРЕБА і втовкмачує це знання тобі в мозок усім своїм сивочолим авторитетом. І хоча це ЯК ТРЕБА він дізнався ще за махрового історичного матеріалізму і хоч згодом вніс в нього усі «поправки на вітер», але продовжує нести знання масивно – могутнім сталінським монолітом, сперечатися з яким – собі дорожче.