У той час як будівельники починають ремонтувати спалені магазини й розгромлені склади, а судді зачитують довжелезні вироки арештованим за масові заворушення, мародерство і вандалізм, Велика Британія взялася за болючий аналіз чотирьох безумних серпневих днів. Чому погроми поширювалися так швидко? Чому поліція не зреагувала раніше? Як ці події пояснюють мораль, світогляд і розчарування молодого покоління британців? І наскільки на все це вплинули расові відмінності й неспроможність меншин цілковито інтегруватися в мультикультурне британське суспільство?
Мусульманська меншина Британії, яка налічує близько 1,8 млн осіб, дуже непокоїть уряд країни в останнє десятиліття, надто після вибухів у лондонській підземці, влаштованих чотирма молодими мусульманами, уродженцями Британії в липні 2005 року. Численні офіційні звіти й опитування малюють похмуру картину. Британські мусульмани, здебільшого іммігранти з Пакистану, Бангладеш і Близького Сходу, бідніші, не такі освічені, поміж них вищий рівень безробіття, і вони почуваються відчуженішими від решти населення, ніж будь-яка інша етнічна чи ще якась меншина. Вони незмірно менш успішні, ніж вихідці з Індії. Останні переважно не є мусульманами, мають хорошу освіту й стають підприємцями, які належать до середнього класу.
Перед мусульманами в британському суспільстві постає кілька проблем. По-перше, всі вони різного походження (на відміну від Франції, де мусульмани переважно походять із Північної Африки, або від Німеччини, де поміж них переважають турки). Тож британська мусульманська громада роздроблена на ворожі етнічні групи без єдиного керівництва. Урядові важко визначитися, з якою саме вести переговори про важливі для мусульман проблеми. Кожна група – пакистанці, бангладешці, араби тощо – хоче показати себе найщирішими мусульманами і намагається перевершити інших в екстремістській риториці, щоб довести свою правовірність і набожність.
Друга проблема – це те, що британським мечетям бракує освічених лідерів. Багато імамів – іммігранти з пакистанських сіл із поганим знанням англійської і без найменшого уявлення про західний спосіб життя. Як наслідок – вони не знаходять спільної мови з підлітками-мусульманами з міст, а натомість лише проповідують джихад і традиційні консервативні погляди, щоб переконати їх бути добрими мусульманами. Оскільки мусульманські підлітки не вживають спиртного, вони рідко спілкуються зі своїми білими однолітками. Вечорами не ходять у паби. Дівчатам не дозволяється спілкуватися з немусульманами.
Після вибухів у лондонському метро уряд серйозно взявся за обмеження екстремістської ідеології. Пропаганда насильства стала кримінальним злочином, жорстких заходів було вжито щодо імамів, які вихваляли «Аль-Каїду» й тероризм. Уряд заборонив видавати візи мусульманським священнослужителям, які не розмовляють англійською, а також виділив кошти для поміркованих релігійних лідерів, які мають переконувати місцеві громади вірян бути законослухняними громадянами.
Мине ще чимало часу, доки більша частина білої громади перестане ставитися до мусульман із підозрою. Гучні викриття проповідників-екстремістів, страх перед «Аль-Каїдою», зв’язки з тренувальними таборами бойовиків у Пакистані й політичні заворушення в арабському та мусульманському світі – все це загострило упередження проти мусульман у Великій Британії. Їхню законослухняність поставлено під сумнів. Є побоювання, що вони не поділяють цінностей більшості, таких як терпимість, демократія і права жінок. Мусульман-британців вважають більш відданими іншим мусульманським державам, ніж самій Великій Британії. Ісламофобія, на яку так нарікають останні, – справжня загроза нормальному, гармонійному співжиттю в суспільстві.
Водночас вражає, як багато представників етнічних меншин досягають успіху, влади і впливу в британському суспільстві. З-поміж членів парламенту є мусульмани, чорношкірі та індійці. Те саме можна сказати про міністрів, суддів, акторів, хірургів, директорів компаній, радіо- та телеведучих, дипломатів. Іноземці, особливо зі Східної Європи, де імміграція – ще нове і гостре питання, часто дивуються Великій Британії, насамперед Лондону, які стали справжнім етнічним плавильним казаном. У тамтешній підземці можна зустріти пасажирів з усіх кінців світу. А крайні праві «білі» партії з расистськими закликами зазнали нищівної поразки на останніх місцевих і загальнонаціональних виборах.
Проте для цілковитої інтеграції знадобиться не одне покоління. Погроми засвідчили, що сьогодні молодь переважно хвилюють не расові проблеми, а бідність, безробіття і брак перспектив. Це справді непокоїть британців будь-якого кольору шкіри.
Читайте також: «Демократія 25 відсотків» – шанс для ісламського світу?