«Чи бояться українці, що американці їх покинуть напризволяще?», «А атомної російської бомби — бояться?», «Ви боїтеся опинитись сам-на-сам з Росією?». Злива запитань, а всі — на одну тему. Про страх. Про небезпеку. Про непевне майбутнє.
«Та ні, – кажу. – Є у Києві така гора — Щекавиця. Кияни домовились, на випадок ядерного удару, зібратися там та на останок й гарно провести час. Цьому колективному проєкту — майже три роки». Західним колегам, і особливо тим, хто не приїздив до України після 22.02.2024, важко уявити, що українцям давно набридло боятися. Тобто як набридло? Коли стоїш у коридорі та дотримуєшся правила двох стін, а надворі гупає так, ніби вибух — саме під твоїми вікнами, миттєвий страх не може не виникати: це здоровий інстинкт самозбереження, що притаманний всьому живому. Але щойно повітряну тривогу скасовано, люди повертаються до своїх планів, – настільки, наскільки це можливо. Миють посуд, збираються на роботу, купують квитки до театру, телефонують близьким…
Але європейцям страшно. Не за Україну, звичайно, а за свій комфорт та спокій. Бо Трамп пообіцяв зменшити військову участь Америки в діяльності НАТО, наполягає на тому, щоб європейці збільшили власні військові витрати, почали більше самі дбати про власну безпеку. А тут ще й Путін нагодився вкотре залякувати світ атомними бомбардуваннями.
Колеги проєктують свої тривоги та страх на українців та не ймуть віри: ну як це так, не боятися Путіна? «Та у нас направду його давно ніхто не слухає, – кажу. – Він давно не каже нічого нового».
Останні кілька днів ефіри французького ТБ та радіо рясніють дискусіями про «російську ядерну загрозу». Ніколи такого не було, і от знову. У колективній паніці, що мушу спостерігати як ззовні, так і з середини, під час численних телеефірів, є щось навіть зворушливе. Ось та щира безпорадність, майже дитячий подив: «Невже ж американський тато нас надумав покинути? Ну не зробить же ж він цього, не зробить?..»
У той же час, заклик президента Макрона до розбудови власне європейської системи безпеки мало хто чує. Не тільки поза межами Франції, але й у самій країні, хоча французи мають власну атомну зброю та відповідну систему стримування, на випадок ворожої атаки. Очевидність пошуку нових форматів для європейської безпеки добре розуміють українці, а також — поляки, литовці, латвійці, естонці, скандинави. Решта європейців, на колективному рівні, дозволяють себе залякувати. Російська пропаганда, яка б не була топорна, а працює. Чому? Бо найсильнішою людською емоцію є страх. Її й розгойдують. Все просто та архаїчно.
Про те, що без свободи козацької (читай: української) нації не буде спокою на Сході Європи казав ще в XVIII столітті Григорій Орлик, французький дипломат та син гетьмана Пилипа Орлика. Тільки хто ж його послухав? Ось і доводиться старенькій Європі знову й знову здійснювати роботу над помилками.
Нинішня російсько-українська війна наглядно доводить, що без відновлення повноцінного миру в Україні про жодну стабільну європейську безпеку не варто й мріяти. Але повноцінний мир не має нічого спільного з капітуляцією, якої домагається Кремль, роздмухуючи зокрема й ядерну загрозу. З точністю до навпаки: сталий мир можливий лише за умови однозначної поразки РФ. За надання Україні правдивих гарантій безпеки (не плутати з Будапештським меморандумом та іншими підробками). Якщо не йдеться про швидкий вступ до НАТО, варто думати, мабуть, у напрямку двосторонніх та багатосторонніх військових угод із державами, що показали себе справжніми партнерами України. Колись, на початку 1990-х, Лех Валенса висував ідею «НАТО-біс» на території Східної та Центральної Європи. Можливо, настав час наповнити цей задум новими сенсами…
Натомість ті, хто звик жити у розкішній недоторканості, обирають страх. Так легше, звичніше та дешевше, але тільки на перший погляд. Подібні надії мали підписанти Мюнхенської угоди в 1938 році. Чим закінчились тоді спроби задобрити агресора, пам’ятають усі. Хай там як невизначено виглядає близьке майбутнє, треба приймати виклик. Думати, діяти, захищатись та не дозволяти російській пропаганді себе залякувати.