«Долар – це наша валюта, але ваша проблема», – заявив 1971 року міністр фінансів США Джон Коннеллі європейським чиновникам, незадоволеним стрімкою девальвацією американської валюти. У 2009-му деякі українські компанії, банки та домогосподарства на власних кишенях відчули всі примхи курсової залежності, масштаби та ризики якої для суб’єктів вітчизняної економіки є набагато суттєвішими, ніж здається на перший погляд.
Понятійний апарат
Представники Нацбанку України зазвичай розраховують рівень доларизації економіки як відношення банківських вкладів у валюті до загального обсягу депозитів та/або грошової маси. Але такі методи не відображають реальної картини, оскільки не враховують обсягу валюти, що перебуває в руках населення. За визначенням Міжнародного валютного фонду, доларизація – це використання іноземної валюти (зазвичай долара США або євро) в розрахунках і для накопичення коштів нарівні з національною грошовою одиницею. Більшою чи меншою мірою, в тій чи іншій формі ці процеси відбуваються в багатьох країнах, що розвиваються.
МВФ виокремлює кілька видів доларизації: фінансову – коли населення зберігає кошти в іноземній валюті, але в розрахунках віддає перевагу національній; платіжну – іноземну валюту використовують у розрахунках всередині країни; реальну – зарплати нараховують у вільно конвертованій валюті (ВКВ). Відкриті економіки, інтегровані в міжнародний ринок, приречені на доларизацію. Безпосереднє завдання держави – стежити, щоб кількість ВКВ в обігу не загрожувала економічній безпеці. Основними джерелами надходження іноземної валюти на внутрішній ринок є експортні операції, інвестиції та кредити.
Деякі країни доларизували економіки офіційно. Наприклад, Панама та Еквадор цілковито замінили національну валюту доларом США, а Чорногорія й Андорра – євро. Такий підхід є виправданим у разі, якщо економічні цикли країн майже ідентичні й держава готова відмовитися від самостійної валютно-курсової та монетарної політики, керуючи власною економікою тільки фіскальними методами – регулюючи витрати та дефіцит бюджету.
Утім, населення будь-якої країни заощаджує гроші у валюті зі стабільною купівельною спроможністю. У зв’язку з цим деякі західні економісти вважають, що державам, які не в змозі стримати гіперінфляцію, краще взагалі перейти на ВКВ. В Україні найвищий рівень доларизації спостерігався на початку 1990-х років, коли ціни стрімко зростали, а розрахунки і зарплати були прив’язані до американської валюти. Але з цією проблемою Нацбанк впорався – після грошової реформи 1996-го курс було стабілізовано, проте довіра до нацвалюти так і не відновилася через її девальвацію в 1998-му. З часом проявилися ризики доларизації економіки, що до початку економічної кризи нівелювалися зростанням ВВП, реальних доходів населення та курсовою стабільністю.
Шалені бакси
У 2004–2008 роках Україна купалася в доларах – за офіційними даними, обсяг іноземних інвестицій за цей час зріс на $35,7 млрд, зовнішні запозичення держустанов і приватного сектору – на $79,4 млрд, а міжнародні резерви НБУ – на $26,4 млрд. До 2007-го регулятор оцінював приріст готівкових доларових заощаджень українців як незначний, але згодом констатував, що лише в 2007–2008 роках домогосподарства накопичили $25,8 млрд. Хоча реальні й офіційні цифри істотно різняться. Наприклад, річний обсяг грошових трансфертів українських заробітчан, за підрахунками Нацбанку, в 2004–2007 роках становив лише $200–400 млн, тобто $55–115 з розрахунку на одну особу (за оцінками Міжнародної організації міграції, до 3,5 млн українців працюють за межами країни). Проте цілком очевидно, що насправді доходи заробітчан були значно вищі.
Економіст Ерік Найман вважає, що на початок 2009 року на руках в українців накопичилося $48 млрд готівки – вчетверо більше за суму валютних депозитів. По суті, обсяг готівкових іноземних купюр в Україні у кілька разів перевищує гривневу масу, що перебуває в обігу. «Зараз рівень доларизації вітчизняної економіки є найвищим із часів гіперінфляції», – стверджує Андрій Нестерук, аналітик ІК Phoenix Capital. За експертними оцінками, в Україні зосереджено до 5% усіх емітованих американських доларів.
Пришвидшеними темпами доларизація української економіки стала зростати 2006 року у зв’язку з розвитком кредитування. Вітчизняні банки отримали можливість залучати довгі дешеві ресурси на міжнародному ринку капіталу й перепродувати гроші резидентам. В умовах стабільності гривні валютні кредити здавалися привабливими – у 2006-му їхній обсяг зріс на 95,4%, у 2007-му – на 75,4%. При цьому динаміка зростання гривневих позик була скромнішою – приріст відповідно 52,3 і 72,7%.
У 2006 році НБУ став звертати увагу комерційних банків на часові розриви між їхніми фінансовими зобов’язаннями перед зовнішніми кредиторами та зобов’язаннями фізичних і юридичних осіб перед самими фінустановами. Нацбанк навіть розробив проект постанови про заборону валютного кредитування, але її прийняття було заблоковано внаслідок тиску банків. «Зараз я визнаю, що тоді ми зробили помилку, – каже президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко. – Валютне кредитування, яке лобіювали західні фінустанови, переклало курсові ризики з них на позичальників. Проте винна в цьому саме влада, яка проводила бездарну політику. В кредит жила не лише держава, а й комерційні структури та громадяни. Але ж віддавати все одно доведеться – загальний зовнішній борг перевищує $100,5 млрд».
Хто ризикує
Неможливість повернення валютних кредитів фізичними та юридичними особами, загроза стабільності українських банків, проблеми з реструктуризацією зовнішніх позик компаніями-боржниками, збільшення державного боргу, відплив ліквідності з країни, неспроможність НБУ втримати курс гривні – ось неповний перелік наслідків високої доларизації вітчизняної економіки. На думку експертів, українська влада фактично втратила можливість регулювати економічні процеси через грошово-кредитну політику. Державні фінансові вливання (зокрема, шляхом рефінансування банків) мали б стимулювати розвиток виробництва, але насправді призводять лише до зменшення резервів Нацбанку. Замість того, щоб спрямовувати вільну ліквідність у реальну економіку, фінустанови конвертують гривню в долари, підриваючи курс нацвалюти і провокуючи паніку на готівковому валютному ринку. До речі, місячний обсяг операцій купівлі-продажу валюти в обмінниках поточного року сягнув рекордної позначки – $2,5-3,4 млрд (ще сім років тому цей показник становив $60–100 млн).
Наприкінці серпня, у розпал спекуляцій на валютному ринку, НБУ оголосив про наміри зменшити рівень доларизації економіки, зокрема перевести у гривню виплату відсотків за депозитами й кредитами у ВКВ. «Депозит – це фінансова послуга, а всі послуги в Україні мають надаватися в гривні», – заявив перший заступник голови НБУ Анатолій Шапавалов, натякнувши на можливу конвертацію у національну грошову одиницю валютних вкладів. Але ці наміри так і не було втілено в життя. У Нацбанку чудово розуміють, що примусове переведення доларових депозитів у гривню безперспективне, оскільки спровокує масовий відплив грошей із банківської системи та паніку на готівковому валютному ринку.
«Доларизація заводить українську економіку в тінь», – наголошує Андрій Нестерук. Зараз валюта, що раніше перебувала у межах банківської системи, частково перейшла в систему готівкових розрахунків. Малий і середній бізнес дедалі активніше використовує долари як платіжний засіб, а населення – як чи не єдиний інструмент заощадження. «Якщо в країні в обігу кілька валют, то й влада не одна. Довіряючи американському долару більше, ніж гривні, населення фактично довіряє владі США. А це означає, що повноцінної держави Україна не існує», – резюмує Олександр Сугоняко.
При цьому питання стабільності самої американської валюти залишається відкритим. За останні десять років (з квітня 1999-го по квітень 2009-го) кількість доларів в обігу поза банками збільшилася на 85,4% – до $8,264 трлн, тоді як за попередні десять років – лише на 48,2%. Протягом економічної кризи доларова маса зросла ще щонайменше на $2 трлн. Держборг США стрімко збільшується (на $2,3 трлн – до $11,9 трлн з вересня 2008-го) і на сьогодні становить понад 80% ВВП країни. Проте, на думку експертів, стрімке падіння долара спричинить гонку девальвацій, коли інші країни, зокрема й члени ЄС, знижуватимуть вартість своїх валют, щоб їхні товари не втратили конкурентної переваги перед американськими. Наслідком стане загальносвітова інфляція. У разі реалізації цього сценарію гривня все одно дешевшатиме швидше, ніж долар, до якого вона міцно прив’язана.
.jpg)
[1599]
ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД
М’яка дедоларизація
Експерти вважають, що успішну дедоларизацію економіки провели Ізраїль, Польща, Чилі та Єгипет. Цим країнам не довелося використовувати жорсткі методи для зменшення залежності національної економіки від іноземної валюти. Дедоларизація була результатом м’якої антиінфляційної політики та розвитку фінансових ринків. Зокрема, в цих країнах сформували ринок облігацій, деномінованих у місцевій грошовій одиниці, запровадили диференційовані норми резервування для банків залежно від валюти кредиту. Крім того, було посилено державний контроль за дотриманням вимог до покриття ризиків під час залучення фінустановами зовнішніх запозичень. Для зниження курсових ризиків кредити спрямовували переважно у сектори, що заробляли валюту. В Ізраїлі та Чилі запровадили індексацію відсотків за депозитами в нацвалюті (коригування на інфляцію), а в Польщі та Єгипті – підвищили ставки за банківськими вкладами.
Примусова дедоларизація
Форсовану дедоларизацію намагалися провести чимало держав, що розвиваються, але успішних прикладів мало. Доларизацію економіки на низькому рівні втримують Мексика і Пакистан – відповідно 2,5 і 5,2%. Мексика вдалася до примусової конвертації всіх доларових активів у песо. Пакистан заморозив усі депозити в іноземній валюті. Проте у середньостроковій перспективі такі заходи мали негативні наслідки. У Мексиці обсяги відпливу капіталу зросли на 100%, істотно зменшилося кредитування приватного сектору. Спроби інших країн дедоларизувати економіку шляхом переведення депозитів у іноземній валюті в національну закінчувалися здебільшого невдачею. Приміром, у першій половині 1980-х на такий крок зважилися Перу та Болівія. Примусова дедоларизація вкладів відбувалася в умовах високої інфляції, що призвело до обвалу місцевих валют та відпливу грошей із банківської системи на неорганізований ринок позикового капіталу. Макроекономічна нестабільність, що мала місце впродовж кількох наступних років, тільки посилила доларизацію економіки. У Болівії вона сягнула 45%, у Перу – 46%.