Чотири арешти

ut.net.ua
8 Травня 2008, 00:00

 
ФОТО: Андрій Ломакін

Другу світову дідуньо зустрів у польському концтаборі Береза-Картузька. Після закінчення богословського факультету Варшавського університету він не став священиком, а почав створювати світські хори у волинських селах і виступати з лекціями по осередках «Просвіти». Хори були дідовою пристрастю. Де б він не жив, всюди створював хори. Родичі називали діда Юрка таємничим словом «регент» і казали, що в нього унікальний слух. Один зі стійких спогадів дитинства – камертон, стоси нот і поїздки діда в шахтарський Павлоград на репетиції хору.
 
У Березі дід зустрів свого батька, мого прадіда, священика. Бабуся розповідала, що поляки їх били, годували оселедцями, але води не давали. «Одного дня ми пройшли 80 кілометрів», – чи то жартуючи, чи то серйозно розповідав дідусь мені малому. Так він повернувся з концтабору після окупації Польщі в 1939 році. Хоча куди так довго йшов, не уточнював. Фраза про «80 кілометрів» – єдине, що я чув від нього про минуле.
 
Напередодні війни брати й сестри діда, всього їх було восьмеро, зібралися разом. Кожен із них, окрім діда, був членом якоїсь політичної партії – від ОУН(б) до організації Бульби Боровця. Один одному вони про це не зізнавалися – конспірація. Після війни залишилися живими четверо.
 
Комуністи теж посадили діда. Ходила чутка, що НКВС отримав архіви польської поліції і саджав усіх «неблагонадійних». З ними не морочилися – розстрілювали. Дідові пощастило, до нього не дійшла черга. До міста наближалися кілька німецьких танків – й енкаведисти втекли. Поки тривало безвладдя, народ виламав ворота до в’язниць. Дідуньо пішов не центральною дорогою, а манівцями. Німці не зайшли в місто, повернулися енкаведисти й відкрили вогонь з автоматів по всіх, хто тікали з тюрми. Так загинув один з найкращих друзів діда. Три дні ще трималася радянська влада, в цей час дідуньо переховувався у склепі на кладовищі. «Господь його беріг», – завжди закінчувала розповідь про цей епізод бабуся Поля.
 
За німців дід викладав українську мову в лісогосподарському технікумі на Кременеччині. Згодом увесь його клас перейшов до УПА.
 
Здається, в 1942-му діда запросили до Львова у парафію УАПЦ служити дияконом. Він вдягнув парадний одяг і поїхав на співбесіду. По дорозі додому потрапив у облаву – і в товарняку його повезли на роботи до Німеччини. Врятувало гарне вбрання. На одній із зупинок бранців випустили з вагона, а до них кинулися місцеві мешканці з передачами. Скориставшись моментом, дід впевнено пішов до виходу. Молоденький німець глянув на нього і… пропустив. Додому дід добирався вночі обхідними дорогами. Зупинився в сусідньому селі. Згодом територію взяла під контроль УПА, німці майже не потикалися, й особливих пригод родина не переживала.
 
Одного разу зайшов «ковпаківець» і виніс із хати все, що міг узяти, залишив тільки кожух. Але за кілька днів повернувся, наставив автомат і сказав: «Я тут кожушок забув». Довелося віддати. «Їх розстрілювали за грабунки, але як можна всіх проконтролювати?» – завжди додавала бабуся, розповідаючи про візит радянського партизана.
 
Радянська влада ще раз посадила діда. Цього разу за недонос. Якось у нього зупинився колишній учень, зв’язковий УПА. Його згодом заарештували, й хтось доніс, що ночував він у діда. Родина тоді жила в містечку Дубні. Бабуня залишилася з трьома дітьми, найменшому – моєму батькові – ще не
було року.
 
Після арешту приходив енкаведист, говорив бабусі: «Какой у вас интеллигентный муж, очень жаль, если его отправят на Воркуту». Просив 10 тис. рублів. Хоча батько бабусі за Польщі був комерсантом, на момент арешту родина жила бідно й таких грошей не мала. Одна знайома повелася на вимоги енкаведистів, та це не допомогло – її сина засудили на 10 років, дізналася вона про це випадково.
 
Фактично війна для діда закінчилася 1957 року після того, як він повернувся з Воркути. Поселився в Новомосковську на Дніпропетровщині й почав робити улюблену справу – створив хор.