Чорний вересень, синє небо

Цей вересень у НьюЙорку зовні нічим не примітний. Другого вересня діти й підлітки пішли до школи, п’ятого відкрився й п’ятнадцятого – з фанфарами – закінчився Тиждень моди, пройшов День пам’яті жертв терактів 11 вересня, й розпочався новий сезон у Метрополітен Опера. Та все ж цей найзвичайнісінький на вигляд вересень найпевніше ввійде в історію майбутніх підручників із макроекономіки з яким-небудь недобрим епітетом.

 

За два перші тижні місяця перестали існувати Lehman Brothers і Merrill Lynch, два найбільші в минулому фінансові заклади країни. Почали знемагати під тягарем фінансових проблем інші члени «великої п’ятірки» – Goldman Sachs і Morgan Stanley. Взято під урядовий контроль приватні, проте гарантовані державою корпорації Fannie Mae та Freddie Mac, колись засновані, щоб полегшити створення іпотечного ринку США. Величезний страховий конгломерат AIG одержує позику в кілька десятків мільярдів доларів у Федеральної резервної системи США під принизливі для компанії відсотки LIBOR+8,5% і під заставу практично всіх її активів. У п’ятницю 19 вересня Державна скарбниця США оголосила про плани влити у фінансову систему ще близько трильйона доларів ліквідності й розробити плани з вилучення «отруєних» активів з балансів банків. Що ж сталося? «Чорного вівторка» у вересні 2008 року на короткий проміжок часу, в кілька годин, банки раптом припинили позичати один одному гроші. Короткотермінові кредити відіграють роль крові для світової економіки – завдяки їм банки й дають можливість брати гроші в банкоматах, платити кредиткою в ресторані й повантажити щойно зібрані комп’ютери на лі так – інакше кажучи, виконувати мільйони дрібних і великих угод, що разом формують дихання й серцебиття глобальної економіки. Користуючись медичною аналогією, можна сказати, що світова фінансова система пережила свою клінічну смерть.

 

 

Справжні причини глобальної кризи переплетені, як сюжети в казках Шахерезади. Й річ, звісно, не в «друкарському верстаті, що штампує нічим не забезпечені долари». Самі паперові долари, яких у світі лише кілька сотень мільярдів (порівняймо з річним валовим продуктом США в $11 трлн) виконують роль світової дзвінкої монети й тому забезпечуються не стільки надбанням США, скільки довірою людей, котрі використовують їх як засіб розрахунків один з одним.

 

Головними труднощами світової економіки, що роблять теперішні спазми глобальними, є брак інвестиційних проектів у світі. Країни, що розвиваються, здійснили ривок від бідності, хто завдяки працездатності й кмітливості, як Китай та інші азійські дракони, хто завдяки наявності ресурсів, як Росія чи країни Перської затоки. І завдяки цьому накопичили величезну кількість капіталу. Це не просто гроші в банку або матраці – це така форма людської праці й таланту, котру можна миттєво передати на інший кінець світу в пошуках застосування. Тому капітал лежати не може. Він тече туди, де може примножуватись.

 

І ось виявляється, що навіть з урахуванням фантастично амбіційних проектів на кшталт рукотворних островів і суперхмарочосів, капітал у світі вкладати практично немає куди. Країни, що розвиваються, не можуть знайти застосування капіталу в себе вдома й вивозять його туди, де застосування завжди знайдеться – в розвинуті країни. І вкладають їх у приватні й урядові фінансові інструменти – акції та боргові зобов’язання. А найбезпечніші фінансові папери світу – американські.

 

 

Федеральна резервна система США протягом кількох років, що минули з часу закінчення технологічного буму 1990-х років, намагалася виправити перекоси економіки, замість цього створила інше викривлення – на ринку нерухомості.

 

Ринок нерухомості у США й розвинутих країнах світу величезний. Скориставшись надлишком світового капіталу, легкістю запозичень і «соціальними» законами, що змушують банки робити позики доступними практично всім, домовласниками стали навіть ті, хто реально не могли собі дозволити мати нерухомість. Сумнівні іпотеки запаковувалися в форму прибуткових фінансових інструментів і перепродавалися на вторинному ринку. Покупців знаходили по всьому світу – ними були й норвезькі пенсійні фонди, й швейцарські банки, що обслуговують рахунки правлячих кіл країн, що розвиваються, й близькосхідні принци. Саме ці «недоякісні» або «сабпрайм», як їх називають фінансовою мовою, інструменти й стали жертвою закручування гайок, коли ФРС почала усувати перекоси, які виникли внаслідок виправлення попереднього перекосу.

 

Тим часом наприкінці 2007 – початку 2008 року з’ясувалося, що боргові фінансові інструменти ніхто не хоче купувати й ніхто не може продавати. Ціна на ці папери стала невідомою – адже зник ринок, лише який і може знати її. На балансах величезної кількості фінансових установ виявилися папери невизначеної ціни. Акції фінансового сектору в усьому світі поповзли вниз, і чим більшою була установа, тим боліснішим було падіння. А оскільки в глобальній економіці всі обов’язково пов’язані між собою взаємними зобов’язаннями, кредитними контрактами й страховими відносинами, «отруєні» активи почали впливати й на ціну страхових операцій, і на короткотермінові кредити банків один одному.

 

 

Чим же все це закінчиться? Фінансовій індустрії доведеться розгрібати власні гріхи ще протягом кількох місяців. Зусилля урядів, які вливають у фінансові заклади позики й беруть на свої баланси «отруєні» активи, швидше за все, будуть даремними. Спроби втримати на поверхні «отруєні» банки лише затримають природний процес заміни безвідповідальних фінансових бізнес-моделей відповідальними. Чим уряди могли б допомогти пацієнтові – це посприяти упорядкованій смерті не придатних до подальшого життя закладів і полегшити процес підйому нагору нових фінансових установ і моделей.

 

Самі центральні банки рано чи пізно змінять гординю на постмодерністське смирення і збагнуть, що перекоси в економіці найкраще лікує сама економіка. Охочим «покермувати» економікою час зрозуміти, що «істинних» економічних доктрин стільки ж, скільки людей у світі, й що ручне управління неодмінно супроводжують ексцеси. За оптимістичного сценарію, протягом наступних 10–20 років фінансова система стане менш концентрованою. Країни, що розвиваються, будуть передбачуваніші й стабільніші, вони наповняться привабливими з погляду прибутковості й ризику проектами, а торговельні та інвестиційні бар’єри між країнами знизяться. Людство стане мобільнішим, як у межах країн, так і між ними, а конкуренція між державами за людські таланти зробить податкові й правові умови більш рівномірними по всьому світу. Капітал не концентруватиметься в розвинутих країнах і почне більш рівномірно розтікатися світом, шукаючи вигідних точок застосування й приносячи з собою роботу і добробут.

 

За песимістичного сценарію, протягом наступних кількох років країни світу запровадять протекціоністські обмеження, світову торгівлю охопить колапс, а це означає лише одне – війни. Країни, котрі не торгують, воюють. Ми мали нещастя побачити це на прикладі агресії Грузії проти Осетії та Росії проти Грузії. Протекціонізм і популізм ідуть поряд, і в демократіях громадяни охочіше голосують за протекціонізм, ніж за відкритість, мобільність і свою відповідальність за власну долю. Тому песимістичний сценарій так само можливий, як і оптимістичний.

 

А поки у фінансових столицях світу триває «чорний вересень», під холодним, безкраїм осіннім небом стоять натовпи вигнаних із банків «костюмів». Вони кусають пальці й дзвонять своїм хедхантерам, а в ювелірних крамницях стрімко дешевшають шикарні швейцарські хронометри.