Не знаю, чи впливала на улов фонова радіація (як з’ясується згодом, аварія 1986 року була не першою; попередні відносно невеликі інциденти керівництву станції вдавалося успішно замовчувати), але риба в Прип’яті водилася на диво велика. Мої дитячі спогади про Чорнобиль яскраві й фрагментарні: ми пливемо на човні повз велетенські лінії електропередач, якими додому, у Київ, надходить електрика з Чорнобильської атомної станції; бавимося з місцевими дітлахами, купуємо молоко в сусідської бабусі…
Наступного разу я зустрінуся з чорнобильськими бабусями через 25 років, коли наприкінці нульових ми вирушимо великою інтернаціональною компанією в етнографічну експедицію — записувати поліський фольклор. Проте спілкуватися з останніми носіями традиції ми будемо не на Поліссі, а в Київській області: після аварії чорнобильських переселенців розмістили тут, і до 2009-го серед живих лишалося вже тільки кілька стареньких, які в змозі були відтворити давній обряд «Проводи русалок». Дійство це мало стосунок до «особливих» небіжчиків — русалок, якими, за народними повір’ями, стають діти, дівчата, взагалі люди, що померли передчасно. Такі небіжчики вважались особливо небезпечними, оскільки ставали «ходячими», тобто відвідували живих, турбували їх, могли нашкодити.
Тиждень після Трійці називається русальним. Вважається, що саме в цей час неприкаяні душі виходять у світ. Після русального тижня мертвих урочисто супроводять на кладовище. Тож на чолі процесії, що проводжала русалок, повільно прямували останні поліські Піфії. За ними сповнені цікавості столичні роззяви зі мною включно. Бабусі виводили рипучими голосами щось неймовірно давнє. Від їхніх поліфоній волосся буквально ставало дибки. На кладовищі дива продовжилися: запалили вогні, могили прикрасили принесеними вінками, до якихось небіжчиків звертались особисто, а через окремі могили треба було перекинутися через голову – «щоб спинка не боліла».
Світ живих і світ мертвих зійшлися в цій точці. Русалки знову повернулися до свого потойбіччя; «лежать, землю держать» до наступної Трійці.
Чорнобильські бабусі знали, як ладнати з небезпечними мерцями. Традиційна культура має набір правил, ритуалів і текстів, які дають змогу вести роботу горя в душах живих та упокоювати душі мертвих.
Сучасні психологія та культурологія почали вивчати ці механізми відносно недавно. Катастрофічна історія XX століття ілюструє роботу механізмів колективної травми та колективної пам’яті. Одна з цих формул універсальна й може бути застосована як до особистих історій, так і до подій історичного масштабу: непоховані й неоплакані мертві повертаються, щоб жахати живих. Якщо втрата замовчується, вона загрожує повернутися в дивних і страшних формах.
В Україні мільйони людей залишилися непохованими. Жертви війн, репресій, Голодомору впродовж десятиліть були об’єктами замовчування. Про репресованих родичів небезпечно було щось казати. Багато з тих, хто вижив у роки Голодомору, ніколи не обговорювали цього публічно. Той страх, той панцир мовчання передавався дітям та онукам. «Менше знаєш — краще спиш» стало адаптивною стратегією кількох поколінь. Соціальна катастрофа обернулася катастрофою техногенною: Чорнобилем. І в одну мить виявилося, що стратегія «незнання» більше не працює. Замовчування конструктивних недоліків реактора дозволило аварії трапитися, замовчування реальних загроз дозволило наражати людей на небезпеку після вибуху, зокрема зганяти київських школярів на першотравневу демонстрацію 1986-го.
Читайте також: Заповідник, сховище для ядерних відходів та сонячна електростанція. Перспективи Чорнобильської зони відчуження
«Яка ціна брехні?» — епіграф серіалу «Чорнобиль» від HBO. З не меншою справедливістю його можна було б перефразувати «Яка ціна мовчання». Реакція українців на серіал не менш показова в контексті нашого спільного посттравматичного синдрому. Вона чимось нагадує реакцію на флешмоб #MeToo: від ірраціонального неприйняття до катарсису.
Виявилося, що ми самостійно довгі роки не могли змусити себе подивитися в цей бік. І нам знадобилося стороннє дзеркало, щоб побачити й усвідомити важливі для себе речі. Творці серіалу відвели нас із нашим невимовним до саркофага, як чорнобильська бабуся веде потерча на цвинтар.