У знаковому есеї «Планета Полин: Довженко — Тарковський — Фон Трієр, або Дискурс нового жаху», опублікованому 2012 року, Оксана Забужко зауважує, що на «чорнобильську тему» поза документалістикою в Україні сказано небагато. Причиною мовчання митців (свого в тому числі) пані Оксана називає «гігієнічний «страх кон’юнктури»: страх мимоволі злитися з гучним і фальшивим хором мародерів, які завжди з’являються на місці катастрофи». Мовляв, усі ті книжки, вірші, фільми та вистави «чорнобильського дискурсу», що насправді нічого спільного з істинними переживаннями людей не має, зменшують шанси культури коли-небудь достукатися до поки що «невимовного досвіду», до самої суті проблеми. Тож мовчання здається привабливішим. З моменту публікації цього есею минуло дев’ять років. За цей час поруч із художніми творами, що насамперед констатують факт трагедії та її наслідки, з’являється мистецький продукт, створений за новими принципами, — важливим (і можливим) стає власне осмислення пережитого та конструювання майбутнього на його основі.
Традиційний вимір: література і кіно
Найбільш широко чорнобильська тема представлена в літературі, що не є дивним. Жанрова розмаїтість — мемуари, хроніки, репортажі, вірші та романи на основі реальних подій — дозволяє висвітлювати проблему з різних ракурсів. Класичним текстом про Чорнобиль стала соціально-філософська поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна» (Хто ж там, сиву, посміє займати? // Сіль пізнання — це плід каяття… // Несе сива чорнобильська мати // Цю планету… Це хворе дитя!..). В опублікованій 1988 року поемі Драч подає новий, багатоликий і трагічний, образ Мадонни, яка божеволіє від втрати своєї дитини. Також програмовими є: збірка оповідань Євгена Гуцала «Діти Чорнобиля», у якій письменник розповідає про життя дітей, постраждалих внаслідок вибуху «мирного атома», поема Бориса Олійника «Сім», присвячена пам’яті загиблих чорнобильських пожежників і кінорежисера Володимира Шевченка, та роман Володимира Яворівського «Марія з полином в кінці століття», написаний на матеріалі кореспондентської роботи автора.
Крім того, про Чорнобиль написано безліч віршів, серед яких «Атомний Вій опустив бетонні повіки», «Ліси хриплять застуджено, як бронхи» Ліни Костенко, «На Чорнобиль журавлі летіли» Дмитра Павличка, поетична збірка «Чорний лелека» одного з ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС Володимира Шовкошитного (також автор художньо-документальної повісті «Чорнобиль: Я бачив»).
Українських фільмів про Чорнобиль небагато, і майже всі вони створені у копродукції з іншими країнами. Так, стрічка Олександра Міндадзе «У суботу» 2011 року, над якою працювала команда з України, Німеччини, Росії та Білорусі, розповідає про перший день після аварії на Чорнобильській АЕС. Однак, як зазначає у вищезгаданому есеї Оксана Забужко, «бандитські страсті в російській глибинці», що вирували на екрані, до подій нашої весни 1986-го мали стільки ж стосунку, скільки який-небудь голлівудський «Тарас Бульба» з Юлом Бреннером — до історії запорізького козацтва».
Читайте також: Чорнобиль. Говорить КГБ
Ще один драматичний фільм, створений у співпраці України, Австрії та Люксембургу, — «Голоси Чорнобиля» Пола Крухтена — розповідає історії свідків Чорнобильської катастрофи: вчених, ліквідаторів, журналістів, вчителів та простих мешканців. Фільм був висунутий на премію «Оскар» на номінацію «Найкращий фільм іноземною мовою» 2016 року від Люксембургу.
У науково-фантастичній стрічці Віталія Потруха «Загублене місто», що вийшла в широкий український прокат 2015 року, ідеться про невеличку експедицію, яка вирішує розшукати загублене місто в Зоні відчуження. Головні ролі у фільмі зіграли Андрій Джеджула, Сергій Романюк та Ірина Новак. Від початку над картиною мав працювати кінорежисер Мирослав Слабошпицький, однак через непорозуміння зі студією Довженка він вибув із проєкту. Раніше, 2012 року, Слабошпицький став режисером короткометражної стрічки «Ядерні відходи», що увійшла до кіноальманаху «Україно, goodbye!».
«Він — водій вантажівки на заводі утилізації ядерних відходів у Чорнобильській зоні. Вона працює там само в пральні. Їхні життя й робота підпорядковані одному ритмові й розписані погодинно. Але що приводить у рух механізм їхніх буднів — день за днем?» — йдеться у синопсисі стрічки. «Ядерні відходи» показували у програмі багатьох європейських фестивалів, стрічка здобула низку нагород, серед яких гран-прі фестивалю «Кіношок-2012» та гран-прі короткометражної програми «SPLIT FILM FESTIVAL».
Акцент на аудіовізуальній складовій
Унаслідок стрімкого розвитку технологій та приходу молодого покоління митців виникають абсолютно нові інструменти та способи вирішення тих чи інших художніх завдань, зокрема в контексті чорнобильської теми.
2015 року на українській театральній сцені з’являється вистава «Сталкери», поставлена Стасом Жирковим за п’єсою Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів, або Баба Пріся» на сцені Молодого театру в Києві. «Це специфічна комедія, де міф та реальність мають однакову силу, радіоактивний гумор межує з правдою нашого життя, де картопля — делікатес, а «згущьонка» — просто фантастика! «Чому ми живемо в зоні, а інші люди живуть там — «не в зоні»?», — ставлять питання творці вистави.
Читайте також: Заповідник, сховище для ядерних відходів та сонячна електростанція. Перспективи Чорнобильської зони відчуження
«Сталкери» — це історія про сім’ю з покинутого чорнобильського села: бабу Прісю (Ірма Вітовська), яка пережила Голодомор та захоплюється галюциногенними грибами, хвору доньку Славку (Віталіна Біблів), найщасливішим спогадом якої є радянське дитинство, а найзаповітнішою мрією — покинути Зону, і недієздатного онука Вовчика (Владислав Писаренко), який розпачливо просить не стріляти в нього, бо він — людина. Стас Жирков зазначав, що у виставі територія «Чорнобильської зони» стала метафорою країни загалом. Крім того, свого часу театральний критик Віталій Жежера, відповідаючи на запитання, чи це вистава про Чорнобиль, сказав: «Ні, це про нас із вами». Таким чином, «Сталкери», поєднуючи в собі специфічний гумор, драматизм та занурення у психологію людей, що залишилися в Зоні, виходять за межі суто «чорнобильського дискурсу». Нещодавно вистава увійшла до репертуару Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра у Києві. Також за п’єсою Ар’є 2017 року зняли українсько-американський художній фільм жахів «Брама», режисером якого став Володимир Тихий. Роль баби Прісі знову виконала Ірма Вітовська.
В українській музиці послідовно та гучно про Чорнобильську катастрофу вперше заговорила Ната Жижченко — співавторка проєкту ONUKA. До неї можна згадати лише пісню «Чорнобиль форева» Скрябіна або ж зовсім кон’юнктурні речі. 2016 року до 30-річчя аварії на ЧАЕС ONUKA випустила мініальбом «Vidlik», одна з чотирьох пісень якого називається «1986». У цій композиції звучить реальний запис переговорів диспетчерів ЧАЕС у день катастрофи. Не прямою присвятою Чорнобилю, а радше посиланням, за словами музикантки, є пісня «Vidlik», перші фрази якої: «Я, дихати, хотіти. Я, припиняти, розмова». «Якби станція розмовляла, то вона говорила б саме цей текст у той день», — переконана Жижченко. 2018 року на альбомі «Mozaïka» виходить інструментальний трек «ARKA», що увібрав у себе враження Нати від встановлення арки над четвертим енергоблоком.
«Арка стала найбільшим у світі пересувним наземним спорудженням. Термін її експлуатації — 100 років. Не стане нас, не стане тих, хто її будував, та арка продовжить стояти та захищати людей від повторення однієї з найжахливіших трагедій ХХ століття. На мій погляд, це епохальна подія, що залишилась незаслужено непоміченою. Лаконічний інструментальний трек «ARKA» — спроба передати дитячий захват та здивування перед гігантською, монументальною спорудою. І, разом з тим — захоплення масштабом думки та самовідданістю людей, які її побудували», — зазначила музикантка. Свою цікавість до теми Чорнобиля Ната Жижченко пояснює тим, що її батько був одним із ліквідаторів наслідків аварії на АЕС.
ARTEFACT: Чорнобиль і сучасне мистецтво
Масштабно і ґрунтовно про Чорнобиль говорить соціально-культурний проєкт ARTEFACT, започаткований 2017 року в Україні. ARTEFACT розглядає аварію на ЧАЕС як приклад однієї з найбільших інформаційних катастроф, коли замовчування, маніпуляції, фейки та пропаганда радянської влади призвели до реальних жертв.
Восени 2019 року в Києві на території Річкового вокзалу проходила виставка «ARTEFACT: Chernobyl 33», головним завданням якої, за словами організаторів, стало розповісти мовою сучасного мистецтва про інформаційну трагедію Чорнобиля і провести своєрідний сеанс арт-терапії для української нації. Виставка поєднала сучасні технології медіаарту, VR та AR-технологій, параметричну архітектуру, лазерні та проєкторні інсталяції, кінект та інші методи.
«ARTEFACT: Chernobyl 33» — це перше переосмислення Чорнобиля засобами сучасного мистецтва. Вона — немов вікно у внутрішній світ людей, які пережили трагедію, необхідне нам як національна арт-терапія, щоб знову не допустити катастрофи. Виставка закликає поставити собі прості питання: чому сьогодні ми намагаємося не згадувати про героїчний внесок ліквідаторів, не цікавимося, що насправді сталося на ЧАЕС і навіть не знаємо, як захистити себе і своїх дітей від радіації. Все це наслідки масштабної інформаційної складової катастрофи Чорнобиля», — наголосив Валерій Коршунов, куратор виставки.
Постапокаліптичні студії. Археологічна опера «Чорнобильдорф», що об’єднала в собі кіно, хореографію, перформанс, а також оперний та давньоукраїнський спів, стала одним із найпотужніших мистецьких висловлювань на тему катастрофи 1986 року. Фото: Валерія Ландар
Серед експонатів «ARTEFACT: Chernobyl 33»: «Саркофаг / піаніно-камера-обскура», який є символом змін світу через аварію в Чорнобилі; «Радіація» — розповідь про етапи Чорнобильської катастрофи засобами світлолазерного перформансу в супроводі музичного треку Дениса Волошина; «Стержні реактора» — аудіолазерна інсталяція, що символізує процес роботи реактора на момент катастрофи тощо.
2020 року презентували першу віртуальну медіа-арт виставку на тему Чорнобиля, розроблену для перегляду у VR-шоломах,— «ARTEFACT: CHOrnobyl». До її експозиції увійшли 10 минулорічних робіт, а також понад 50 нових експонатів, створених українськими митцями у межах віртуальної арт-резиденції.
Читайте також: Переддень апокаліпсису
Також у межах проєкту ARTEFACT Валерій Коршунов та Ярослав Костенко створили найбільшу діджитал-скульптуру, зареєстровану Книгою рекордів України. В основі інсталяції «Чорнобильське сяйво» — звуки Зони відчуження та проєкція символів знаку радіації на станцію «Дуга», таємно збудовану у містечку Чорнобиль-2. Призначенням споруди було відстежувати запуск міжконтинентальних балістичних ракет. Перша активація діджитал-скульптури відбулась у центрі Прип’яті 2018 року.
2020 року в Україні презентували культурно-соціальний музичний проєкт «Звуки Чорнобиля». Українські та міжнародні артисти записали альбом, до якого увійшло 10 композицій. Усі пісні об’єднує аудіобібліотека «Звуки Чорнобиля» — колекція звуків, записаних українським медіахудожником, автором проєкту ARTEFACT Валерієм Коршуновим іще 2018 року. Це, зокрема, тріск дозиметра, скрипіння оглядового колеса, шум рудого лісу, відлуння, гуркіт течії тощо. У проєкті взяли участь сім українських музикантів та музичних колективів (KAZKA, Сергій Міхалок, Олександр Чемеров, СТАСІК, вагоновожатые, KRUTЬ, Atomic Simao) та чотири іноземні (GusGus, Télépopmusik, Bjarki, Dub Fx).
До 35-ї річниці Чорнобильської катастрофи продюсери «Звуків Чорнобиля» анонсували концерт та презентацію унікальної вінілової платівки. Як пояснюють організатори, колекційна платівка отримає розширення через додану реальність та мобільний застосунок Chornobyl App — під час наведення смартфоном на обкладинку фотокартки артистів «оживатимуть» та розповідатимуть свої думки про Чорнобиль та враження після поїздки у Зону. Також під час концерту вперше покажуть документальну стрічку про проєкт.
«Chornobyldorf»: побудова постапокаліптичного майбутнього
Восени 2020 року в Мистецькому арсеналі у Києві відбулася прем’єра археологічної опери «Chornobyldorf» композиторів формації NOVA OPERA Романа Григоріва та Іллі Разумейка.
Загалом «Чорнобильдорф» — це багаторівневий культурологічний проєкт, що об’єднує живу оперу (archaeological opera), віртуальну реальність (real virtuality opera), антропологічний музей та Інститут дослідження Чорнобильдорфської культури. Слово «Чорнобильдорф» виникло з об’єднання назв двох атомних електростанцій — Чорнобильської і Цвентендорфської (збудована в Австрії в 1970-х, але не почала працювати через протести людей).
Обидві атомні станції, Цвентендорфська та Чорнобильська, перетворилися з активних техногенних об’єктів на антиутопійні археологічні монументи, бетонні символи атомної історії, що відображають разом із тим цілі епохи: демократію в Австрії / Центральній Європі та радянський тоталітаризм в Україні / СРСР.
«Археологічна опера «Chornobyldorf» у семи новелах розповідає про нащадків людства, які вижили після серії катастроф. Вони опиняються у постсуспільстві, світі після смерті капіталізму, опери та філософії. Мандруючи поміж руїнами атомних станцій, закинутих церков, театрів та галерей, вони намагаються відтворити втрачену цивілізацію за допомогою археологічних перформансів-ритуалів», — розповідають організатори.
У процесі дослідження та конструювання культурного постапокаліпсису творча група здійснила експедиції у Чорнобильську зону, на узбережжя Каховського моря (навпроти Енергодарської АЕС) та до Криворізького залізорудного басейну. Під час експедицій команда зібрала артефакти, що стали основою Чорнобильдорфського антропологічного музею, а також записала відеоновели, що транслювалися у межах опери.
Так, проєкт поєднав у собі кіно, хореографію, перформанс та оперний і давньоукраїнський спів. Крім того, в оперу інтегровані фольклор Дніпро-Дунайського басейну та цитування класичної музики, зокрема Баха та Лисенка. Також тут звучать рідкісні та стародавні інструменти: мікротональні бандура і цимбали, альпійська цитра, гуслі, кантеле, морін хуур (монгольська народна двострунна віолончель) та постапокаліптична ударна установка. Найцікавішим музичним інструментом вистави є унікальне алгоритмічне фортепіано Rhea-player австрійського винахідника Вінфріда Рітча (таких у світі всього сім).
Читайте також: Свято альтернативної пам’яті
Одним з учасників проекту став відомий український поет Юрій Іздрик, який також був ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС. Іздрик у ролі Орфея читав свої тексти та поетичне звернення до Еврідіки (її втілила австрійська актриса Анн Беннент, яка, однак, через другу хвилю коронавірусу з’явилася у виставі у вигляді відеоаватару).
У «Чорнобильдорфі» задіяні також співачка та фольклористка Сусанна Карпенко, унікальний носій чорнобильської традиції співу Олексій Заєць, актриса та співачка Марічка Штирбулова, солісти формації NOVA OPERA Анна Кірш, Мар’яна Головко, Андрій Кошман, Руслан Кірш та Андрій Надольський, мультиінструменталіст Ігор Завгородній, танцівниця Марія Потапенко. 2020 року оперу планують показати у Відні, а 2024-го — у Венеції.
Тамара Гундорова, літературознавиця
Якщо говорити про рецепцію Чорнобиля і тему Чорнобиля в літературі, зокрема українській, то найактивніший період припадає на перші роки після аварії. У перші десять років після катастрофи з’являється досить багато художніх текстів, і найактивніше до цього підключилося покоління, яке ми звикли називати шістдесятниками. Це і Ліна Костенко, і Іван Драч, і Борис Олійник, і Володимир Яворівський.
Чорнобиль порушив, а то й зруйнував багато уявлень про світ. Найголовніше, що він породив трагічний і, по суті, катастрофічний світогляд. Увесь світ і саме людське буття, цивілізація видавалися загроженими, атом і радіація, здавалося, знищать і природу і людину. Павличко пише про якесь нове відчуття природи, враженої невидимою радіацією, звертаючись, немов востаннє, до зеленого листка. Ліна Костенко пише про духовне падіння українців і кінець людської цивілізації. Чорнобильська рецепція, я б назвала її нуклеарною, породжує стан відчуження і очуднення, ніби опиняєшся в іншій реальності, яку не можеш зрозуміти і яка не піддається звичайному опису. Народжується образ світу, фрагментованого на шматки, спогади, цитати, і такий світ доводиться збирати заново, як у поемі Драча «Чорнобильська Мадонна».
Виникає навіть поняття «чорнобильський жанр», оскільки йдеться про те, як можна говорити про Чорнобиль: чи тільки в категоріях, скажімо, героїзму людей, які боролися проти радіоактивного вогню, чи з усвідомленням моральної відповідальності кожного за те, що відбулося. Ось це питання відповідальності і відсторонення, що ти, мовляв, є тільки свідком, а в цьому всьому винен хтось інший, створювало моральну напругу в літературі. На початку 90-х років ці питання також стають важливими для цілого суспільства, що виходило з з тоталітарної системи, і вони були викликані саме текстами про Чорнобиль.
В літературі важливо було знайти адекватну форму дискурсу, тобто нові способи оповіді про Чорнобиль. Тому що Чорнобильська катастрофа – це не тільки певна подія, яка сталася, а це також питання про те, як можна говорити про цю трагедію, як можна її осмислювати, хто говорить про неї і як проявляється моральна позиція мовця, свідка, спостерігача, дослідника. Тобто це не лише естетична позиція. Ідеться також про те, що можна взяти зі словників культури, з нашого мовлення – публічного і приватного, щоб говорити про такі речі. Тут виникають асоціації з війною, з Хіросімою, «Об’явленням Івана Богослова», але водночас Чорнобиль – це також щось інакше. Тому треба було знайти відповідну мову. Дуже цікаво, що в цей час виникає документальна література – записки свідків, учасників, ліквідаторів. Усна історія виявилася надзвичайно перспективною формою наративізації історії, суголосною нашій епосі. Я називаю це появою «чорнобильського свідка», який говорить власними словами й оповідає про власний досвід. Пізніше ця тема стала також частиною есеїстики, скажімо, в Світлани Алексієвіч, Оксани Забужко.
Крім усього іншого, Чорнобиль впливає на літературу не тільки прямо як певна тема, але і як певний спосіб відчувати і жити у ситуації «кінця світу». Це мислення цитатне, ігрове, поліморфне, скроєне з власних біографій, голосів і вражень, а також гри, як у бубабістів (Юрія Андруховича, Володимра Неборака, Олександра Ірванця) чи Юрка Іздрика. Післячорнобильська епоха стала часом освоєння простору свободи, по суті, співпала з пострадянською епохою і стала частиною посттоталітарної культури. Така культура живиться проростанням творчої свободи в усі сфери життя і культури, а труднощі цього періоду, зокрема 1990-х, тобто бідність, бездомність, невлаштованість поєднувалися з інтелектуальною свободою й інформаційним бумом відкриття невідомого, табуйованого і забороненого.
Ми сьогодні вже знаємо, що Зона оживає, що це насправді місце, куди можна приїжджати. Але в ті часи Зона сприймалася зоною смерті, і здавалося, що це триватиме безкінечно. Якщо говорити про ближчий час в контексті появи нових текстів про Чорнобиль, то це, звичайно, Маркіян Камиш, який написав уже декілька книжок про Чорнобиль і про Зону (Оформляндія, Чормет, Київ-86. Ряска – Ред.). Камиш робить спробу по-новому говорити про Зону – як про зону свободи. Це вже інше покоління, яке сприймає Чорнобиль не як велику загрозу, але як місце свободи і задоволення, куди можна втекти від людської цивілізації і щоденних клопотів. Це форма певного нонконформізму і водночас самотерапія людини, яка має певну рану і стає лікарем себе самої. Спроба оживити саму Зону – це в певному сенсі є лікуванням від травми.
Ще одна тенденція – це гендерний аспект чорнобильської теми. Хочу згадати повість «Жінка у зоні» Світлани Йовенко, та і позиція Ліни Костенко є саме гендерною. Адже найчастіше розмова про Зону, ліквідаторів, про Чорнобиль має чоловічі конотації. Хоча серед ліквідаторів і тих, хто працював і працює в Зоні, багато жінок. Фемінізувати Зону, показати місце жінки в Зоні, дати їй право говорити, долучитися до творення чорнобильської історії, зрештою, вислухати свідка, як це намагається зробити Алексієвіч, все це важлива частина чорнобильської рецепції.
Я, однак, хочу сказати, що порівняно з візуальним мистецтвом, кіно й театром, Чорнобиль, на жаль, не породив велику і багату літературу в Україні. Її насправді мало, і це шкода, бо чорнобильська тема – це і тема переселенців, і тема хвороби та її впливу на людські долі, і екологічна тематика, і тема глобальної міграції, і нуклеарна фантастика, чорнобильський гротеск, чорнобильське фентезі, життя в зоні, тема науки і науковців, багатокультурності, чорнобильського свідка, розпаду Радянського Союзу і багато-багато інших.
Матеріал створено у межах Дискусійного ПЕН-клубу. Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.