На перші два запитання відповісти складно. І вірмени, і азербайджанці мають історичні претензії на гірський мальовничий регіон (його назва буквально перекладається як «гірський чорний сад»). Де-юре він є частиною Азербайджану, але де-факто після припинення бойових дій 1994 року став керованою вірменами Республікою Арцах, яка, однак, не отримала міжнародного визнання. Жодна зі сторін не має рації у своїх претензіях. Та обидві часто помиляються у своїх нерезонних, провокаційних діях, що й спричинили війну.
Пояснити, чому це важливо, простіше. У конфлікті задіяно три великі країни: Туреччину (підтримує Азербайджан), Росію (має дружні зв’язки з обома сторонами, що воюють) й Іран (сусідня держава). На задньому плані: Європейський Союз (що намагався, але не зміг налагодити мир) і Сполучені Штати (що їх, з одного боку, підштовхує впливова вірменська діаспора, а з другого — нафтогазові інтереси в Азербайджані).
Читайте також: Підвищена температура
Одне із занепокоєнь — ескалація бойових дій, унаслідок якої один із зовнішніх гравців буде серйозно залучений у конфлікт. Проте значно більше занепокоєння — війна ознаменовує кінець західного впливу в регіоні. РФ прагне повторення дипломатичного успіху в Сирії. Одним з елементів цього процесу будуть російські миротворці в регіоні; іншим — мирний процес «Астана-2» за участю Ірану й Туреччини та без участі ЄС і США. Ця війна безпрограшна для Росії і в інших аспектах. Той, хто програє, потребуватиме захисту Кремля. Той, хто виграє, буде вдячним. Росія продає зброю Азербайджану, однак утримує військову базу у Вірменії (і продає їй зброю). Обидві країни незадоволені відносинами з РФ. Та жодна не має альтернативи. Вірменія боїться Туреччини, а Азербайджан знає, що не може повністю покладатися на Реджепа Таїпа Ердогана.
Головним переможеним є Захід. Він втрачає вплив у Чорномор’ї, на Кавказі й у Центральній Азії — регіонах, де всього 15 років тому, здавалося, він ставав дипломатичною й економічною провідною зіркою, будував трубопроводи, розвивав громадянське суспільство й створював мережу безпеки. Туреччина — найбільша країна — член НАТО в цьому регіоні — створює проблеми, а не рішення. Наразі Росія знову володарює своєю колишньою імперією. Останнім бастіоном західного впливу лишається Грузія, в якій демократія занепадає, а в економіці безлад. РФ може зажадати коридор через Грузію, щоб доставляти у Вірменію допомогу (військову чи «гуманітарну»). Влада в Тбілісі не знайде суттєвої зовнішньої допомоги, якщо відмовиться; коли ж грузини поступляться або похопляться постфактум, їхня вразливість та ізоляція поглибляться.
Із західною апатією може зрівнятися хіба що вірменська зарозумілість. Нова, реформістська влада в Єревані продовжила бездіяльну політику своїх попередників-клептократів, не вдавшись до серйозних спроб провести переговори з Азербайджаном. Вірмени сподівалися: що довше втримають Нагорний Карабах, то більше матимуть шансів, що світ змириться із захопленням території. Не спрацювало. Республіка Арцах — спорожніла маріонеткова держава, яка повністю залежить від економічної й військової підтримки Вірменії та діаспори з набитими кишенями. Вірменія в оборонній позиції. Вона не може здобути рішучої перемоги над Азербайджаном — значно більшою й заможнішою країною. Головною надією вірменів є дипломатична підтримка ззовні.
Навряд чи це спрацює. Заходу, що переймається іншим і переживає розкол, нелегко мобілізувати ентузіазм навіть для опозиції в Білорусі, яка значно вірогідніша кандидатка на підтримку. 20 років тому європейська безпека була головною темою у Вашингтоні й користувалася підтримкою з боку обох партій. Чинна ж президентська адміністрація сприймає ЄС за антагоніста, а європейських союзників — за невдячних або ж легковажних. Адміністрація Байдена може спробувати виправити ситуацію, але це станеться не скоро й не обов’язково. Росія не демонізуватиме Азербайджан, називаючи агресором чи організатором ще одного геноциду вірменів. У Москві прагнуть тісніших зв’язків із режимом у Баку з комерційних (транзит, нафта й газ) і геостратегічних міркувань.
Читайте також: Світ про загострення в Нагірному Карабасі: Неглибоке занепокоєння
Якщо Азербайджан поверне собі принаймні частину території до угоди про припинення бойових дій, лідери в Баку зблизяться з Росією із вдячності. РФ могла підтримати Вірменію, та не зробила цього. Якщо конфлікт швидко зайде в глухий кут або погіршиться, азербайджанці збагнуть, що покладатися на Туреччину було помилкою, а отже, теж прихиляться до Росії. Іран теж спостерігатиме за конфліктом із цікавістю й ентузіазмом. Будь-який результат, що підкреслить його роль регіонального впливового гравця, допоможе послабити згубні наслідки санкцій США. Туреччина більше непокоїться — повинна підтримувати Азербайджан з огляду на близькі мовні й етнічні зв’язки між народами. Однак президент Ердоган і так має багато клопоту, зокрема війни в Сирії й Лівії, а тому не хоче нової сварки з Росією. Туреччина втрутиться, щоб завадити поразці азербайджанців, але заохочуватиме свого меншого союзника вдовольнитися скромною перемогою.
Рішення, що раніше ухвалювались у Вашингтоні, Лондоні, Берліні й Брюсселі, принаймні з натяком на міжнародний, заснований на правилах лад, тепер приймаються в Москві, Анкарі й Тегерані на основі безжальної політики сили. Усе це підживлює неоялтинське бачення світу Владіміра Путіна, за якого наддержави ухвалюють рішення, а маленькі країни «слухаються старших».