Чорна зрада

У таборі націонал-патрі­отів, зокрема на Банковій, нині мають святкувати не менш бурхливо, ніж у виборчому штабі Партії регіонів: стратегічної мети досягнуто, «Вона» не пройшла. Адже хитку перевагу новообраного президента встановлено за активної допомоги поки що чинного лідера нації.

Дехто з політологів узагалі вважає, що саме нищівна критика Юлії Володимирівни з боку Віктора Андрійовича під час усієї кампанії, а також невпинне, систематичне блокування всіх дій уряду впродовж цього терміну забезпечили Вік­торові Федоровичу значно більше, ніж його переможні три відсотки. Що це? Мстива дріб’язковість одного чоловіка? Далекоглядні плани його оточення, яке підтримує тісні стосунки зі спонсорами регіоналів? Солідарна образа групи політиків на свій народ у дусі «Тож не діставайся ти нікому»? Нині це не має жодного значення.

В історії кожної нації є переломні моменти, так звані точки біфуркації, коли жоден громадянин не може дозволити собі комфорт утриматися від вибору. Точніше, дозволити собі він може все, що завгодно, тільки уникнути відповідальності за наслідки свого рішення все одно не вдасться. Або ти граєш на одну руку, або на іншу, або вже зізнайся, що тобі байдуже майбутнє цієї країни. Мав рацію філософ Мирослав Попович, коли з алгебраїчною чіткістю доводив: усі, хто не за Тимошенко, в цій конкретній ситуації автоматично за Януковича.

Група шанованих інтелектуалів у численних виступах все ж таки погралася в піжмурки: мовляв, якщо якомога більше українців проголосують проти всіх (окреме вітання панові Гуменюку), це має засвідчити нашим політичним елітам, що їх не підтримує суспільство й вони повинні поступитися місцем новим обличчям. Звучить страшенно загрозливо. Неважко уявити, як ті еліти злякалися, особливо в готелі «Інтер­Континенталь», де засідав штаб біло-бла­кит­них. За бажання в цьому можна переконатися, спостерігаючи їхні розгублені мармизи на кожному каналі. Ні? Хіба не розгублені? Ну вибачте. Почекайте, зараз засоромляться й чимдуж побіжать шукати нові обличчя…

Позиція «патріотів» (те, що це слово в даному контексті слід писати в лапках, ми якраз і спробуємо довести далі) у вирішальну мить не є випадковою. І це днями визнав голова парламентських нашоукраїнців Роман Безсмертний: для його політичної сили вигідніше перебувати в опозиції. Навіть якщо припустити, що це обмовка або цитата, вирвана з контексту, вона якнайкраще відображає мрію типового представника їхнього табору: бути нібито поряд із владою, тобто користуватися всіма її перевагами, але нічого не робити й ні за що не відповідати. За формою та змістом це до болю нагадує становище української придворної інтелігенції за радянських часів. І це не випадковий збіг, а типологічна схожість: колаборантство з ворожою владою можна чергувати з окремими нападами сміливості й супроводжувати постійними наріканнями і навіть вимогами, які насправді ні до чого не зобов’язують.

Натомість перебування при владі є надмірним тягарем і зайвим клопотом, що відволікає від екскурсій, розваг і картинного ходіння в народ. Треба займатися копіткою роботою, дбати про національний інтерес, долати опір, утримуватися від спокус (!!!), виконувати обіцянки й до того ж іще не спізнюватися. Звісно, рано чи пізно природа бере своє…

«Патріоти» ющенківського розливу мали владу цілих п’ять років. Це такий тривалий проміжок часу, що виключає можливість посилань на нездужання, брак повноважень, ­організований спротив, не­сприятливі погодні умови й решту обставин, які зазвичай заважають поганому танцюристові. Вони мали на старті такі неймовірні переваги, які рідко трапляються в історії: цілковиту довіру активної частини суспільства, тотальну деморалізацію опонентів, безмежну підтримку міжнародної спільноти, сприятливу економічну кон’юнктуру. 

Патріоти не втомлюються нагадувати як благостиню те, чого не зробив президент: не впровадив «темників», не закрутив гайок, не вибудував вертикалі влади за путінським зразком, коротше кажучи, демократ. За цією логікою кожному політикові слід подякувати, що він не їсть на сніданок маленьких дітей – а міг би! Наприкінці царювання з Банкової почали лунати застереження: «Ви ще згадаєте Ющенка» (що комічно нагадує пророцтво його попередника: «Ви ще згадаєте Кучму»). З того самого середовища ­звучали звинувачення схожого гротесково-хо­рео­гра­фіч­ного ха­рактеру: «Ющенко – президент майбутнього, наш народ надто недосконалий і тому його не гідний». 

Ось те, чого Ющенко разом зі своїми союзниками не зробив, хоча мав будь-що зробити попри будь-який спротив, попри будь-які перешкоди:

– об’єднання нації на платформі української мовно-куль­тур­ної ідентичності;

– подолання корупційного типу взаємодій в бізнесі, адмініструванні та суспільстві;

– просування в Європу на правах повноправного, шанованого й передбачуваного партнера.

Звісно, він мав зробити це не один, а разом із командою своїх «патріотів» і за підтримки патріотів без жодних лапок, тобто думаючої, зрілої частини суспільства.

Вони не лише самі не зробили того, що обіцяли, на що благословили їх Майдан та історія, вони позбавили шансів зробити це іншу команду, своїми руками привівши до влади компанію добродіїв, для яких їхні цінності – справжні або удавані – є не чим іншим, як предметом для глузування.

Останнім часом білосердечна Тимошенко надто переконливо позначила свій курс саме на спокійний розвиток українських цінностей, на згуртування суспільства навколо здорового патріотичного стрижня. Наскільки це було щиро й послідовно, ми невдовзі дізнаємося, спостерігаючи за нею в ролі опозиціонерки, зараз же зрозуміло одне: «патріоти» й надалі претендуватимуть на роль монополістів у захисті національних інтересів. На поле, яке вони вважають своїм, вони намагатимуться не пустити нікого. Не з’їм, то понадкушую.

Прав­­да в тому, що ні у владі, ні в ґетто «патріоти» не здатні ні на що, крім дискредитації ідей, які вони нібито щиро обстоюють. Здорові конструктивні сили переможуть лише тоді, коли «патріоти», які у вирішальний момент стріляють у спину, опиняться на смітнику історії.