На зламі ХІХ та ХХ століть в українському інтелектуальному просторі загострилися дискусії довкола питань історичного поступу, долі європейської культури, національної ідентичності, соціальної справедливості й індивідуальної свободи, а ще — призначення та розвитку жіноцтва. В обговоренні пролунали рішучі голоси, що наважилися збороти мізогінію, найбільшим виразником якої тоді вважався Фридрих Ніцше, а передвісницею українського жіночого руху — Наталія Кобринська.
Вона народилась у селі Белелуя біля Снятина, на сучасній Івано-Франківщині в 1855 році. Походила з родини греко-католицького священика Івана Озаркевича, депутата Галицького сейму. Отримала домашню освіту, вивчала позитивістські (Бюхнер, Ренан, Маркс, Ласаль) і феміністичні (Міл) твори, формуючи власні візії на тожсамість, освіту, виховання, соціокультурні вимоги до жінок, їхнє економічне становище в сім’ї, кризу подружжя, проституцію та поволі набула запалу до відродження духу і прав українського жіноцтва засобами публіцистики чи красного письменства. Хоча вона і не порушувала питання про вільні шлюб і любов, однак її погляди здавалися вельми радикальними, зустрівши недовіру й острах у консервативному та малоосвіченому середовищі.
По смерті чоловіка Теофіла (1882) — теолога, фольклориста та музиканта, бездітна вдова знов опинилася в отчому домі. Відтоді вбиралась у темні тони, за що була названа Чорною Панею. За сприяння батька здійснила поїздку до Відня, де запізналася з членами товариства «Січ» та Іваном Франком. Отже, головними віхами діяльності Кобринської стали такі події: заснування української організації «Товариство руських женщин» у Станіславові (1884); видання з Оленою Пчілкою жіночого альманаху «Перший вінок» (1887); ініціювання петиції до державної ради про дозвіл жінкам учитися в університеті (1890); проведення першого жіночого віче в Стрию (1891); три випуски збірки «Наша доля» (1893, 1895, 1896); оповідання на соціальні та фантастичні теми (1898, 1904); реалізація перекладацьких і благодійно-просвітницьких проєктів. А решту свого життя вона присвятила домашньому обійстю та літературі. Доста спізнавши глуму, нерідко Кобринська впадала в крайнощі спіритичної практики. Переживаючи російську навалу, підтримала січове стрілецтво, проте зазнала звинувачень австрійців у шпигунстві на користь окупантів. Умерла від тифу в 1920 році.
Важливою розвідкою про творчість і життя Наталії Кобринської є монографія Алли Швець «Жінка з хистом Аріадни» (2018). На її сторінках дослідниця регулярно розглядає ставлення нашої феміністки до ніцшеанства. Чи не найпершу спробу познайомити жіноцтво з провокативними думками німецького філософа Кобринська вчиняє в дебютному випуску «Нашої долі» (1893), розміщуючи статтю «Літературні замітки» доктора Даміана. Вона відкривається рецензією на «Так мовив Заратустра», на яку вже наступного року гостро зреагує Франко. Тож у другому випуску «Нашої долі» (1895) Кобринська, ніби на своє виправдання, проте зберігаючи критичну настанову до Ніцше, відповідає, що не рахуватися зі спадщиною філософа неможливо, а тому нема причин, аби читачки не знали про нього.
Не обстаємо за автором «Заратустри» та все таки не знаємо, для чого о авторі, о котрім говорить ціла Европа, не має знати Галичина?
Наступну згадку Кобринської про Ніцше зустрічаємо в нарисі про «Авґуста Стріндберґа», що з’явився в «Літературно-науковому віснику» (1901). Тут авторка порівнює шведського драматурга та німецького мислителя, фіксуючи подібності в обох унікальних особистостях, і стверджує, що це зациклені на собі геніально-божевільні ексцентрики. Стріндберґ поціновуватиме діалектику Геґеля, допоки не вподобає революційне лівогеґельянство. Додаймо, що Ніцше теж у молоді роки зачитувався творами Давида Штрауса та Людвіґа Фоєрбаха. Ще пізніше Стріндберґа захопили міркування Міла про політичну свободу й емансипацію. Та нарешті йому трапився Ніцше з його індивідуалізмом:
Впливи того напряму сильно відбиваються в першій половині творчости Стріндберґа, що зазначається цілим рядом високо талановитих творів. З часом змінюється той напрям і в його писаннях зачинають виступати признаки впливів фільософії Ніцшого, головно теорія німецького фільософа про вищі, інтелектуально розвиті одиниці.
Надалі здається, зауважує Кобринська, нібито Стріндберґ звертається до декадансу, бо в його творчості з’являються виразні ознаки «штуки для штуки» (мистецтва для мистецтва). Та його годі назвати декадентом, а звернення вказувало лише на те, що він оволодів індивідуальним «артизмом», який українські критики не дуже то й приймали, зводячи до модернізму. Втім індивідуалізм якраз і приваблює Кобринську. От якби ж його можна було застосувати до визволення жіноцтва!
Сила того артизму така велика, що робить колосальне вражіння навіть на тих, що іншим разом може з обуренням відвернули би ся від провідної думки автора. Бо тут автор зовсім зриває з традицією свого пера і ставляє чоловіка вищого типу по рецепті Ніцше, котрого впливам підпадає у всіх своїх пізніших творах. Стріндберґ називає се своїм вищим духовим розвитком і по тій новій теорії підносить той тип чоловіка до вимог Ніцше.
Також увагу привертає стаття «Ніцшеанські мотиви» (1907), що вийшла в газеті «Діло». Тут авторка намагається коротко викласти погляди Ніцше та з’ясувати чи справді вони багато значили для української літератури. Левову частку допису складає реферування та коментарі Кобринської до статті П. Коґана «Ницшеанськие мотивы в немецкой литературе» (Русская мысль, 1904). Чому вона обирає саме російське дослідження? Може, це була доступна їй розвідка, де крім ставлення Ніцше до жінки розглядалось і ніцшеанство Станіслава Пшибишевського. Саме цього польського німецькомовного письменника на наших теренах уважали натхненником українського символізму. Та Кобринська воліє це спростувати. Принагідно вона полемізує з анонімним автором статті «На соняшних левадах» у часописі «Світ» (1907), який заховався за криптонімом О. Ст. На його думку, наші символісти представлені двома групами: буковинською (Кобилянська) та галицькою («молоді музаки»).
Та філософія Ніцше, повторює Кобринська слова Коґана, не стала відкриттям у Німеччині. Бо бунтівний дух там не вгавав іще з епохи романтизму: заперечення авторитету, розвиток особистості, повстання проти моралі, прагнення досягнути божественної досконалості (Фридрих Шлеґель). Потому свій внесок зробили речники аристократизму й індивідуалізму (Гайнрих Гайне), навіть егоїзму (Макс Штирнер). Ніцше лише це знов артикулював. Складається враження, що Кобринську цілковито проймає розвій індивідуальності, втім їй нестерпно, що Ніцше настільки неприйнятно відгукується про жінку та її роль у суспільстві:
Як не стараються деякі біоґрафи пом’якшити гострі осуди Ніцшего про жінок, глибока згірдність до слабкого пола лежить в основі його поглядів. Ніцше ненавидить змагань жіноцтва на полі еманципаційним і те, що вони відбігають від традиційної ролі забавки. Після нього, як яка жінка відчуває в собі схильність до науки, то вона напевно буде підлягати якійсь фізичній ненормальности. Сама бездітність жінки виробляє в ній мужеські нахили.
Все це Кобринська висновує, читаючи тексти про філософа, попри його застереження, що він і його твори — то різні речі. Вона, звісно, не знає про його дружні стосунки й інтелектуальні бесіди з феміністками: Резою фон Ширнгофер, Гелен Цимерн, Гелен фон Друсковіц, Метою фон Саліс. Про це можна було дізнатися з докладнішої біографії Ніцше, проте такої ще не було. Може, тоді висловлювання Кобринської були б іншими.
Після цього розгрому, далі переповідаючи Коґана, Кобринська показує, що німецькомовні твори Пшибишевського — ще далеко не відтворення ніцшеанських ідей. Адже лише зовні герой «Homo Sapiens» Ерік Фальк нагадує послідовника надлюдини — сміливу, могутню, схильну до авантюр і хтиву, неприхильну до демократії сильну натуру, що розриває та топче: відбиває приятелеву наречену й одружується з нею, не пориваючи з коханкою, а його самого доводить до самогубства. А тоді все виправдовує перекрученими словами Заратустри: я — природа, тому нищу, даю життя, ступаю по трупах. Але, знову таки, це лиш оманлива поверхня надлюдського. Подекуди надмірний епатаж і нині видається за ніцшеанство. Та головне не те, що Пшибишевському вдалося погратися з ідеалами Ніцше. Ключову роль у його творчості, каже Кобринська, відіграє сумління. А для Ніцше воно буцімто неважливе. Якщо так, запитаємо вже ми, то пощо філософ розводився про «нечисте сумління» (schlechte Gewissen)? У кожному разі, Кобринська підсумовує: українське письменство не впадало в крайнощі ніцшеанства та не наслідувало Пшибишевського, бо має свою специфіку.
Мабуть, останній ніцшеанський сюжет у Кобринської пов’язаний із виданням драми Мориса Метерлінка «Синьобородий і Арияна, або Даремний визвіл» (1913), до якого перекладачка написала передмову, перетворивши її на екскурс у визволення жінки. Казка про жахливого чоловіка Синю Бороду, що вбиває своїх дружин, віддавна привертала увагу письменників, а зокрема французьких, аж от черга дійшла і до бельгійця. Тільки в нього не брати визволяють сестру-бранку з-під влади химерного нелюда, а вона сама ладна чинити спротив і за себе, і за поневолених посестер. Авторка перетворює давню легенду на подію історичного масштабу. В давніх культурах, нехай то індійська чи єгипетська, жінка залишалася безправною. Те саме спостерігається й у грецькій традиції, котра змінила материнське право на батьківське, та християнській, яка спочатку піднесла жінку, щоби знову перетворити на рабиню чоловіка. Подальші цивілізації вірно трималися цієї тенденції. Лише новітні часи відкрили жінці можливості боротися за рівні права. Якби ж ото не філософія Ніцше. Власне, в оцінці Кобринської Ніцше постає такою собі символічною Синьою Бородою.
«Кожний морал[іст], що звертається до нібито рівних собі, грішить не йно проти доброго смаку, а є одною з найбільших хиб чоловіка, під маскою людяності на шкоду чоловіка вищого, небуденного, упривілейованого». Так говорить Ніцше, один з найбільших фільософів і репрезентантів тих сучасних стремлінь… А позаяк все слабшою є жінка, так по думці речника тих теорій і його поклонників, «з жінкою треба поводитися по-східному і тримати її під ключем, як щось такого, що вже з природи засуджене на рабство і тільки в сильних руках може мати якусь вартість».
Погодьмося, невтішний вислід… Але згадаймо провокативне фото, зроблене в травні 1882 року в Люцерні. На ньому зображено Ніцше, його друга доктора Пауля Ре разом із їхньою 21-річною пасією Лу Саломе. Якщо точніше, то на тій світлині бачимо візок, запряжений двома професорами, якими править усміхнена дівчина. Лівою рукою вона тримає віжки, а правою замахується канчуком, ніби поганяє ліниве чоловіцтво. За іронією долі постановкою зйомки займався сам Ніцше. Певно, його фраза «Йдеш до жінки — візьми канчука» — то вивернута навспак алюзія на цю подію…
Та до чого це все? Властиво, нашу Чорну Пані, що виборює права жіноцтва, впору порівняти з дівчиною з канчуком. Одначе не поспішаймо геть усе зводити до жіночого бажання помститися ненависному чоловікові. Досить і того, що ніцшеанство постійно вульгаризувалося на всяк лад. Але батога направду заслуговує саме патріархальне мислення, бо перетворює владу не на змагальний принцип, а тотальне поневолення.
P.S. Автор висловлює подяку Аллі Швець за надання фотовідбитків друкованих матеріалів Наталії Кобринської: статті «Ніцшеанські мотиви» та передмови до драми «Синьобородий і Арияна».