Прапор США догорає на тротуарі, а з двох вікон першого поверху посольства США в Белграді виривається полум’я. На тротуарі перед будівлею спалахують мобільні телефони: люди фотографуються на тлі вогню із піднятими трьома пальцями (символом Сербії). 50 поліцейських, які мали б розігнати натовп, спокійно стоять осторонь – вони зреагують, застосовуючи силу, лише за 40 хвилин.
Результати обурення демонстрантів під час і після мітингу «Косово є Сербія», що відбувся минулої п’ятниці в Белграді: у приміщенні посольства США знайдено обвуглене тіло 20-річного парубка, 212 осіб поранено, з них 49 поліцейських. Окрім американського посольства збитків зазнали також будинки дипломатичних і консульських представництв Туреччини, Хорватії, Великої Британії, Бельгії, Німеччини, Боснії та Герцеговини і Канади. Один із ресторанів «МакДональдз» у місті було підпалено, пограбовано 90 крамниць, знищено автомобілі, вуличне освітлення…
Проводити мітинг вирішено було під час зустрічі президента Сербії Боріса Тадіча, прем’єра Воїслава Куштуніци та представника найбільшої опозиційної партії Томіслава Ніколіча (Сербська радикальна партія). Зустріч відбулася за кілька годин після проголошення незалежності Косова. Того ж вечора група хуліганів зіткнулася із поліцією перед посольством США, але будівля була «захищена». Однак хулігани спромоглися вдертися до посольства Словенії і скинути з флагштоку та спалити прапор Євросоюзу. Того дня почалися також погроми ресторанів «МакДональдз» в Белграді. Неприємні інциденти тривали усі наступні дні по всій Сербії: громили представництва іноземних фірм, а також крамниці, власники яких – албанці. Деякі міністри, наближені до прем’єра та його партії, виправдали вчинки хуліганів словами «і це також демократія». Демократична партія, лідером якої є чинний президент Сербії Боріс Тадіч, вийшла із організації мітингу. Однак міністр освіти, член партії прем’єра Куштуніци, порадив школам на день проведення мітингу відмінити уроки, щоб усі охочі могли узяти участь у акції протесту.
22 лютого президент Сербії із офіційним візитом відвідав Румунію, а у Белград вирушили автобуси з демонстрантами з усіх кінців Сербії. Столиця нагадувала вулик. До центру з патріотичними піснями про Косово стікалися групи демонстрантів. Вони несли транспаранти «Косово є серцем Сербії», «Не віддамо Косово» і транспаранти зі словами подяки Іспанії та Бразилії, які заявили, що не будуть визнавати незалежності краю. Поміж людей, які зібралися на мітинг, було багато тих, хто утік із Косова у 1999 році. «Ми прийшли, щоб сказати, що не погоджуємося із проголошенням незалежності. Косово було і завжди буде Сербією», – казали вони крізь сльози журналістам. Подібними були і слова державних та іноземних функціонерів, які звернулися до присутніх. «Чи є серед нас хтось, хто не є із Косова? Чи є серед нас хтось, хто вважає, що Косово – не його? – почав свій виступ прем’єр Воїслав Куштуніца. – Великі держави хочуть, щоб ми зреклися походження, Косова, пращурів та історії. Якщо ми визнаємо, що ми не є сербами, то вони обіцяють, що нам, як нації без пам’яті та походження, буде краще».
Тим часом, попри заклики організаторів зберігати спокій, вже під час виголошення промов дійшло до зіткнення з поліцією групи агресивних демонстрантів перед будинком посольства Туреччини – демонстранти підпалили стяг та розбили вікна посольства.
«Ми зазнали великих матеріальних збитків. Вибито шибки і розбито камери відеоспостереження, повністю знищено пост охорони. Нападники спалили прапор Туреччини, і поліція це бачиля», – розповів пізніше посол країни Хасан Сервет Октем.
По завершенню промов демонстранти вирушили до Храму Святого Сави, де відбулася молитва за спасіння сербського народу. Тим часом менша група людей замість молитися попрямувала до посольств інших держав. «Вбий, заріж, щоб шиптарів (сербська лайлива назва косівських албанців – прим. авт.) більше не було», – викрикували вони. Найбільша група пішла до посольств Хорватії та США. Швидко видряпалися на балкон, скинули і підпалили прапор США, а на його місце повісили сербський. Потім крізь вікна закинули факели, а кілька демонстрантів увірвалися в посольство і почали вибивати шибки. Поблизу на тротуарі горів автомобіль, вздовж вулиці лежали перевернуті сміттєві контейнери. Через 40 хвилин поліція відреагувала, використавши сльозогінний газ, а потім розігнала натовп і відтиснула демонстрантів броньованими машинами. «Їдьте у Косово», – закидали їм демонстранти. Зрештою, до посольства прибули пожежні машини, і за 40 хвилин вогонь було ліквідовано.
Водночас група хуліганів грабувала магазини у центрі міста. Вулицями бігли люди з м’ячами, кросівками, куртками… Свідки зазначали, що крадії навіть мали час на примірку кросівок. Завдяки інтернет-сайту «youtube» світ облетіло аматорське відео під назвою «Косово за кросівки», на якому видно дівчат, які йдуть із магазину в магазин і пакують у торби солодощі, спортивний одяг та взуття. Поліція лише близько 22:00, після інших зіткнень із хуліганами з використанням сльозогінного газу і стріляниною гумовими кулями, змогла узяти під свій контроль белградські вулиці. Після понад годинного розбою на вулицях залишилися манекени, вішаки, розпаровані кросівки й запах сльозогінного газу.
Днем пізніше знівечене американське посольство перетворилося на головний туристичний атракціон столиці. Мало знайдеться перехожих, які б перед ним не зупинилися, – дехто фотографував на згадку, а дехто лишень намагався краще роздивитися наслідки мародерства. Коментарі поділилися: «НАТО нам завдало більше збитків», – говорили одні, в той час, як інші констатували, що Сербія втратила не лише Косово, але й свій образ та гідність.[145]
РЕТРОСПЕКТИВА
«Кіевская мысль», № 355, 23 грудня 1912 року.
За краєм куліс
На початку Першої світової війни Лев Троцький, тоді відомий як Бронштей, написав для газети «Кіевская мысль» серію матеріалів із Балкан. Пропонуємо уривки з репортажу майже столітньої давнини.
«Ось, що майже дослівно – я писав під диктовку – розповів мені один із моїх сербських друзів.
Жахіття почалося, як тільки ми перетнули старий сербський кордон. Близько 5-ї години вечора ми під’їздили до Куманова. Чим темніше ставало небо, тим яскравіше виступала на ньому страшна ілюмінація пожеж. Горіло з усіх сторін. Цілі албанські села стояли стовпами вогню. Це було перше справжнє, достовірне, що я побачив із сфери війни, безжального людського взаємознищення. Горіло житло, горіло добро, накоплене батьками, дідами і прадідами. <…>
Четверо солдатів тримають штики напоготові, а у центрі групи стоять двоє зовсім молодих албанців у своїх білих шапочках. П’яний унтер-офіцер тримає у одній руці каму (македонський кинджал), а у другій – пляшку коньяку. Унтер командує: «Падай!» Албанці, напівмертві від страху, падають на коліна. «Вставай!» – встають. Це повторюється кілька разів. Потім унтер з погрозами й лайкою підносить кінець ками до шиї та грудей своїх жертв, потім заставляє пити коньяк, потім… цілує. Решта троє солдатів, не п’яні, стоять серйозно, уважно дивлячись, щоб албанці не втекли чи не зчинили спротиву. «Це арнаути, – діловим тоном каже мені один із солдатів. – Зараз він їх заріже». <…>
У місті, точніше на вулицях, усе тихо, наче вимерло. У 6 годин вечора усі ворота і вхідні двері зачиняються. Але з настанням темряви починається робота комітаджів. Вони вриваються до турецьких та арнаутських будинків і роблять там одну й ту саму роботу: грабують і вбивають. У Скопле 60 тисяч населення, з них половина – албанці та турки. Частина, правда, втекла, але переважна більшість залишилась. І ось над ними-то й відбувається нічна розправа.
Серед солдатських мас видно сербських селян, які поприходили сюди майже з усіх кінців Сербії. Під приводом того, що шукають своїх синів та братів, вони проходять Косовським полем і – грабують. <…> З околиць Вран’ї населення масово йде у албанські села і забирає там усе, об що спотикається поглядом. Баби несуть на своїх плечах навіть двері та вікна албанських будинків.