Уже тривалий час спостерігався позитивний тренд до зменшення успадкованої з колоніальної доби надмірної залежності української економіки від торгівлі з Росією. Особливо помітною ця тенденція стала з 2011 року: частка експорту українських товарів до РФ 2016‑го знизилася до 9,9% загального обсягу проти 29% у 2011 році, а в абсолютних цифрах поставки впали з $19,8 млрд до $3,6 млрд. У результаті колишня метрополія втратила статус головного торговельного партнера, залежність від якого в попередні десятиліття змушувала постійно оглядатися на Москву навіть уряди з проєвропейською орієнтацією.
Небезпечний відкат
Однак останнім часом тенденція почала змінюватися на протилежну. Хоча частка РФ у загальних обсягах українського експорту й далі зменшується, нехай і набагато повільніше (до менш як 9,4%, за результатами трьох кварталів 2017-го), та з початку року спостерігається різке зростання експорту туди продукції низки українських галузей. Причому для значної частини з них залежність від російського ринку збуту й так критично висока. Це не може не викликати занепокоєння, адже виходить, що підходи менеджменту українських підприємств зводяться переважно до рефлексій на дії Росії, є хаотичними й непослідовними.
Уже чверть століття від моменту здобуття Україною незалежності Москва методично закривала доступ на російський ринок то для однієї, то для іншої продукції найрізноманітніших українських галузей і поступово обмежила двосторонню торгівлю виключно чи переважно тим, що їй потрібно. Поки що туди постачаються деякі необхідні російським виробникам українські комплектуючі, але щойно з’являлася можливість відмовитися від постачання, у Росії робили це незалежно від того, у якому стані були двосторонні відносини. Наприклад, згортали закупівлю в Україні залізничних локомотивів, блокували співпрацю в авіабудуванні або нав’язували французькі двигуни замість традиційних від української «Мотор Січ» навіть за проросійського режиму Януковича.
Читайте також: Велика різниця. Чому занепадають промислові міста
Тим часом чимало керівників українських підприємств демонстрували дивовижну безпечність. Зазнаючи численних болючих утрат від обмежень доступу на непрогнозований російський ринок і розуміючи, що ситуація із черговими, зокрема й політично вмотивованими, обмеженнями може в будь-який момент повторитися, знову й знову нарощували залежність від збуту на згаданому ринку. І часто йдеться не лише про галузі, які справді мають об’єктивні проблеми з диверсифікацією ринків збуту, а й про ті сектори та підприємства, для яких російський ринок аж ніяк не є безальтернативним.
Наприклад, серед рекордсменів за темпами зростання експорту до РФ з України за чималих загальних обсягів поставок із початку року були вата та гумові вироби (по кожній позиції за вісім місяців було вивезено продукції принаймні на 0,5 млрд грн). До того ж, скажімо, 51% усієї експортованої з України вати й так спрямовується саме на російський ринок, як і понад чверть шин та покришок (на 0,25 млрд грн). У півтора раза з початку 2017-го зросли також поставки до Росії іграшок (майже 0,3 млрд грн, або майже 40% усього їх експорту з України), майже на 40% — фармацевтичної продукції (0,4 млрд грн), мила й мийних засобів (тоді як на російський ринок і так спроваджується майже половина всього українського експорту мила (на 0,13 млрд грн).
На чверть збільшився експорт до РФ взуття (0,35 млрд грн), текстильного одягу (понад 50 млн грн), напоїв (тим часом до РФ уже зараз збувається близько половини всього українського експорту винопродуктів: на 0,25 млрд грн за вісім місяців 2017 року). Хоч і нижчими темпами (близько 20%), зросли поставки до РФ і українських керамічних виробів (на понад 1 млрд грн за вісім місяців), і трикотажного одягу (0,25 млрд грн). Водночас залежність від ринку РФ українських експортерів панчішно-шкарпеткових трикотажних виробів сягнула 74% (обсяг постачання за вісім місяців — 0,2 млрд грн, і він стрімко зростає), а керамічної плитки — 54% (0,75 млрд грн).
Майже на 70% зросли поставки автотранспорту та комплектуючих (на 2,4 млрд грн), на 62% — залізничних локомотивів і частин до них (1,1 млрд грн). На 20% з початку 2017-го зросли поставки до РФ різноманітних машин та устаткування, сукупний обсяг яких із початку року наблизився до 13 млрд грн, що не лише для виробників конкретних галузей, а й для економіки країни загалом має досить значні масштаби. За низкою видів продукції цей приріст значно більший.
Крім того, йдеться про поглиблення й так критично високої залежності виробників машинобудівної продукції від експорту саме на російський ринок. Наприклад, у РФ постачається майже 90% усіх експортованих з України тракторів (на понад 0,3 млрд грн за вісім місяців 2017-го), від 50% до 70% усього українського експорту турбодвигунів (3,8 млрд грн), комплектуючих до залізничного транспорту (на 1,4 млрд грн), виробів для залізничних колій (на 0,17 млрд грн), сільськогосподарської техніки та машин (0,85 млрд грн), обладнання для роботи з ґрунтом, рудами та камінням (на понад 0,4 млрд грн), гідронасосів (1,35 млрд грн), котлів для центрального опалення (0,25 млрд грн). Так само до Росії збувається приблизно половина всього українського експорту комплектуючих для автотранспортних засобів (на 0,56 млрд грн) і двигунів (0,3 млрд грн), понад 40% причепів (на 0,15 млрд грн), підйомних пристроїв (на 0,25 млрд грн), парових турбін (0,23 млрд грн), близько третини українського експорту повітряних насосів (0,45 млрд грн).
За таких обставин подальше збільшення поставок на непевний ринок нашого стратегічного ворога є дуже тривожним сигналом. Перегриміло, ніби трохи затихло, й укотре потягнулися «каравани» до РФ? Доки грім не гряне знову, почнуться чергові нарікання на неможливість працювати через закриття «основного ринку».
Сила «тяжіння»
Постачальники відповідних українських товарів грають у російську рулетку, нарощуючи залежність і ризикуючи стати заручниками в умовах чергових російських обмежень на українську продукцію, очікувати яких можна будь-коли.
Як зазначалося вище, у деяких випадках це справді пов’язано з об’єктивними проблемами щодо виведення відповідної продукції на альтернативні ринки або переналаштуванням виробничих потужностей під потреби внутрішнього ринку в інших видах продукції. Водночас частіше позначається звичайна пасивність та інерційність менеджменту таких підприємств, їхнє небажання шукати альтернативні збутові й виробничі стратегії, можливості кооперації із західними компаніями. А також брак належної державної політики, яка мала б мотивувати таких виробників діяти й підтримувати тих, хто намагатиметься.
Читайте також: Економічна співпраця з Росією: безперспективний орієнтир
Йдеться не просто про бізнес. Ціна питання — збереження небезпечної прив’язаності до російського ринку низки підприємств і галузей, а також населених пунктів і цілих районів їх високої концентрації, де вони є основним або навіть єдиним роботодавцем. Подолання такої небезпечної для держави тенденції, яка пов’язана й із політичною орієнтацією місцевого населення через залежність його соціально-економічних перспектив від російського ринку збуту, є загальнодержавною справою. Від успішного вирішення проблеми залежить незворотність розриву з колишньою метрополією та неоімперськими проектами Кремля.
Тим більше що твердження про сировинну еволюцію української економіки внаслідок переорієнтації на торгівлю з ЄС не відповідає дійсності. Тиждень уже аналізував, що наслідком Угоди про асоціацію стає протилежна тенденція: до активного нарощування поставок готових, переважно промислових товарів на тлі зменшення продажів сировинних (див. «Позбутися стереотипів», Тиждень, № 33/2017). Просто зациклена на «традиційних ринках» й експлуатації привласнених застарілих радянських промислових потужностей частина українського «бізнесу» й особливо менеджменту держпідприємств не здатна їх створювати й просувати. І це не проблема Угоди про асоціацію.
Тому державі важливо займати активнішу позицію, запропонувати програму переорієнтації для виробників, які не можуть продавати зараз свою продукцію нікуди, окрім РФ. Можливо, потрібне цільове фінансування модернізації та переорієнтації підприємств, які мають критичний рівень залежності від російського ринку, на виготовлення альтернативних видів продукції для внутрішнього або переорієнтації експорту на країни Заходу чи Азії та Африки. Держава могла б виділяти потрібні кошти для закупівлі чи модернізації обладнання на таких підприємствах, перекваліфікацію їхнього персоналу під конкретні бізнес-плани та домовленості про налагодження кооперації з неросійськими компаніями. Або через безповоротну допомогу, або через безвідсоткові довгострокові кредити.
Важливо дати можливість людям, які працюють на залежних від російського ринку підприємствах, переконатися, що поліпшення економічної ситуації в Україні та на їхніх виробництвах полягає не в безперспективних спробах повернути час назад, а в активнішому пошуку можливостей компенсувати втрату російського ринку освоєнням нових ніш на інших перспективних ринках. У тих випадках, коли на перешкоді стоїть саботаж проросійського менеджменту держпідприємств чи приватного бізнесу, потрібна його зміна, зокрема й за потреби через процедуру націоналізації.
Здолати саботаж
Так само рішучого державного втручання потребує й ситуація з критичними для національної безпеки рівнями залежності від імпорту з РФ низки видів енергоресурсів і сировини, яка останнім часом також лише посилюється. В умовах, коли російська сторона не раз демонструвала готовність використовувати таку залежність у гібридній війні проти України, зокрема й останніми роками, з початком агресії. Нещодавнім прикладом стала криза на ринку автогазу, однак перед цим були обмеження на постачання вугілля, шантаж припиненням постачання трубопровідного газу у 2006-му та 2009-му. Проте висновки у владних кабінетах так і не зроблені.
Тим часом ситуація стає дедалі критичнішою. За травень — серпень 2017 року з РФ в Україну було ввезено майже 89% усього імпортованого нами дефіцитного антрацитового вугілля (1,09 млн т із 1,23 млн т). Це попри те, що було досить часу й чимало анонсів як від приватної ДТЕК, так і від державних компаній про домовленості щодо закупівлі цього палива з інших країн. Так само посилилася за цей час залежність від імпорту з РФ коксівного вугілля (до 62,8%, або 3,19 млн т із 5,08 млн т) і коксу (до 50,1%, або 255,3 тис. т із 509,1 тис. т), які мають важливе значення для стабільної роботи української металургії.
Читайте також: Торгівля з Росією: Нафта в обмін на продовольство
В обох зазначених випадках ключову роль відіграє корпоративна політика компаній-монополістів на енергетичному та металургійному ринках найбільшого проросійського олігарха України Ріната Ахметова та його бізнес-партнера Вадима Новинського. Однак у цьому немає нічого дивного чи непрогнозованого: вони діють послідовно й за останні роки не раз мали можливість переконати владу в тому, що грають проти України та її енергетичної й економічної безпеки.
Питання в тому, що з боку влади в цих умовах також спостерігається злочинна бездіяльність і навіть підігрування, не виключено, що з меркантильних міркувань. У квітні 2017-го Міненерго подавало до Кабміну проект постанови про заборону ввезення енергетичного вугілля з Росії, однак, зважаючи на коментарі гендиректора ДТЕК Максима Тімченка, схоже, закулісні домовленості з Ахметовим стали на заваді ухвалення урядом відповідного рішення. Адже з території РФ тривають поставки із шахт ДТЕК «Обухівська» та «Дальня». До того ж така схема постачання повністю працює в інтересах Росії. Адже, за інформацією того-таки Тімченка, ці шахти тільки управляються ДТЕК. Натомість, перебуваючи в заставі «Сбербанка России», усі зароблені на поставках вугілля в Україну за тарифом «Роттердам+» кошти перераховують на виплату наданого ним кредиту.
Так само за травень — серпень із Росії та Білорусі (що в цьому разі те саме через дефіцит в останній вуглеводнів) було імпортовано 90,7% скрапленого газу (340,1 тис. т із 375,1 тис. т) та 77,5% нафтопродуктів (2 млн т із 2,58 млн т). Це ще один реальний інструмент енергетичного й економічного шантажу, який Київ залишає в руках Кремля.
Вихід із ситуації лише один: по всіх стратегічних енергоносіях, де неочікуване припинення російських поставок із політичних мотивів здатне спровокувати загрозу національній безпеці України, потрібні суворі обмеження на частку імпорту відповідної продукції з РФ. І економічна ціна питання в умовах, коли йдеться про національну безпеку, не має принципового значення.